Верховина

Марко Черемшина

Сторінка 3 з 4

Ану, чуйте:

Через греблю вода йде, Умий ноги, попаде! Ой я вмию в неділю, Бо ся попа надію!

— Ей, де ж би панотець співав такої поганої?

— їмостечкам це погана, а панотцеві була файна, цілу дорогу співали, а жінка вчителя реготалася та й голосом панотця підбечовувала.

— Тим кобилячим голосом?

— Знає його біс, чи кобилячим, чи єким!

— Та вона уміє лиш рзати, а не співати!

— Тогди, видко, добре горло помастила та й підспівувала май-май!

— А злісну, бадіку, возили-сте також? — питає ко-мендантова.

— Ой, тота не даст себе возити, тота скрізь верхом їде, гей улан.

— А вона краща від професорової?

— Не годен я, їмостечко, вам то уповісти, бо ні одної, ні другої краси я не мірив, та й не примірював, але пан комендант — аби здорові — то надопевне будуть знати.

— Ей, бадіку, ви знаєте, а не хочете сказати!

— Абих по тій правді діждав ще свої внуки подружити. Бо де ж я годен дугу на небі ізмірити, або цвіт у маю ізлічити, або верем'ячко в косовицю оком перездріти, а хоть ріку запашної ночі зорям із шиї здіймити?

— Видите, бадю, які ви недобрі?

— їмостечки молоденькі, такі-сте, гей зазулечки, миленькі, гей весна, красненькі, гей медок, солоденькі, а такі-сте невірненькі, що й мені, старому, слова не повірите й догану даєте!

їмості топилися, як віск, від дідових слів та й від сонечка упрівали.

Поруч з гостинцем у яру бігла річка з каменя на камінь і ловила сонце, що купалося на її синім дні межи зеленою смеречиною.

— Ей, то ж то кортить мене скупатися, Рузю!

— А біжутерія і шовкова сукня — що?

— Овва!

— Та чи ти здуріла, Маню?

— Для чого, Рузю?

— Бо хто ж забагае купатися, коли на баль їде? Прецінь від води тіло стягається і синіє, а під очима виступають круги і на личку показуються курячі лапки. Фе, Маню!

— А я однако пішла б зараз та й скупала б ся!

— Видко, що ти з села, а не з міста!

— А ти не з села, Рузю?

— Але у моїм селі є дідич, а у твоїм самі хлопи, та й тому ти така дика.

— То правда, шо я у дідичів не служила, так як ти, Рузю, але до того доктора, де я була, приходили різні пани, ше більші, як дідич.

— П-с-т! дикунко, най дід не чує!

Напротивко на скруті гостинця вибігла згорда, неначе прямо із ліса, бричка і високі сиві коні в золоченій упряжі, а за бричкою підбігав візок, людей повен.

— Ба хто то їде, Рузю?

— Не пізнаєш? То Зельманові коні, от і він сам сидить у бричці із своєю рудою бородою, а біля нього то присланий новий війт щось йому розповідає.

— А у візок ззаду кого він наметав стільки?

— Божка його знає!

— Вже нас пізнав Зельман, вже кланяється, вже спер коні, ану, станьте й ви, діду!

З брички зсунувся, як бочівка, грубенький Зельман у білому порохівнику, з-під котрого шкірився до сонця грубий золотий ланцух. За ним зіскочив червонолиций війт у чорному кабаті, з течкою актів під пахвою.

— Дзінь добрий пані комендантовій та й вам, пані ксєндзова!

— А, то наш пан Зельман!

— Тепер можу паням лиш погратулювати!

— Є чого, пане Зельман?

— Баль буде першої кляси!

— А музика яка?

— Першої кляси!

— А дансери будуть?

— Ще паням треба казати?

— Но, прецінь!

— Ваші да;нсери вже там є.

— Ов, без нічого?

— Чому без нічого? Я везу паням довгі золоті ковтки з брильянтами. Прошу відобрати і зараз заложите, бо мені пан злісний і пан професор вимикали б бороду, коли б цих ковтків ще нині не побачили.

— А то що за пани у візку так тиснуться, гей оселедці?

— То друга кляса — музиканти!

— А ви куда їх везете.

— Вони так їдуть трохи у село, хочуть свіжим повітрям віддихнути і, може, трохи заграють.

— Кому ж?

— То вже є друга кляса.

— Може, злісній?

— Може бути.

— Може, і професоровій?

— Чого пані питають, коли все знають?

— А у кого ж то буде тота забава другої кляси?

— Може, у мене, може, у лісничівці, а може, навіть у господаря.

— У котрого ж?

Зельман справив рукою на діда Федора, який скористав з перестанку і оббирав шум з коней та й обганяв муху.

— А то звідки взялась ворона у клітці?

— Бо там є молода невістка, нівроку!

— Та й мій старий там буде?

— Не знаю, ласкава пані!

— А може, і мій старий там буде?

— Не знаю, ласкава пані ксєндзова!

— А хто ж казав музику привезти?

— Можуть пані бути спокійні, коли я тим всім кермую.

— Ну, прецінь!

— То будуть заручини чорнобривого панича із тою багацькою невісткою.

— А що ще нового, лане Зельман?

— На один день ще більше треба?

— А ви ж мені не обіцяли шовкову мантильку, як тільки мій Вальорко всадить до арешту премудрого Полонинчука молодого?

— Або я кажу, що не обіцяв?

— Ну, то коли буде?

— Як тілько буду у Львові, то викуплю своє слово, ніби то послідний наш інтерес?

— А я коли уздрю свої доляри?

— Най лишень ксьондз докінчуть то, що ми знаємо, та й доляри самі зайдуть у кишеню.

їмості злегонька накивували, пальчиками на Зельмана і цікавилися, де він примістив нового війта.

— Як-то де?

— На мешкання!

— Як у мене, шість, покоїв порожніських із нудьги позіва-ють, то я мав би серце пана комісаря в хлопську хату пускати-?

— Честь вам> пане Зельман!

Війт усміхнувся і> здіймаючи капелюх перед Зельманом і перед панями, признавав, що Зельманові дійсно належиться честь у селі за його розум та за то, що знає всі хиби хлопів і їх злі вчинки, уміє підійти і вислідити злочинців і все йде на руку владі, яка без нього у тій. дикій і чужій гірській закутні була би безрадною-, як слабе око без окулярів.

їмості допитувалися Зельмана, де буде сього вечора танцювати його жеиа, а Зельман божився, що не знає, бо перед двома неділями вислав свою жену до Маріенбаду, того самого дня, коли війт вислав свою жену до Криниці на купелі бо-ровінові.

— Ну, то ви заглянете до насг пане Зельман?

— Ого, я вже своє відтанцював, ми сеї ночі разом: з війтом маємо тяжку службу.

— Таж ви стільки багато полонин маєте і ще вам хочеться, при жандармерії служити?

— Полонини не мої, ласкаві пані, лиш божі, а їсти хочеться щодня — то. хто поста рає, як не моя голова?

— А ті глухі ліси на Кітелівці, то не ваші?

— Яка мені з них. користь? Ліс треба сто років кохати, а де ж я тілько, буду жити?

— А тартак не ваш?

— Тартак їсть дерево та й мене їсть*

— А ваш шинк нічого не приносить?

— Той нишк бере мені; житє. Хлопи, перепачковують собі нічма румунку через, ріку і не дивлються на мою коршму, а зеленюки— мають горівки стільки, що можуть у ній купатися, а ти, Зельмане, плати,, небоже, скарбові патент і податки і ловиь мухи, як який павук!

— Який же ви бідний, пане Зельман!

— Ласкаві пані насміваютьсяу а я. кленусь здоровлєм моєї жени, що завтра маю платити вексель на тисячу долярів, а звідки їх взяти?

Війт потверджував той Зельманів клопіт, а їмості крізь сміх бідкалися над Зельманозою скрутою і потішали його, що його голова і з-під землі роздобуде ще не одну тисячку доларів.

— До милого побачення, пане Зельман, і ви, пане комісар!

— Честь паням ласкавим, падаю до ніжок, найнижчий слуга!

Дід Орфенюк тріснув батогом, і коні побігли, а їмості проклинали Зельмана за тото, що тільки багатства має та й ще платнею конфідента не гордує і хотів би, щоби вони його із-за бідноти жалували.

Сонечко викупалося у ріці й сіло собі на горганах на смеречині, та й заглядало їмостям у личко попід парасольки, та й скоботало їх на голих грудях, та й ручках голих.

Смеречина шуміла легоньким шумом і нашіптувала їмостям, що сеї ночі буде їх любість обіймати і на ручках заколисувати і над личком лебедіти.

Верхи гір прижмурювали під сонцем свої великі очі і слідкували, куди їмості їдуть такі веселі, та й усміхнені, та й красно убрані.

Віз клекотів під їмостями, як деревляний млин під лотоками.

їмості кидають навперед себе з воза на дорогу довгі і крилаті тіні, які лучаться із тінню кінською і дідовою і граються над ліщинами та бучиною, як тоті птахи, що над дорогою мушку ловлять і перевертаються на сонячних проміннях.

їмостині думки також перевертаються і граються, вилітаючи далеко навперед воза і гуляючи на золотих нитках радощів і надії. їмості добули із своїх шовкових торбинок туалетне приладдя й стали примальовувати свої личка, та й свої устонька, та й свої брови, та й поправляти своє розкучеряв-лене волосся, а сонячні промені стали до їх дзеркальців заглядати й їм покривлюватись.

— Манусенько дорогенька, то вже Краснолісся зараз, а наші личка такі запорошені!

— Мабуть, ліпше було не маститись тим французьким кремом, був би порох так до нас не прилипав, Рузю!

Дід Орфенюк став допитуватись, де має попасати, а їмості відповіли, що коло дирекційної вілли у Красноліссю.

Та лиш їмості то сказали, а з-проміж соснових лісів із ма-гури вихилилася на дорогу і заглядає горда, висока палата, вся закосичена квітками та біло-червоними хоругвами, як тота дівка, що йде до шлюбу.

— Манусенько, онде вже дирекційна вілла!

— Ей, де ж би?

— Так, так, то вона сама,— притакував дід і радувався в душі, що зараз стане на попас.

— А ви вже там були, діду?

— Всередині ще не був, їмостечки файні, христінинові нема там ні доступу, ні потреби.

— Там всередині дуже гарно: є велика зала до танців, а навкруг неї спальні, та будуари, та їдальня, та купальня — такі, гей в казці.

— Шкода, шо така палата пусто стоїть,— зауважує дід Федір.

— Що вам біг дав, де ж вона пусто стоїть? Там прецінь відбуваються забави всіх злісних і зарядців, коли приїде панство із дирекції зі Львова на полювання,— там всі наші забави відбуваються, там пани з усіх гір аж від Чорногори з'їжджаються, та й бавляться, та й набуваються, аж душа радується, аж вся верховина здригається.

— Аз того кому користь?

— Ви, діду, не розумієте, що то є панська забава, і тому так нерозумно говорите.

— Аби-сте прожили, їмостечки гонорові!

їмості хотіли розповісти дідові; яка є користь із забави, але перед ними розгримілися стріли, а з кедринової алеї, що веде від палати на дорогу, появилася громада панів і сперла коні. їмості сплеснули в долоні, а пани взяли їх на руки й із-садили з воза на землю та й віталися з ними, як браття із сестрами.

Злісний цілував комендантову в обі руці, та й рамена, та й кругленьку шийку, а так само обціловував професор панот —цеву їмость.

І радувалися, і цілувалися, і попід руки ловилися, та й до себе притискалися, до вілли ідучи.

Дідові приказали пани за собою їхати і на задньому подвір'ю за віллою станути та й тут ночувати, бо переднє подвір'я зайняли вже брички та вози злісних, та й зеленюків, та й навчителів, та й парубків-панотців,

Дід врадувався, що не буде дальше їхати, і швидко дав коням їсти.

На мармурових сходах заграла музика на привіт їмостям, а зеленюки стрілили знов двічі з крісів, щоби всі гори знали, яка у них честь їмостям падеться.

Панотцева їмость йойкнула, а навчитель засміявся із її переляку та й обіцював її, що буде добре бавитися.

— А може, мій старий почує та й приїде?

— Ні, Манусенько-серце, не приїде, бо він з комендантом бавиться сеї ночі у Орфенюка старого.

— А вони що там упантрили?

— Хочуть Орфенюкову невістку збаламутити та й із чорнобривим шандарем заручити.

— Здуріли?

— Ні, не здуріли, бо то Зельман тим усім кермує та й обіцяв їм одну полонину, а вони тую полонину своїм паням-доб-родійкам на іменини подарувати мають.

Комендантова зачула ту бесіду і хвалила Зельмана, що такий розумний і кождому уміє добра нагилити.

1 2 3 4