Він нас, може, й не пам'ятає.
— Правильно, — погодивсь я.
Ти не дуже н сперечався.
Голову набік нахилив, як ти це вмієш, коли щось просиш, і ніжним таким голосочком: — Гефесте Івановичу… Вибачте… Чи не могли б ви нам тільки підказати, з чого і як нам у таких умовах плота зробити?
Прислухалися.
Чуємо — прокашлявся хтось у небі й знайомим хриплуватим голосом нашого вчителя праці каже:
— Слухайте… Оно ліворуч од вас, бачите, купа, хмизом прикидана. То схов знарядь праці первісних людей. За останніми науковими даними, первісні люди у певних місцях робили такі схови. Раніше археологи думали, що то стоянки, а тепер виявляється, ні. Схови знарядь праці. Так-от, розгортайте купу, вибирайте собі кам'яні сокири, різаки й починайте. Свіжих зелених стовбурів не чіпайте, виберіть з бурелому, сонцем та вітром висушені, але не трухляві, не гнилі. А от ліанами зв'язуйте свіжими, гнучкими. Ну, давайте!..
Розгорнули ми купу, де схов був, вибрали собі замашні сокири, різаки найгостріші. Й приступили до роботи.
Можеш собі уявити, що то була за робота — витягати з бурелому товстелезні колоди, обрубувати кам'яними сокирами гілляки, зв'язувати колоди ліанами. Але ми не ремствували. Навіть навпаки — підспівувати почали. Бо зігрілися трохи.
І робили ми це вже на березі Дніпра. А то як би ми той пліт спустили на воду?
Попомучилися ми, але нарешті пліт був готовий. Зв'язували колоди прямо на воді у великій затоці. А тоді, взявши довгі жердини, вивели свого "Шаблезубого тігріса" (так ми його назвали) на течію, і — почалася наша подорож. Про ту нашу подорож можна дві серії набалакати — "По Дніпру" і "По морю". Але зараз нема часу. Отже, уяви собі, як це в кіно робиться: спершу один кадр пливемо Дніпром, підобідуючи на ходу якимись овочами та фруктами. Потім другий кадр — випливаємо з дніпровського гирла у Чорне море. Третій кадр — пливемо бурхливим Чорним морем під саморобними вітрилами з величезного первісного листя. Четвертий — знесилені лежимо на плоту, і хтось із нас, хай навіть Агашкін, кричить спрагло: "Земля!" І нарешті кадр п'ятий — виповзаємо ми на Чорноморське узбережжя Кавказу десь у районі теперішньої Гагри.
Скажу тільки одверто, що самі б ми ніколи на нашому "Шаблезубому тігрісі" до Кавказу не дісталися. Весь час ми змушені були звертатися до педабогів. Аполлон Григорович допомагав нам вести пліт у морі. Афіна Панасівна робила потрібні обчислення. Без Гери Андріївни ми просто повмирали б від спраги. Вона нам допомагала опріснювати воду. Артеміда Семенівна підгодовувала нас увесь час — то пташиними яєчками, то рибкою, а то й просто планктоном. Ну, а про Гефеста Івановича й говорити нічого. Бо наша мандрівка то була суцільна робота, робота і ще раз робота.
І от ми на Кавказі.
Ну, звичайно, знову ж таки без учительки географії скелю ту ми не знайшли б. Знаєш, скільки на Кавказі скель!
Та нарешті дісталися ми й до скелі.
Дивлюсь — стоїть прикутий ланцюгами наш бідний Прометей Гаврилович, а величезний страшнючий орел махає біля нього крилами і націляється здоровеиннм дзьобом. От-от клюне.
Ми всі втрьох як закричимо:
— Ану киш! Ану геть звідси!
Орел на скелі сів, хижим оком на нас здивовано позирає — а це хто такі? Ще наче й усміхається глузливо. Зібрали ми останні сили, схопили по каменюці, замахнулися. Аж тут чуємо:
— Хлопці, не робіть цього! — каже зі скелі Прометей Гаврилович. — Не можна його чіпати. Він у Червону книгу занесений.
Розгубилися ми.
— Він же вас терзає! — кажемо.
— А хіба він винен? Дурний птах. Людського розуму не має. Придумали йому в міфі таку роль, він її й виконує.
— А що ж робити? Як же тоді вас звільняти? — дивуємося ми.
— Не хвилюйтесь. Головне, що ви прийшли. При вас він мене вже не зачепить. Бачите? Сидить, не дзьобає. Це він тільки на прикутих такий хоробрий. А як бачить, що з'явилися вільні люди, то вже й задумався. Чи не полетіти йому краще додому?
І справді, посидів ще трохи орел, покрутив головою, позираючи на нас, тоді крилами змахнув і полетів геть.
— О! А що я казав! — усміхнувся Прометей Гаврилович. — Тепер і про звільнення подумати можна. Дряпайтеся сюди. І оті каменюки, що в руках тримаєте, несіть.
Подряпалися ми до Прометея Гавриловича.
Узяв він у нас із рук каменюки і почав тими каменюками щосили по ланцюгах гатити. Іскри враз посипалися, ми аж очі замружили, щоб не засліпило.
А коли за мить глянули, бачимо — ланцюги вже розбиті, Прометей Гаврилович вільний, і в руках у нього горить смолоскип, від тих іскор запалений. І такі в нього очі щасливі — наче сонця, сяють.
Виструнчився він враз, ступив кілька кроків угору, простягнув руку з смолоскипом, точнісінько як це роблять спортсмени, запалюючи олімпійський вогонь, і на горі спалахнуло полум'я — вогнище.
Дивимося, а навколо вогнища стоять усі педабоги на чолі із Зевсом Парамоновичем.
І всі всміхаються привітно й радісно.
І руки гріють біля вогню.
Глянув я, і раптом знову, як тоді на дереві, якимсь таким знайомим здався мені отой кавказький краєвид…
Придивляюся — точно! Це ж наша "альпійська гірка", тільки велетенська, в натуральному масштабі. Знову! І враз бачу — гігантський, на півнеба, черевик… Із знайомим збитим носком. Мій!.. Наступив на скелю. Скеля зривається, з гуркотом летить униз. І ми летимо всі, провалюємось у моторошну темну прірву.
На якусь мить втратив я свідомість. А коли отямився, дивлюсь — лежу на дні глибоченної ями. Поряд дві якихось мавпи. Зирк на свої руки, ноги, а вони теж волохаті, мавпячі…
Такий мене жах охопив, аж серце зупинилося.
— Ми більше не будемо! Не бу-у-удемо-о! Не бу-у-у… — кричу щосили. Та слів не чути — лише дикі мавпячі звуки — У-у!.. У-у!.. У-у!..
Ну, все!
Кінець!..
І тут у відповідь, як надія на порятунок, десь далеко-далеко пролунав шкільний дзвоник…
І маленький вогничок заблимав у темряві й почав наближатися…
Лесик був фантазер.