Чи не зять? А мабуть, що так!.. Десь за вогненним колом тихенько, але злісно пхикнуло. То Наталка, розсердившись, либонь.
— Ні, — пихнув Сірко, — не зять...
— Видать, нетутешній? — байдуже допитувався цибатий.
— А. нетутешній... — так само байдуже згоджувався дід.
— А хто ж він?..
Дід подивився на цибатого співбесідника, не повертаючи голови, і так само на старого Мороза, — подивився насмішкувато, помовчав, а тоді серйозно так, безапеляційно:.
— Кревняк один... З центру...
— І партєльний, може? Тож, видать...
Сірко помовчав. Подовбав пальцем у люльці та:
— Ні... Бери вище! — подумав хвильку... І додав гордо і трохи заголосно, з притиском:
— Інженер, о!
— Овва!..
Зайшла павза. Цибатий відчепився, збитий з пантелику чутим не раз уже, але завжди незрозумілим до кінця, грізним словом. Те чуже і таємниче, як чаклунське замовлення, грізне своєю таємничістю слово всіх приголомшило.
А Сірко курив собі і навіть бровою не зморгнув. Не зморгнув навіть тоді, як спіймав на собі блиск здивованих і воднораз докірливо витріщених доччиних очей звідти, з-за світляного кола. А дівчина закусила репнуту губу і, зітхнувши шумно, одвернулась лицем до дуба, притислась зручно щокою до сідла. Спить. Не спить. Лежить нерухомо.
Заливай враз нашорошився, підняв голову... Шось зашаруділо в темряві. Ближче. Пес наструнчив вуха і загарчав. А потім спокійно поклав голову на місце. Інші пси, що були схопились на ноги, взяли з нього приклад, лише наставились на стежку...
З темряви виринув Григорій і підійшов до вогню з гроном боклажок. Боклажки були мокрі, — вода з них капала, блискаючи проти вогню. Чуб у Григорія був теж мокрий, а обличчя спокійне.
Коли б він бачив, як подивилась на нього з темряви пара блискучих очей, його дужу постать уздрівши. Старий Сірко позіхнув, ворухнув бровами:
— Купив, кажеш? Добре. — І спокійно та голосно:
— От бач. Твоя правда, Ганно!
Всі посхоплювались зачудовані. Так нібито запотіла з боклажок не звичайна вода, а ота казкова, цілюща, жива вода, що воскрешає мертвих.
Наталка підвелась із свого сідла: Григорій подав їй одну боклажку з водою. Другу подав Ганні... Дівчина припала спраглими устами до бадьорливої вологи, а очима — до Григорія, і хтозна, чим до чого дужче... Навіть забула на цей раз гордо пхикнути.
— А де ж Грицько?
— А я думав, що він тут уже. Та ми ж разом ішли і туди, і назад. А потім засперечались. Він каже: лівіш, а я — правіш. Він уперся, і я уперся, і вирішили, хай нас Бог розсудить, хто правий, хто як хоче, так хай і йде. І Нерпа ж із ним... Отакої!..
Григорій знову чіпляє на шию гвинтівку, що був уже зняв, і наміряється йти шукати.
Аж тут назустріч із темряви Нерпа. За нею — Грицько. В руках лише дві великі пляшки, а сам іде — регочеться. Почепив зброю на сук, сів на землю та аж за живіт береться.
— Та чого ти іржеш!?. А де ж пляшки? — це Марійка. Грицько махнув рукою в ліс:
— Піди позбираєш. Ха-ха-ха! Ну... Ну, знаєте, такого ідола ще, мабуть, і не бачили, як оцей наш Григорій… Пішли. Темно, як у пеклі. Сюди поткнешся — лобом у дерево, туди — ребрами в пень. А ногами ніяк не виплутаєшся. Ну, думаю, хай трішки пройде, а там прохолоне — та й назад. А він преться десь попереду, все вниз, як ведмідь, тільки гілля тріщить. Нерпа боїться іти вперед, треться біля ніг, а він ломить... Коли це чую — шарах! Брязь-брязь, брязь! — Полетів через колоду. А я дряпаюсь позаду — ноги потрапляють у розсипи, в щілини, — як гавкнеш несподівано вниз — аж кості тріщать, зуби клацають. Тупцюємось. А все вперед помалу. Я його не бачу, і він мене ні. Злість мене бере. Ну, думаю, ще трохи та й буде він проситися. Де там!
Наткнулись на скелю, — мацали, мацали, — ні туди, ні сюди. Зрадів я: от, кажу, нема ходу.
А він попер убік десь, потріщав униз-таки. Боже, скільки ми разів падали! Тільки й чуєш — шарах! Трісь-трісь-трісь! Боклажки або гвинтівка бряжчать хіба ж так! Там десь і пляшки всі, піди позбираєш, Марійко... Як тільки ми ший не позвертали або костей не поламали!.. Ідемо — а води все нема. У мене вже очі на лоба виперло. І став я тоді проситись: "Ходім, — кажу, — назад, хай йому чорт! Так ми рік ітимемо, а води не знайдемо і назад не вернемось". А він сміється: "Дурний, — каже, — не може ж цей схил тягтися аж до Японії. Найвища гора в світі яких вісім-дев'ять кілометрів, а це горбки. Зараз буде дно, а на дні завжди вода".
Пішли. Довго дерлись. Це вже кілометрів з чотири. Коли це чую спереду: "Ага! Ось тут скоро".
Зійшли на дно. А на дні так же видко, як і вгорі. Тільки бур'ян густіший та трава, як очерет, вище голови така, що не продерешся, та купки. Лазимо, спотикаємось. Нема води. Потім набрели на ковбаню... Як ми туди не вшелепались!? Коли це як не гуркне, як не затупотить якась сатана — і пішла тріщати. Нерпа заскавчала та під ноги. Що то без товариства та в такій темряві! А воно, либонь, ведмедяра або вепр, а мо', й ще що... Попробували — а вода стояча та смердюча. Я хлиснув і виплював. Разом тобі і чай, і узвар. "Ходім назад", — кажу. "Ні, ходім далі". — "Не піду". — "Ну, сиди тут, хай тебе вова з'їсть". — Постояв, послухав і пішов сам.
Коли це чую, скрикнув, а далі гомонить із кимось... Я прожогом туди, визволяти: думаю, на яку сатану двоногу набрів. Останні пляшки мало не побив, падаючи. Приходжу на голос і вже чую: вода плющить-дзюркотить, а Григорій бовтається в ній. "З ким ти тут гомониш?" — питаю. А то сам із собою...
— Тпру, — спинив Григорій, лягаючи за вогненним колом. — Ти ліпше розкажи, як ти воду Марійці ніс.
— Ха-ха! Ще, пак, туди я пляшок твоїх. Марійко, більше половини доніс. Понапивались ми, понамочували голови, повмивались, відпочили і ще понапивались про запас. Ну, понабирали води. Оце, кажу, з двох Марійку напуватиму, щоб придобритися, а це — іншим... І ти скажи — мабуть, така твоя доля. Всі пляшки твої потовк, падавши. Це у мене ребра днів зо три болітимуть. Але пляшки, що ж... Пропав твій посаг, дівко! Але за таку воду треба платити, от. Ну, так і доповзли сюди. Я думав, що я йду вірніше, а він, виходить, як вовк...
— А от скажіть, тату, — звернувся Грицько по павзі до батька, — що воно за знак? Нерпа ж добрий пес, а не йде вперед, хоч ти вбий. Як хто наврочив.
Батько, позіхнувши, скептично:
— Де ж ти бачив, щоб хоч який собака такої ночі та в таких нетрях сам ходив? Тут духу звіриного багато! Звір уночі бачить добре, а собака кепсько.
— А ми з Григорієм зовсім нічого не бачимо, а кілометрів з вісім відчухрали.
Поки Грицько розповідав, Наталка з Марійкою почепили казанки і чайник над вогнем і заходились готувати вечерю. Всі ожили. Заворушились. Загомоніли. Морози дістали спирту, оселедців, копченого сала. Сірки теж не лишились позаду, розтрясаючії сакви.
І ось на розстеленім брезенті опівночі забенкетували Сірки з Морозами. Загуляли за всіма звичаями-обичаями. Пили за тих, що тут, пили за тих, що дома, — за стару Морозиху з Сірчихою. "Хай брикають!" Пили за тих, що померли: "Хай царствують!", "Земля їм пером..." І за тих, що ще не народилися, але неодмінно народяться... "З такими от дівчатами та й з такими соколами-хлопцями!.." Пили за усіх... За щасливу дорогу вперед і за щасливий поворот назад. Пили. Примовляли. Пригублювали... Ганна пригублювала до Григорія, рухаючи бровою. А Наталка пригублювала до старого Мороза, прикусюючи репнуту губу, бо не могла дзвінко зареготатись...
Весело пили, за традицією, за козацьким звичаєм... І орудували ножами за стрілецьким, мисливським звичаєм — кожен своїм, — краяли, кромсали м'ясо, хліб, рибу... І орудували щелепами так, як тільки в тайзі можуть орудувати при вовчих зубах і при вовчому, хижому апетитові... їли — не їли, молотили, стирали все, як на жорнах...
Григорій сидів насупроти Ганни, що так лукаво ворушила бровою, і, дивлячись на її знаменитий, такий типовий полтавецькнй профіль в золотих арабесках полум'я, слухав примовок, приговірок і ніяк не міг відпекатись від вражіння, що це вже з ним було десь. Та й знов, либонь, відбувається там, десь в надворсклянському лузі а чи на Пслі. Десь на гулянці Троєцькими святими — це вони "кашу варять"... Порскають коні, хрумкаючи на пасовиську... Зараз ось задирчить деркач, віщуючи ранок, зійде сонце, і вони, запрігши коні, рушать додому...
Ватра палахкотить, мечучи іскри вгору. На освітлених деревах, що обступили півколом, розвішана зброя — гвинтівки, вінчестери, набійниці... рюкзаки... бінокль... На землі розкидані сідла, саперні лопати, в'юки... Лежать і никають гостровухі, страшні вовчури... Напнуто військовий намет...
Ні, це не в Слобожанському лузі! Це зовсім на другім кінці землі... А люди — ті самі. І не ті самі. Такі й не такі. Всім такі, лише одним не такі, — поглядом, життєвим тембром, іншою якістю. Ці — суворі і загартовані. Безжалісні стрільці, веселі і безпощадні звіролови, мускулясті диктатори в цій зеленій, первісній державі, хижі і горді завойовники цієї, ще не загнузданої стихії. Життя геть випекло з них сантимептальні риси і вайлувату ліниву млявість, насталивши їх, вигартувавши в безперервнім змаганні за своє існування...
По вечері молоді поснули, де хто впав.
Лише діди, запаливши люльки, сиділи ще і гомоніли собі коло вогню. І цибатий зять з ними.
Григорій одійшов і ліг у темряві на мішки. Був дуже втомлений. Та не міг заснути.
Старий Мороз розповідав про Комсомольськ. Спершу Григорій не дослухався туди, бо був серцем деінде, — там, під рясним дубом. Воно, те серце, підійшло туди нишком, навшпиньки і стало в головах у тієї насмішкуватої, мов заворожене, не в силі ані ступити далі, ані піти геть... Чув шелест там. Уявляв голову, покладену на тверде сідло, але не міг уявити обличчя — заплющила чи не заплющила очі? Либонь, спить собі... Хай спить...
А діди тихо бубоніли. І лише помалу дійшов до Григорія жаский зміст тієї розмови, полохаючи сон, що почав був підкрадатись. Старий Мороз розповідав про місто каторги, про пекло новітніх канальських робіт, вигачуване костями українськими, — про Комсомольськ. Це вони туди їздили... Та й раніше, відколи тільки почато там рити перші кар'єри в дикій пущі, теж там бували. Часто. Контракти з "Бамлагом" на м'ясо мали... І багато чого бачили... Бодай не діждати ніколи.