В. Смаглій, член Яропільського відділення Худфонду; навіть славний старощами Лаврін Червінка сподобився зайняти місце своє на першій лаві; прийшов тренер з боксу сивий Вячек Дваржак подивитися на м'язи заїжджих атлетів. У центральній ложі зайняв своє місце керівник відділу культури А. В. Микитась; професор Холодний – ще худий, мов рентгенівська тінь, схотів подивитися на диво циркового мистецтва – сестер Мангуп-Кале. Навіть мати Валерія Орлика привела свого хлопця, котрий поверх зимової шапки нап'яв, негідник, німецьку каску й нізащо не хотів її знімати, аж поки мати, якій терпець урвався, не стукнула його кулаком так, що каска загула, мов дзвін на Микільській церкві. Отож зібралися всі великі й малі мужі міста нашого, серед яких був також і я, уклінний ваш слуга, статечні читачі мої. А що мужчин у Ярополі і справді мало полишилося, то загубилися мої герої серед жінок та дітей-сиріт, розчинилися, як це буває навіть з видатними особами, які долею небес потрапляють до вируючої людської юрби, що жадає розваг та забуття.
Бий, бий, бий, барабане, – дзвінке серце цирку! Обер-шпрехшталмейстер виніс на арену своє припудрене графське обличчя й голосом, яким радше оголошувати світові війни, ревнув:
– Поччинайммо... брраболанссс... перревентулл!
Оркестр ушкварив туш, церемоніальним маршем вийшли на арену червоні, гаптовані золотом уніформісти; штани брезентові, з генеральськими лампасами; руки у багатьох татуйовані.
І тут залунав такий вивертаючий душу посвист, що частина яропільської публіки полізла під лави, бо саме так вили німецькі пікіруючі бомбардувальники, коли бомбили міст через Богунку. Але з небес упав мужчина з сумними очима та чорними вусиками, у темному фетровому капелюсі з такими гострими крисами, що, здається, ними можна було краяти ковбасу, у величезних черевиках та коротенькому піджаці – знаменитий клоун Вольфганг Чжу-Сі. Потім з грізним посвистом з неба летять два важких лантухи, клоун їх ловить, ставить у центрі арени. Обер-шпрехшталмейстер грізно запитує: що це все має означати? Вольфганг Чжу-Сі верескливим дитячим голосом відповідає, що він вирішив найнятися до цирку. "А що ви вмієте робити?" – голосно питає обер-шпрехшталмейстер, двічі повертаючи до публіки своє мертве графське обличчя. У клоуна очі маленькі, мовби у залізній масці пропиляно іржавим напильником дві шпарки. Він каже, що підготував рекордний номер. Уніформісти виносять великий молот, а Вольфганг Чжу-Сі вже розв'язує один лантух, з якого витягає червону цеглину, кладе собі на голову і пропонує обер-шпрехшталмейстерові розбити її молотом. Всі завмирають, коли важкий молот злітає високо над головою клоуна – барабанний дріб, потім мертва тиша.Обер-шпрехшталмейстер щосили б'є молотом, цеглина розпадається на шматки, червона пудра притрушує обличчя й плечі Вольфгангові Чжу-Сі, оркестр грає туш. Нову цеглину дістає з мішка клоун, знову гупає молотом обер-шпрехшталмейстер, і знову безневинно всміхається Вольфганг Чжу-Сі, мовби нічого не сталося. Весела гра розпалює обер-шпрехшталмейстера, він скидає чорний сурдут, залишаючись у хутряній камізельці, потім і її скидає, закасує рукави, червоніє, вкривається потом, розбиваючи все нові й нові цеглини на клоуновій голові. Нарешті лантух порожній, а вся арена встелена битою цеглою, мов будівельний майданчик. Тоді Вольфганг Чжу-Сі кидає собі на спину другий мішок і повільно чалапає з арени. "А що в цьому мішку?" – кричить йому навздогін знесилений обер-шпрехшталмейстер. "Пірамідон", – не повертаючи голови, пищить клоун і зникає за панбархатною завісою.
"Цей номер має велике виховне значення", – каже сам собі С. О. Набатов, пригладжуючи на голові волосся, що трошки стало-таки дибки.
А на арену, накульгуючи, вискакує слон Юмба, і всі бачать, що у слона одна нога протезна, бо вночі, у Куп'янську, розбомбили німці ешелон з евакуйованими звірами – тоді загинула сестричка Юмби, а йому довелося ампутувати ногу у польовому хірургічному госпіталі. Юмба легко збігає по драбині вгору, на спеціальний балкончик, від якого нап'ято канат до другого балкончика. Хоботом бере смугасту штангу і ступає на канат. Чути, як вітер хлюпає брезентовими стінами цирку. Дивіться, як Юмба, хоч і протезна в нього нога, повільно танцює на канаті під звуки "Серенади" Шуберта, як тихо порипує його шкіряно-металічний протез, як балансує в повітрі смугаста штанга! Ні, я тверджу, що до нас приїхав не який-небудь провінційний цирк, а справжня циркова академія, гідна XX століття. До речі, такої ж думки і С. О. Набатов, який і після цього номера каже сам собі: "Цей номер також має велике виховне значення".
Добре, добре, побачимо, що буде далі. А далі ось що: з'являється на сцені підступний Василевс – воскове обличчя візантійського святого, чорна борідка, нечутна хода. Він підкрадається до обер-шпрехшталмейстера й питає:
– Хто ти?
– Я? – напинає пихаті груди обер-шпрехшталмейстер. – Я – начальник усього цирку, начальник неба і землі, усього всесвіту.
– А ось зараз ми перевіримо, хто ти, – смиренно каже підступний Василевс і відкручує якийсь ґудзик на його сурдуті. Велична графська статура раптом вкривається хвилями – і всі чують свист повітря, що виходить з тіла обер-шпрехшталмейстера, наче з кисневої подушки. Всі мовчки дивляться, як зменшується, коцюрбиться його постать – ось він завбільшки з велику ляльку, ось ще менше, ось уже не видко його на килимі. Василевс нахиляється, бере у руки те, що лишилося по обер-шпрехшталмейстерові, і кидає до першого ряду. Глядачі передають з рук до рук пласку гумку завбільшки з долоню, мовби надувну іграшку за 80 копійок. Потім повертають її чаклуну. Асистенти подають Василевсу велику помпу, він приєднує до гумки трубку і починає напомповувати повітря. Виростає над ареною мале поні, яке весело ірже, струшуючи підстриженою замшевою гривою. Василевс запрягає поні до великої карети, бере віжки й батога, до карсти сідають уніформісти,, й поні, б'ючи копитцями тирсу, везе карету зі сцени повз остовпілих від подиву глядачів. Василевсів атракціон викликає в душі С. О. Набатова мішані почуття: з одного боку, номер йому подобається, бо має велике виховне значення, показуючи, що є серед нас люди, які приховують своє справжнє обличчя, а з другого, С. О. Набатова непокоїть, чи не спричиниться цей номер до того, що кожний, кому не ліньки, випускатиме повітря з людей солідних і авторитетних.
Оркестр грає урочистий марці, і на арену велично виходить Людина-Без-Рук – заслужений артист багатьох республік Лобко-Лобановський – у шовковому циліндрі та чорному фраці без рукавів, бо цей великий артист народився на початку нашого славного століття без рук і рукавів ніколи не потребував. Лобко-Лобановський сідає до столика, елегантним жестом лівої ноги знімає з голови циліндра, великодушно жбурляє його уніформістам. Потім дістає ногою (всі бачать міцні жовті нігті артиста, його натруджені підошви) з бокової кишені гребінець і розчісує волосся, другою ногою тримаючи дзеркальце. Причепурившись, Лобко-Лобановський витягує з валізки, яка стоїть перед ним, пляшку шампанського, кришталевий келих. О зелений шляхетний блиск пляшки! О срібна обгортка голівки! О золоті довоєнні медалі на чорній етикетці! Ось вони – сяючі, тендітні, мов тонке скло, давно забуті символи мирного життя: тихо бомкає великий дзиґар, ажурні стрілки завмерли на циферблаті, виконаному в стилі Першої французької республіки, паркетна підлога блищить і пахне ялинкою у покої, і роки тихо повзуть один за одним, мов вгодовані мудрі черепахи, не полишаючи по собі крові. Лобко-Лобановський розуміє серйозність моменту: повільно правою ногою відкручує він дротики, що обплітають головку пляшки. Млосна мить чекання – нарешті шампанське радісно вибухає. Людина-Без-Рук спритно перекидає пляшку з ноги в ногу, наливає шипучу рідину до келиха і п'є за наше здоров'я. Оркестр грає щось веселе з оперети Кальмана, всі плещуть у долоні. А тим часом заслужений артист Лобко-Лобановський дістає з валізки трилінійну гвинтівку та обойму. Клацає затвор, на другому кінці арени вистрибує на спеціальну підставку Вольфганг Чжу-Сі. Знімає свого темного капелюха і вмощує на голову червоне яблуко. Б'є барабан, Лобко-Лобановський, сидячи у фотелі, старанно цілиться в яблуко; ось-ось його нога натисне на спусковий гачок... Але Вольфганг Чжу-Сі раптом тікає – тільки велике червоне яблуко лишається висіти в повітрі на тому самому місці, де зоставив його клоун. Лобко-Лобановський жестами кличе клоуна, мовляв, не бійся, нічого з тобою не станеться. Нарешті клоун погоджується і стає під яблуком. Блакитний промінь прожектора вихоплює з темряви бліде клоунове обличчя, він страшенно хвилюється, заламує пальці... Постріл! Яблуко щгзає, натомість на клоуновій голові сидить сизий голуб. Всі полегшено зітхають, а Вольфганг Чжу-Сі накриває капелюхом голуба. Коли ж знову знімає капелюха, всі бачать, що там лежить наскрізь прострелене червоне яблуко. Клоун, весело хрумкаючи яблуком, зникає за панбархатною завісою. С. О. Набатов від захоплення аж ворушить губами, ніби читає важливу статтю в газеті, а насправжки він відзначає про себе, що цей номер має величезне виховне значення, особливо для молоді, бо показує, яких висот може досягти людина в оволодінні бойовою технікою.
Промину я опис виступу сестер Мангуп-Кале та групи бенгальських тигрів, бо нічого особливо цікавого в цих номерах не було: виявилося, що тигри під час лихоліття та голодовки стали вегетаріанцями, і доктор Дзюрка замість м'яса годував їх на арені капустою, а сестри Мангуп-Кале працювали на Н-ському польовому аеродромі у відділі бойового постачання бомбардувальників. Там вони навчилися жонглювати 150-кілограмовими бомбами, балансуючи на крилах, бігаючи вночі між літаками, обминаючи невидимі пропелерні кола, і тому теперішній їхній атракціон був дитячою забавкою в порівнянні з тими часами. Їм самим, мабуть, було смішно заробляти гроші на такій чудасії.
Тому перейдемо до великого таємничого незрівнянного мага, чародія й психологічного експериментатора Альфреда Макаронова. Ось під грім овацій ступає він на арену – похмурий, у золотих окулярах, настовбурчений чорний їжачок, і в душі його ворушаться химерні чорні кулі, якась там складна хімічна реакція відбувається, дивні темні полімери формуються на полюсах його закіптюженої душі.