Рясно зеленілись Вулецькі узгір'я, скрізь на пагорбках порозкладав свої тілеса дрібноміщанський люд і загоряв на сонці. На ставку при вулиці Ісаковича тихо-безшумно плавали човни, а на мініатюрному острівчику, що крився під осокорами, хтось бренькав на гітарі і співав танґо "Ля Пальома", про далекі мандри моряків у сизих далях океанів…
Жара поволі спадала, а фестин стояв у повному розгарі. Після вправ хустинами були вправи топірцями, а потім вільноруч, а там представники Замарстинова зробили коло брами маленьке замішання, бо вилаяли впорядників "кабанами" та "гайдамаками" і повитягали "коси". Але їх рішучим способом виперто за браму та відправлено просто на рятункову станцію.
На тому і скінчилася перша, святочна частина програми.
Далі йшли всякі несподіванки, колесо щастя, перегони в мішках та інші придибашки, що викликали загальну веселість. Один парубок, дрібочку під гумором, виграв на фанговій льотереї півня. Півень вихопився йому з рук і з розпучливим кукуріканням підскакував на спутаних ногах, а підхмелений парубок і хмара дітлахів пробували його впіймати. Два артисти-самородки, один довгий стріхатий, а другий малий круглий, мов бубон, перебралися за Пата і Паташона, плентались між публікою, гнули небилиці, переверталися, наче кльовни в цирку і насправжки ляпали один одного по пиці! А якийсь маґік, у гімнастичних штанятах, видряпався по двадцяти-метровій сосні, обструганій з кори, без одного сучка, високо, на самий чубок!
— розуміється, не даремно, а за кільце ковбаси і пляшку "Бачевського".
На малому помості, висипаному пісочком, танцювальні пари оббивали собі боки і місили ноги, але їм здавалось, що вони знаменито бавляться. В холодку, в приємному затишші під гіллястими капітанами стояв буфет, де продавали "канапки" і точили пиво з чопа. Стрілочник Петро Канюка смоктав пиво великою вухатою "гальбою", при чому прижмурював очі і гірко кривився. Він мовчки цокався "гальбою" з візниками, з вантажниками, з похмурими робітниками цегельного заводу, які так само кривилися, попиваючи пиво, ніби ковтали власну кров, змішану з полином…
Жінки, Канючихи, Петро не силував до пива, вона сиділа собі між бабинцем, поникла, скулена, маленька, як дівчинка, і ссала м'ятові цукерки та берегла парасолю, щоб, бува, хто не свиснув, бо то на фестині народ шляється усякий… А Леська, того урвителя, вже давно не було коло неї, він зараз же повіявся з такими, як він, вітрогонами, на Бульку — копати м'яча.
По трьох-чотирьох "гальбах" Петрові ставало шумно в голові і хмільно в очах, і він, спотикаючись та вимахуючи руками, протискався до помосту, тягнув за вишитий рукав першу з краю Ганнусю чи Марусю і йшов замашистої польки. Ще й притупував по-парубоцьки: — Гоп-а!.. Інші пари спихали його з помосту на "сліпий тор", але Петро не був з тих, що дають собі плювати в кашу, він мав міцні лікті і йшов напробій, мов бугай, торуючи собі дорогу вузьким лобом, і цупко прижимав до себе круглобокі дівчата, що приходили з села до міста дороблятися віна…
Він там гасав собі з дівчатами, а на лавочці, самотою, сиділа Канючиха, маленька, тихенька, і вже не ссала м'ятових цукерків, а дві великі сльози висіли їй на віях… Та це так собі, віднесхочу, не знати й звідки вони взялися, ці сльози… Вона, Канючиха, ніколи голосно не плакала і не жалілась на свою долю, але хтозна, що тепер діялось їй у душі, може душа її ридала тихим, сирітським плачем і серце кривавилось, як рана, абож ти збагнеш любяче жіноче серце, серце колишньої помивачки?
Отака вона була, тиха та смирна, ні-ні, вона не сердилась на нього за те, що він там доказував з дівчатами, нехай собі потанцює, це ж його празник, наробиться, нагарується цілий тиждень — стільки його відради. А він, самий-собою, не був батяр чи розтратник, і п'яниця не був, але ж неділя — неділею, неділя належала до нього. А вона… Ну, що ж, посидить собі і так, почекає на Леська, а там, ось і сонечко клониться за Білогорський ліс, вечоріє, у Василіянок уже дзвонять на Вечірню, і в костьолі на Потоцького дзвонять, і в церкві на Зибликевича вулиці, і в святої Магдалини, — роздзвонилося, розігралося над дахами Львова прозоре повітря, розспівалася мелодійно безмежна синява вечора — га, треба поволеньки збиратися додому, затопити в печі, пригріти шницлі і картоплю, бо він, чоловік, знову іде сьогодні на нічну зміну…
І так пропливало життя, так миналися й забувалися дні, і будні чергувалися з неділею, неділя була завжди одна, а буднів — так багато, і всі подібні один до одного, як вагони товарного поїзду… Вони котились і котились наперед, навантажені людським горем і радощами, обманним щастям і тихим смутком, у світи… у світи… у світи далекі-незнані, сіро й одноманітно відстукували свій час по вузеньких рейках життя і все ближче та ближче приближались до отої останньої станції на світі, звідки вже каса квитків не продає, а за продані — грошей не повертає…
З КРАЮ ДИТИНСТВА
"А за дверми, на цвинтарі в притворі
Весна і дзвін, дитячі голоси
І в вогкому повітрі вогкі зорі".
М. Зеров: "Чистий Четвер"
Так!.. Це ж ударив дзвін із нашої дерев'яної дзвіниці в селі В., що коло Львова. Це ж мій власний сміх, сміх щасливого дитинства, збився щебетливою ластівкою над цвинтарем і розтопився дзвінким сріблом у різноголоссі такої ж, як і я, малої босоти. Це на моє рідне небо виплили весняні зорі, важкі, вологі й запашні, як пухнасті базі на вербині. Це вона, моя давня весна, пройшла задуманими садами, дівочим серпанком змела пиль з розквітлих яблунь і смирною монашкою пристанула в притворі церкви, спустила рясні рісниці, зачерпнула свяченої води і вдарила на порозі три поклони…
Весна-красуня галицьких піль прийшла до церкви на Страсти.
Незабутні дні дитинства, дні Страсного Тижня! У Вербну неділю святили лозу, а вже з понеділка відіймали солом'яні загати, ліпили призьби глиною, провітрювали на тинах хустки та кожухи. Кололи кабанів, пекли паски й терли хрін. Дні були гомінкі, мов розцокотані сороки, теплі, тихі вечори, а ночі зоряні та глибокі. Окасті зорі висіли так низько над головами, що можна було збивати їх тичкою, ніби хрущів з верби! І вони падали часом, із збитими хрущами, в чисті, як дзеркало, калюжі. Земля була масна і м'яка, і наші босі ноги грузли в ній, неначе в маслі.
Ми йшли на Стрясти з цілим арсеналом довбеньок і дерев'яних калатал, які звалися "бузьками". Стрибали через рівчаки, попихали один одного в калюжі, торохкотали "бузьками", герцюючи, як жеребці. Наші герці припинялись і сміх завмирав, як тільки босі, потріскані пальці діткнулися змиршавілих, старих плит на цвинтарі. Під ними тліли-розтлівались кості наших прадідів. З-під полупаних каменів виростала густа, як щітка, і рясна трава. Тихі, вечірні роси сідали на траву й падали мокрими поцілунками нам на волосся. Втиснувши під пахву шапчину, а "бузька" за пазуху, ми, один по одному, як гуси, переступали поріг церкви з незбагненим острахом на дні дитячої душі. А з середини йшла нам назустріч тепла і блага ясність, ніби ласка Господня!
… Свічки і теплий чад, З високих хор
Лунає, спів туги і безнадії…
Не було у нас "високих хор", як у славній Баришівці, де святкував Великдень Микола Костевич і куди зліталось його "п'ятірне гроно". Церковця наша була низенька та маленька, збудована ще за панщини, в бойківському стилі. Під час відправи співали всі "на самойлівку", тільки складніші припіви — прокімени, ірмоси, ірмолої — виводив старечим, дряхлим голосом дєдьо Звірко, останній могіканин з "твердої", староруської партії, бувший в'язень Талергофу. Ніби сьогодні його бачу, крізь пил відгомонілих літ, як стоїть у крилові, високий та білий, лівою рукою притримує недогарок свічки, а шорсткою рапавою правицею перегортає жовті листки "Тріоді Постної".
З цісарсько-королівської катівні вийшов дєдьо глухий, мов пень — від побоїв кольбою по голові, і зразу важко йому приходилось сповняти дяківську службу: не дочуваючи слів священика (він доїжджав з сусіднього села), дєдьо рідко коли "впадав" у тон і, звичайно, перетягав, або не дотягав кожний глас. Та небавком вернувся з тюрми у Вронках довголітній наш парох, о. Йосиф Зацерковний, якого посадили на 5 років уже поляки, за українську політику. В тюрмі о. Йосифа дуже мучили головні болі і він прийшов додому так само з пошкодженим слухом. З того часу парох і дяк працювали в повній гармонії, співаючи кожний про себе.
…Дивний, містичний чар спливав на нас під час читання євангельскпх історій, з яких ми, діти, так мало що розуміли, а так глибоко їх переживали. Та з вийнятковою, магічною силою приковувала нашу увагу переміна риз у захристії. Перед читанням кожного з дванадцяти страсних євангелій о. Йосиф переодягався в щораз інший фелон. Ми тоді любили "вгадувати" — напошепки питали один одного: "А вгадай, в якому фелоні отець вийдуть: у фіолетному, вишневому, чи в темно-блакитному?"
Звичайно таке бувало, що паламар Іван Швець, до якого обов'язків належало помагати о. Йосифові передягатися, задовго порався на господарстві і запізнювався до церкви. Тоді дєдьо Звірко, виводячи голосом "туги і безнадії" тропар глас восьмий про "Злочестивого Юду", шкандибав із крилоса до захристії і там уже, затягуючи фелон на о. Йосифа і підсипаючи вугілля до кадильниці, докінчував співати: "…іже о всіх благий Господи, слава Тебі!"
А дим з кадила, що наповняв церковцю після кожного євангелія, збивався угору запашним туманом і нам тоді здавалося, що всі святці в іконостасі пооживали та повиходили з почорнілих рам: ось янголи здіймаються на крилах у піднебесся і сурмлять на славу Господеві, достойні бороди апостолів, пророків, євангелистів розпустилися на вітрі і пливуть разом з облаками. Архангел блиснув мечем і проганяє з раю Адама і Єву, а тут Юда, на Тайній Вечері, шкірить улесливо обличчя і питає: "Господи, може це я?.."
І великим жахом стискалися наші серця, коли ми крадькома, перелякано, зиркали на образ Страшного Суду… Тоді кадильний дим мішався в нашій уяві з клубами чорного диму, що здіймався з дна аду, жовте полум'я бухало з-під казанів і в примарному їх відблиску так страшно корчились у муках тіла грішників, а ще страшніше витріщалися на нас рогаті та хвостаті чортячі машкари!
А потойбіч преісподної, відгороджені стіною вогню і диму, покриті Божим омофором, стояли ті, праведні, що заслужили собі на ласку бути праворуч Отця, стояли, як живе доповнення панорами Страшного Суду, шептали молитви і били поклони наші бабуні, матері, старші сестри… У присмерку вечірньої години не багато вони відрізнялись від візантійських ікон: їхні обличчя були так само почорнілі та померклі, уста затиснені, очі пригаслі.