Я погодився.
Роботи багато не було, але від неї нудило. Довелося на щодень складати плани робіт, і десь через два тижні я навчився писати їх, що називається, зі стелі, знаючи, що ніхто ні в області, ні у власному штабі не перевірить що зроблено, а що ні.
Я згадав компартійні часи, коли працював інструктором райкому партії і кожний начальник керував мною, як хотів. Щось схоже було й тепер. Доводилося терпіти, дивуючись недалекоглядності й тупості тих, хто проводив передвиборчу кампанію Януковича. Якщо в області й у Києві такі діячі керують кучмівським вихованцем, то це сумно. Втім, мені платили, як і тим, хто керував мною, — а решта все дурниця. Ні, я не був циніком, хоча сидіти довго на голодному пайку не побажав би навіть ворогу. Крім того, я не вважав Ющенка лідером нації, і відчував це інтуїтивно, звикши завжди довіряти своєму внутрішньому голосу. Відіграв роль і мій одвічний спротив тим, хто вважає, що саме так буде правильно. Я завжди зі своїм спротивом більшості був у меншості, але нічого не міг зі собою вдіяти. Про якісь високі ідеї, матерію мені не йшлося. Цинізм політиків я бачив неозброєним оком і не обожнював жодного, хоча з них ліпили чергового кумира.
Якраз у редакції настала фінансова криза (а коли її не було?), і майже всі зароблені у штабі власні гроші я віддавав друкарні, аби та видавала мою газету. Це був виклик іншим дрогославським газетам, які гарно писали про Ющенка і зле про Януковича. Ну, майже зле. Втім, тоді я не думав про те, що президентська кампанія скінчиться, а з нею і гроші на мою газету.
Уперше з Романівим я посперечався шість років тому. Тоді ящик пива виграв я, бо народним депутатом України від нашого виборчого округу став рухівець з Києва, а не шеф Романіва, у якого Олексій працював керівником юридичної служби.
Нині ставки були більшими: Ющенко чи Янукович. Я казав, що в першому турі виграє Ющенко з перевагою в декілька відсотків, а в другому турі перемогу з такою ж перевагою здобуде Янукович. Романів тоді лише посміявся, бо не вірив у поразку Ющенка, але на ящик пива посперечався.
У штабі, який розташувався у кабінеті завідувачки студентським профілакторієм місцевого університету, ми гучно святкували перемогу Януковича. Результати підсумків другого туру по округу вже повідомили, і вони були не такими, як на це сподівався начальник штабу. На Дрогославщині Янукович набрав якихось шість відсотків голосів виборців, хоча сам Михайло Орлов запевняв вищі інстанції, що буде всіх десять, але він розумів, що Схід, особливо Донбас, дасть левову частку перемоги. Янукович виграє, і те, що Орлов не допрацював на Дрогославщині, — забудуть. Переможців не судять!
Охоронці вже двічі бігали в нічний магазин за горілкою, коньяком і вином (закуски вистачало), я пив нарівні зі всіма, але не хмелів, як це було зазвичай. Ніби важкий прес тиснув мені на тіло й душу, хотілося якнайшвидше вирватися з цього штабу, піти додому, виспатись як слід – і забути про все, як про дурний сон.
З комп'ютера Вєрка Сердючка співала про пиріжок.
Михайло Орлов, п'яний аж дурний, який, втім, умів себе тримати, виголошував черговий тост, і цього разу запропонував випити за мене:
— Андрюха, я п'ю за тебе, і хто не вип'є до дна, той –падло. Пацани, ніхто так не пише, як Чернюк!
Всі схвально загуділи: о, так, так!
— Ти пам'ятаєш, як взув цього нашого підара, голову обласної ради?! – Орлов мало не кричав, хоча всі його прекрасно чули. – Ні, це ж треба було йому здогадатися виставити портрет Ющенка за вікно з гратами у власному будинку!
Всі зареготали, згадавши цей епізод, а особливо те, як цей, непомітний для багатьох факт, хоча багато дрогославців бачили загратованого Ющенка за вікном, я уміло обіграв у одній зі своїх статей.
— Це був шедевр, шедевр! Андрюха, як виграє Янукович, я просто хочу подивитися в очі всім цим ющенківським паскудам, — продовжував Орлов, але вже не так голосно, а якось змучено, ніби й сам не вірив у те, що каже. — О, ми тоді їм...
Він, мабуть, запідозрив невпевненість у моїх очах або щось таке, що могло його насторожити. На мить Орлову заклинило мову, очі налилися кров'ю, обличчя стало злим.
— Ти що, не віриш у перемогу Віктора Федоровича? – Він не те що прошепотів, але вимовив дуже тихо ці слова, хоча мав би кричати, як смертельно поранений дикий звір, котрий інтуїтивно відчуває, що шанси на життя тануть кожної миті.
— Це вже пройдений етап, — я ледве знайшовся що сказати, хоча ще навіть учора у мене було більше впевненості в перемозі Януковича, та й у власних прогнозах теж. – Ти запропонував випити за мене, так давай за це вип'ємо.
Всі мене підтримали, не зрозумівши, що назріває конфлікт між Орловим і мною, і в цьому двобої вони мали би підтримати радше Орлова, який їм платить гроші, ніж мене, котрий, на їхню думку, є просто хорошим хлопцем. П'яні штабісти потяглися до мене цокатися своїми чарками та стаканами. Орлов теж це зробив, але якось неохоче, після всіх, ніби заради пристойності. У його мозку, задурманеному алкоголем, щось клацнуло. Він, здається, по-новому глянув на мене, зрозумів мене глибше, подивившись з іншої точки зору на людину, яку – йому хотілося в це вірити — добре знав. Орлов ще не давав собі звіту, що таке нове він угледів у мені, але це нове було, і явно несимпатичне для самого начальника штабу, який від завтрашнього дня формально переставав уже ним бути.
Якби хтось збоку глянув на Орлова, він би й не помітив перемін у його зовнішності, манерах, мові. Всі були добряче напідпитку, аби зважати в такій ситуації на подібні дрібниці. Здається, лише я щось зауважив, але не надав цьому якогось значення, намагаючись якнайшвидше звідси піти. Але треба було дочекатися кінця пиятики, щоб не давати зайвих приводів для розмов про себе.
Я випив до дна червоне вино, яке мені налили, і подумав, що таки можу сп'яніти, адже цієї ночі вже пив горілку, шампанське, коньяк, пиво, а тепер ще й вино. Я усно наказав своєму мозкові контролювати ситуацію й сам до себе усміхнувся, не підозрюючи в собі командирських завдатків.
Свєтка, що виконувала в штабі роль секретарки і, здається, симпатизувала мені, підлила свіжої гарячої міцно звареної кави. Це було доречно, хоча серце й забухкало, проте мозок не спав і намагався виконати щойно подану йому команду про те, щоб господар не сп'янів.
Загальмування у мозку Орлова тривало недовго, якихось декілька хвилин. Увесь цей час він усердно закусував, налягаючи на голландський сир, червону ікру та салямі. Відтак він задумав нову забавку, яких було багато упродовж усіх цих годин.
— Так, хлєба і зрєліщ! – П'яно-патетично вигукнув начальник штабу. Орлов, ще нічого нікому не кажучи про свої чудасії, став звільняти стіл від пляшок і закуски. Дивний вогник світився у його очах. Члени штабу, теж нічого не розуміючи, піддалися цій мовчазній команді, яка, зрештою, і не була озвучена, і стали допомагати Орлову. Зробити це було доволі важко, і дещо з напівз'їденого та напіввипитого довелося просто поставити на підлогу, аби не заважало.
— Так, а тепер, пацани, Свєтку на стіл! – П'яно-злий голос начальника штабу стосувався охоронців Віктора та Анатолія. Не встигла тендітна секретарка щось второпати, як дужі хлопці буквально вирвали її з крісла і поставили на стіл. Дівчина зашарілася, хоча їй завжди подобалося бути в центрі уваги. Вона була в короткій спідниці, і я побачив червоні трусики на ній. Внизу живота почав вставати на струнко зрадливий черв'ячок. Втім, тепер він перетворювався на добрячого хробака.
— А тепер циганочку з виходом! – Командував Орлов, не сумніваючись, що і ця його команда буде виконана. Він із жадібністю самця тупо дивився на її оголені ноги, почав плескати у долоні, це підхопили й охоронці, але тут трапилося щось незрозуміле. Світлана, якій нещодавно виповнилося дев'ятнадцять, якось спантеличено глянула на Анатолія, одного з охоронців, і, невесело усміхаючись, сказала:
— Михайло Михайлович, перестаньте. Що я вам...
Здавалося, зараз трапиться щось страшне. Орлов побілів і щось шепотів, ніби був несповна розуму. Розгублені охоронці не знали, що робити. Світлана була рішучою, як ніколи, і мовчки налаштувалася злізати зі столу.
Ситуацію намагався врятувати Сергій Мельник, який був заступником начальника штабу і вів усі юридичні справи, що стосувалися виборів:
— Свєтіку, дивись, які в тебе гарні ніжки, будь паїнькою, станцюй для дяді Сєрьожі.
Він говорив ніби добрим тоном, але за цим ховалась невидима погроза. Його слова мали зворотний ефект, і той, хто добре знав Мельника, здогадався б про це одразу. Світлана рішуче зіскочила на підлогу, і навіть охоронці не встигли зорієнтуватись, аби затримати її, й пішла до виходу зі словами:
— Що я вам, простітутка якась, знайдіть собі іншу!
За ці слова, як за соломинку, аби остаточно не втратити свій авторитет, вхопився Орлов. Тепер же він був сама люб'язність. Підскочивши до секретарки, обійняв її за плечі:
— Свєтіку, ти що, образилась? Я ж хотів просто повеселити публіку.
— Я вам що, курвочка якась, Михайло Михайлович? — Мов мала дитина говорила вона. – Та ще й при хлопцях. Якби один на один...
Вона загадково усміхнулася йому.
— Зробимо один на один, немає проблем, — весело сказав Орлов, і вони разом розсміялися, а за ними охоронці та Мельник. Я дивився на дівчину, і симпатії до неї випаровувалися. Черв'ячок унизу живота вгамувався.
Для виду Світлана ще трохи понадувала губки, а через хвилину на її обличчі вже й не було натяку на образу. Вона знову сіла біля мене, налила собі у стакан червоного вина, залпом випила і закурила. Я мовчки спостерігав за нею, але не сказав ні слова.
— Так, фокус не вдався, але не все втрачено, — Орлов повернувся до компанії. – Пацани, Свєта у нас буде виступати в іншій програмі. Приведіть-но мені оту студенточку, що вчора вдень зірвала плакат з Януковичем у нашому штабі. Та беріть її тепленькою, в нічній сорочці. Ковдрою обгорніть, щоб не замерзла! – Останні слова він крикнув їм навздогін, бо охоронці, мов роботи, готові були виконати будь-яку його команду. І не лише тому, що їм платили. Здається, Орлов тільки починав відкривати рот, а вони кидались виконувати будь-яке його доручення, з пів-слова розуміючи його натяк на думку.
Це мені явно починало не подобатися.