Та вже трудно було притамувати заворушення.
І щойно Кость знову заговорив про Данилюка, досить відверто натякаючи, що Данилюкові, як людині відповідальній, партійній, слід було б, на його думку, виявити більше зацікавлення, більше простоти, не примушувати до очікувань і т. і., і т. і.,— саме тоді подзвонили й передали листа.
Писав Данилюк:
"Вітаю менинника. Вітаю все товариство. Дуже прошу мені вибачити, але, на великий жаль, не можу прийти.
З глибокою пошаною, з найкращими побажаннями".
Хазяїн, оголосивши цього листа, відразу ж знайшов для себе вихід.
— А, так! — легенько хляснув і він себе по лобі,— у нього ж справді там... попереджав... да-да...
І через кілька хвилин пролунало довгождане, урочисте:
— Панове, прошу!
Шаркаючи стільцями, обмінюючись ввічливими рухами, пересипаючи жартами свою метушню, словом, виконуючи все, що припадає на такий момент за віковим регламентом,— почали гості розміщуватись біля столу. Хазяї виявили якнайбільше уваги та сприту, щоб кожне подружжя розлучити й розсадовити на значній відстані. Адже часто поруч із чужими люди почувають себе легше, ніж поруч із найближчими життьовими товаришами. І не тому лише, що товариші їм набридають, а й тому, либонь, що товариші заважають їм бути правдивішими чи брехливішими, в усякому разі, бути свіжішими — хоч на чверточку вилізти з буденного футляру. Чи не тому й вигадано цілу низку умовностей, щоб поза футляром не було так соромно чи страшно?
Принаймні, хазяйське розміщення всі гості прийняли як належний факт, навіть із піднесенням, що в ньому просвічувала вдячність.
Тепер Ніна справді відчула полегшення. Ту примушеність, що досі тяжіла над нею, ніби одвіяло непомітним вітерцем. Одне тільки непокоїло: Кость далеченько. Будь він ближче, не в більшій мірі допомогло б Ніні виявити ролю дбайливого друга, яку вона взяла на себе ще з дому, це більше допомогло б самому Костеві додержати слова, яке він дав, збираючись на вечірку, й уникнути можливої буйної гри властивих йому пристрастей. Це, нарешті, допомогло б і самій Ніні, маючи поблизу Костя та пильно слідкуючи за ним, не дозволяти й собі особисто нічого зайвого, бути й за себе певнішою.
Але програмове розміщення вже сталося. Посуд уже переможно гримів. Нетерплячість доходила краю.
Бахнула пляшка, що її розкубрював якийся верткий юнак. Степан Маркович піднесено, проймаюче виголосив першого тоста. Знялося бурхливе й довге: ур-р-ра!
Коли ж овації одшуміли, відразу над столом, ніби за командою, звисла мовчанка — тільки вчувались поспішний дзвязкіт виделок та беручка шамотня щелепів.
— О... тихий янгол пролетів... — врешті насмілився хтось непевним, обережненьким голосом.
І тоді у відповідь йому, наче з прорваного мішка, сипнув цілий рій окликів, зауважень, приказок, а все це переможно довершував дзвінкий, закотистий сміх.
Другого тоста сказав Кость. Чуло, гарно, оздобивши його всілякими рефренами. Третього — високий гість із довгим показним обличчям (була чутка, що він грек, дехто присягався, що галичанин). Промовляв цей гість трохи співомовкою, низьким голосом, ніби хотів нагадати, що хазяїнові одним роком лишилося ближче до смерті.
Проте вийшло дуже урочисто й дуже зворушливо. Стіни, вікна, двері, люди — все несамовито крикнуло: "Хай живе!". А на четвертому тості чомусь додали: "Смєло ми в бой пойдьом" — і почали цілувати менинника.
Войовниче гасло цього тосту стало приводом до жвавих розмов на теми суто громадські. Тут згадалося і війни давні і війни недавні. Тут при нагоді кинулося далекозорний погляд і на війни майбутні, на перспективи скороминучі й неминучі. Тут знайшлося чимало охочих, на досвіді та аналогії переконаних, безмежно передчуваючих, ажень у пророцтва віруючих. Врешті той гурток гостей, що займав додаткового столика й дискутував з особливим захватом, сам, либонь, злякався перебільшеної одвертості (на вечірці були не всім відомі родичі та знайомі), а злякавшись, нагло й незручно обірвав цікаву бесіду. Хазяїн це помітив і поспішив натякнути, що за найближчих присутніх він цілком відповідає, і тому можна почувати себе як дома.
— Хе-хе! А мені по асоціації згадалося: чи були ви заарештовані і якщо ні, то чому?
— Так-так... Мілостью божьєй освобождаєм тоже... Ха-ха-ха!
Веселість буйно зростала. Вже менше віддавалося уваги на додержання тону, вже окремі гуртки, об’єднані спільною темою розмови, самовизначалися біля спільних пляшок, вже...
Але хто сказав би, що порушено рямці пристойності? Хто одважився б закинути, що порушено чиюсь гідність, не кажучи вже за престиж Степана Марковича? Було просто, незневольно, райдужно — і подобалось Ніні.
— Ай, рюмка! — істерично пролунав жіночий голос, і до перекинутого келеха ту ж мить запобігливо потяглося кілька пучок із сіллю.
Не рюмка, Клавдіє Мироновно. Майте на увазі, українська мова ніжна, мелодична. По-українськи треба сказать: рюмочка.
— Ха-ха-ха!..
— Андрій Петрович просто душка — він завжди знайде вихід.
— А ви, кажуть, щирий українець, Андрію Петровичу?
— О, конешно! Хіба ж ви не знаєте тієї записки: прошу направить мені джерело?
— Як? як?
На устах сусідів проповзла загадкова нерішучість. Хтось почав докопуватись:
— Джерело — це ж істочнік?
— Да, істочнік. Ключ.
— Ах, ключ!
І від сміху затремтіли стіни, хитнувся стіл, затанцював посуд, замотилялись переповнені радістю постаті, ажень сльози повиступали од щирого сміху.
— За товариша Ларіна!
А я не згоден. Я...
І знову чокнулись.
Ніна трохи дивувалася на це: так чи сяк, а була вона українкою. Ніна пильнувалась, щоб пити в міру,— тіль-тіль чманіла голова. Вона вже бачила, що може тут дозволити собі більше, ніж сподівалася, проте подвоїла обережність, перемагала різні трункові спокуси й всіма силами одхиляла шляхетну дбайливість свого молоденького рожевого сусіди, що волею хазяїв був призначений їй за лицаря. І хоч вдумливі очі Степана Марковича раз по раз стикалися з її очима, проте й цим поглядам вона щоразу віддавала менше й менше уваги. Увагу свою вона перенесла на Костя. І дедалі пильніше. І дедалі рішучіше.
Ах, Кость! Він виявляв надмірне завзяття над тими привабними кеглями. Серед інших його пристрастей ця пристрасть, на щастя, була другорядною, а все ж Ніна дуже жалкувала, що сидить на віддаленні. Тривожна уява вже малювала перед нею можливі наслідки.
І згодом, не втерпівши, вона стала обережно подавати мімічні знаки: просити, соромити, сердитись. Кость робив вигляд, що не розуміє або не помічає.
Та несподівано з’явився на допомогу Степан Маркович. Впіймавши нетерплячий позір Ніни, він злегка торкнув Костя, що сидів неподалець од нього.
— Що таке? — обернувся той.
Ніна з лагідною усмішкою дала йому зрозуміти своє застереження. Кость здвигнув плечима. Ніна, приховуючи незручність, з тією ж лагідною усмішкою сказала:
— У тебе хворе серце.
— Ніно Сергіївно,— сквапливо відповів їй Мішель, приятель Костів,— дорога Ніно Сергіївно, коли б ми випили стільки, як вам, мабуть, здається, то у нас на душі вже давно був би... загар.
— Браво! Бравіссімо! — гримнули сусіди.
Розгойдані хвилі оплесків та сміху підхопили останні слова. Дотеп сподобався, полетів з уст до уст, і сусіди глянули на Ніну й на Костя добрими, теплими, немовби мрійними очима, готовими все прийняти, все вибачити: люди справді можуть бути дуже добрими — все залежить од діагнозу та вчасно поданих ліків.
Звичайно, це не могло задовольнити Ніну, не могло втамувати непокій. Але саме в цей час вона примушена була віддати більше уваги своєму сусідові, верткому, з рум’яними, як у дитини, щічками, з блакитними осклянілими очима блондинові. Сусід, очевидно, був дуже радий з того місця, що йому припало, і сумлінно виконував належну ролю. А що прихильність, якої в нагороду собі він сподівався од Ніни, даровано було йому в незначній мірі, він, кінець кінцем, вирішив поєднати всі здібності, всі зусилля, аби лише здивувати чи вразити свою сусідку, аби зацікавити.
— Ніно Сергіївно! Ах, Ніно Сергіївно! — і він люб’язно підсовував мисочки, настирливо просив випити з ним хоч краплину.
Руки йому тремтіли, і голос йому тремтів, а очі кричали благанням.
— Ніно...,— він ковтав решту наймення (причому робив це частіше й частіше) і воднораз, ніби з відчаю, ковтав свою чарку.
Доводилось від часу до часу поступатися. Тоді сусід нестримно, як переможець з Майн-Рідового роману, скрикував, тороплено підносив того чи іншого полумиска, розсипав трохи неслухняним язиком добірні слова захвату й подиву. І знову заводив таку розмову, що йому конче треба було відповідати або ж у свою чергу запитувати. Знову намагався виявити якнайбільше ретельності, щоб настрій сусідки, боронь Боже, не пішов на спад.
— Ніно Сергіївно, я ж вас прошу, Ніно... — щохвилини тихше, щохвилини інтимніше.
— Ніно!..
Раптом у цій наївності, особливо ж у цьому принишклому голосі Ніні видалось щось віддавна знайоме. Вона ще не встигла збагнути, а вже болісно защеміло в грудях і з нехіттю одштовхнуло її від п’яненького прихильника.
Надаремне говорилося їй про красу тонких пальчиків, що так нервово переминають хусточку, про хвилюючу глибінь погляду, загадково скерованого кудись обіч, про пуп’яшки рожевих уст, призначених зовсім не для того, щоб мовчазно стискатися.
Надаремне...
Все це вона слухала краєчком вуха, тільки краєчком, бо вже не могла знайти Костя на тому місці, де він сидів раніше.
"Де ж він?" — і в голові знявся цілий рій припущень. Ще не тратила надії. Ще вірила. Оглядалась. Шукала напружено.
А щебетливий, невтомний сусіда раз у раз сміливішав, докучав, дратував.
Що це?
Вона й незчулася, як сусідська рука мовби ненароком ковзнула під стіл і мовби ненароком зачепилася на її коліні.
Чомусь ніколи ні один дотик не вжалював так міцно. Ніна сіпнулась, блиснула гнівно очима.
Момент — і зрозуміла, що, підвівшись, знову сідає і що розгублений сусіда, вихопивши після невдалих мандрів руку з-під столу, старанно запорпався виделком у своїй мисці. Сердешний, він, мабуть, думав, що біля нього інша жінка.
Ніна допила з келеха, хотіла вгамувати схвильованість. А думки — вихором і врозтіч... І натрапила поглядом на погляд Степана Марковича. Дивився м’яко, вдумливо. Невже він помітив цей сусідів напад? А може, догадався? Ні, ні.