Пес лає, люде голосно говорять і як би рискалями копали землю. Коваль виходить з хати та й очам не вірить: з-під кузні витягають єго від вугля мішок, повний грошей та й деякого іншого добра!
Беруть коваля, кують та й ведуть до темниці. Бідний коваль не знає, ні за що, ні чому? Питає людей: "За що кують, волі позбавляють?"
"Та ти єще питаєш, — говорять люде. — Та не твій то мішок, не пізнаєш, не під твоєю то кузнею єго знайшли, не ти хотів усе панське майно зграбувати, не ти наставився на панський маєток та й панське добро трібовав собі присвоїти?"
Сидить коваль у темниці, світа божого не бачить, холодно та й вогко, жаби та інше гадає повзаєсь по тілі. Ні на чім лягти, ні вкритися, лиш оден околіт кинули під голову.
"Господи милосердний! За що то на мене попало? — плаче сиротище коваль. — Чим я так прогрішився, аби надо мною так збиткувалися та й аби я таку кару терпів?! Ні гірший, ні ліпший я був чоловік від других, от хіба тілько що пив тоту чортівську горівку, що вона розсаджувала мені мозок та палила серце, та й тілько мого гріха!"
Не знає коваль, коли ніч, ні коли божа днинка: темно та й темно, гейби у гріб живого поховали.
"А видиш, на що ти мене дразнив! Тепер маєш за своє!" — зашуміло над ним у темниці.
"Іще й тут не даєш мені спокою, іще й тут мучиш мене, чортівська сило! Кажеш, що я тебе дразнив, — а хто ж тому більше винен, як не ти сам?! Хто мені крові ще більше до мозку доливав, хто піддавав чортівську горівку? Не ти? А тепер кажеш, що я тебе дразнив! Якби не чортівська твоя горівка, я би був стояв з клевцем та й кував! То твоя горівка відривала мене від ковадла, та коли вона мене розібрала, тогді я брався тебе малювати".
"Не дурний я тобі відбирати горівку: не пив би-сь моєї чортівської горівки, я не мав би був над тобою ніякої сили, та й не міг би над тобою пімститися; а тепер маєш за своє, повісять тебе на шибениці та й мені душу віддадуть".
"Бери, муч, катуй, ріж на кусні, — най вишу на шибениці, най ворон тіло моє рве, але най лиш. душа моя у пеклі не пропадає", проситься коваль.
Велика розпука відобрала єму силу, майже не тямився, що з ним дієся, не знав, чи він. жиє, чи ні?
Довго так лежав, склонивши голову на околіт.
Аж нараз щось ніби слабий промінчик проник густу темряву темниці; занесло свіжістю зелені і пільних цвітів. Десь здалека доходили якісь чудні звуки, ніби спів птахів, радісний тихий сміх, дзвенінє граючого по камінях потока, а відгомоном тих чарівних звуків грали ліси, гори, долини, луги, діброви, води й облаки, і все те зливалося в одну потужну мелодію: "Слава во вишніх богу й на землі мир, во человіціх благоволенє!"
Ясність така урадила, що коваль аж за очі взявся. Що се! День білий, сонічко ясне увійшло до єго темниці?! А то ангел божий, білий, як сніг, яснів перед ним, блищав промінєм срібної звізди, дрожав блеском ранньої роси.
"Бог мене прислав до тебе, ковалю, — каже ангел, — встань і йди за мною!"
"О! боже, чим я у тебе те заслужив, що ти до мене своїх послів посилаєш?!" — питає зачудований коваль.
"Ти був завше добрий чоловік, та лиш тебе та чортівська горівка губила, але за те, що ти чорта гнівив і дразнив, смішив перед людьми, бог розказав вивести тебе з тої темниці". Ангел доторкнувся кайданів, а кайдани з бреньком упали; доторкнувся зелізних дверей, а замки тихо порозсувалися.
"Іди додому, сиди тихо та й не гніви бога тою чортівською горівкою", сказав йще ангел і відлетів до неба, а за ним потягнулася струя блискучих звізд та лишилася довго біла дорога. Другої днини рознеслося селом, що будуть коваля вішати, що пан поставив велику шибеницю та й спровадив ката.
І справді так було.
Вивели коваля з темниці та й повісили.
Вертаються люде назад домів, аж чують, щось кленцає у кузні. Ідуть усередину, а коваль стоїть при ковадлі та й мучить кусень зеліза.
"Та тебе що лиш повісили, а ти тут куєш?!" — чудовалися люде.
"Та як повісили мене, коли я тут!" — каже коваль.
Люде повертали назад під шибеницю, а на шибениці не коваль, а околіт, що му дали були до темниці під голову.
Побіч околота висіла єще кінська кість та й кінські копита: "На знак божої моці та й чортівської сили".
У кузні коваля нічого не змінилося. Так само сопів міх, гримав клевець, так само стояли плуги, борони, колеса, лише чорта на стіні не було.
Коваль чортівської горівки й до рота не брав та й жив, як світ приказує: "Бога не гніви, чорта не дразни".
Але чи ковалеві добре з тим було — казка не каже.