Павлуша розповідав докладно про все своє життя за цей місяць. Що вчиться добре, от тільки з російської мови... Але раптом на цьому Сава Петрович перепинив його: спершу був і не помітив, а тільки тепер.
— Ану, ну, стоп, хлопче! Ти що ж це зарусив отак? І тільки місяць минув, а що ж з тобою далі буде? — Потім звернувсь до гостей,— двоє було їх за столом: Компанієць — Ґалаґанів управитель із Князівки і ще один червонопикий з рижими "козацькими" вусами товстун, кооператор Мокро-ус: — Ви бачили? Ми для них, можна сказати, сил своїх не жаліємо, культурно-національної автономії домагаємось, а вони, бач...
— Негоже, негоже, козаче! — несподівано тонким голосом сказав Мокроус.
Павлуша став виправдуватись тим, що вимагають цього в школі. Сава Петрович поналивав бокали вином. Потім витер вуса салфеткою й сказав:
— А ти, хлопче, роби, як той Христос робив та й нас учив. Свого часу він прекрасно розв'язав цю проблему: "Кесарево — кесарю...". Отак і ти. В гімназії говори по-руському (вистачить з них і на трійку), а то завжди — по-своєму, по-українському. Чи для кого ж це ми дбаємо? Домагаємося й преси своєї української, і рідної школи. А так, так,— на Павлушині здиврвані очі,— і шкіл теж, навіть гімназій. Та вони вже, властиво, і є в нас. Не тут,— в Галичині, правда. А чому б їм і тут не бути? А взагалі, одним словом кажучи, це значить: "Ану, посуньтеся трохи, панове-добродії Міхни та Пирогови всякі, дайте і нам лишень місця за спільним столом", як це люблять поети висловлюватись високим штилем,— на бучному святі життя! — І, випивши з гістьми знову, став уже поважно розпитуватися в Мокроуса про новини тут у місті за цей час, що був у Києві, а в Компанійця,— що там нового на селі.
Павлуша уважно прислухався до їхньої розмови. Говорили більше про речі незрозумілі для нього, але дещо хлопець таки й схоплював: окремі події в місті й на селі, окремі знайомі прізвища батьків товаришів сроїх по гімназії. І Савині окремі поцінування подій тих і осіб. Але, прислухаючись навіть, Павлуша не переставав думати про своє,— про дядькові слова перед цим. Особливо до вподоби було йому про українську гімназію. І найбільше оте: Ану, посуньтеся трохи, панове-добродії!" От би тоді в класі отак підійти до Міхна... Просто як у казці. Аж боявся хлопець, що, може, це дядько Сава пожартував.
Тим-то по обіді, як уже Мокроус з Компанійцем пішли, а Сава Петрович мостився в кабінеті "схропнути", зайшов Павлуша попрощатись і знову завів мову про те, чи справді ж таки на російську мову не дуже наполягати? Сава Петрович, тепер розімлілий після обіду та вина, в'яло відповів, що, звичайно, і в цьому треба триматися золотого правила — "краще як краще". П'ятірка й тут не завадить, але ж не в такий спосіб. Штрафи оті щоб покинув зразу ж. І українською мовою щоб говорив завжди поза класом. Спитався ще, з ким він живе на квартирі, з ким у класі товаришує.
— І взагалі, хлопче,— звернувся наприкінці до небожа.— Ходи до мене частіш. Книжки буду давати читать українські.— А дізнавшись, що не вміє читати по-українському, зауважив, що це не трудно: руське "и" треба читати, як "ы", "э" на-вивороті — як "е". Оце й вся мудрість.
Хлопець аж зашарівся. Несміливо спитався, чи зразу б не можна яку-небудь книжку. Сава посміхнувся, задоволений.
— О, та ти гарячий, напористий! — Але як лежав уже на канапі, ліньки було зводитися, шукати десь, сказав, що нехай іншим разом.— Не все одразу, ще час буде — начитаєшся. Ну, а зараз задрімаю трохи.
Павлуша зрозумів натяк і зразу ж попрощався з дядьком. Повеселілий вийшов від Дорошенків і просто, не заходячи додому, подався на Миколаївську вулицю в кондитерську, з'їв одразу аж п'ятеро тістечок за ті гроші з жерстянки. Хотів іще й шоколаду купити, та згадав про свої давні наміри й залишив решту грошей до завтрього для шкільного буфету: так на всі одразу й накупить всячини. Треба їм тим часом коли й "не посуньтесь", то хоч носа втерти, мовляв, і ми можемо. Запив ситром й пішов додому.
І зразу ж розповів хлопцям про все, що говорив йому дядько Сава. Захопилися й хлопці цією новиною. Для всіх навіть і слово "Україна" було новина, і що книжки є українські — ніхто й не догадувався про це. Зацікавились хлопці. А Павлуша, гордий із себе, все більше знання свої виявляв. Збрехнув навіть, що він читав уже книжки такі. І не трудно, мовляв: де руське "и", треба читати, як "ы". І аж нетерпеливився — в класі ще хлопцям розповісти і в дворі теж. От посадить Славку в-калошу, задаваку: все вона знає, старує, всіма дітьми в дворі верховодить. Та дружні які, що вже й Абрашки не займи,— так і накинуться обороняти. Нехай, Павлуша розкаже їм, яка вона всезнайка.
Того ж вечора, виходячи з двору гуляти на Дніпро, у дворі і стикнувся з нею. Гуртом гралися в чогось: вона, Соня — її подруга, двоє хлопців з. "городського", Митя Мороз та Аб-раша. Шаради рішали, чи що. Обступили всі Славу, а вона накреслила паличкою на землі коло, а в середині кола написала дві літери — "ля".
— Нота,— похопився сказати котрийсь із хлопців.
— Ні, це не нота,— заперечила Слава.— Це зовсім щось інше. Для кожної людини це найдорожче в житті. Думайте, думайте. Підкажу трошки: іменник, загальний.
— Я знаю,— сказала Соня і на ухо сказала Славі.
— Вірно.— Слава ще дала трохи часу всім*. Мишко з "городського" теж відгадав, сказав Славі на вухо. Павло весь аж смикався, але ніяк не міг збагнути. Тоді Слава сказала: — Ще підкажу. Ви все читайте, не тільки "ля", коло — це теж літера.
— Ага,— догадався Павло.— Ну тоді ясно-понятно: Оля.
— Ні.
— Як то ні? Іменник.
— Та вона ж сказала: загальний,— озвалась Соня.
— Погано ти, Павлушо, граматику знаєш. Не Оля, а воля, в-О-ля.— І носком черевичка показала на коло і на літери.
Всі зрозуміли, Павлуша теж, але з упертості став заперечувати. Неправильно, мовляв, Славка загадувала. Треба було сказати, що однієї літери нема.
Слава засміялась.
— А може, просто треба було написати ціле слово. О, тоді б і ти напевно "відгадав" би!
— Тоді не було б чого й відгадувати,— сказала Соня, дівчинка розумненька, але без усякого почуття гумору.— Читай, та й усе, якщо ти грамотний, звичайно.
— А ось я вам таке слово напишу— і всіма літерами, і ніхто з вас не прочитає. Хоч ви і грамотні. Тільки, Корнію, Борисе! Мовчіть!
Він вихопив у Слави паличку і написав на піску.
— І теж — іменник, загальний.
— "Міло",— вголос прочитала Соня.— Це ж прислівник, а не іменник. Ти таки справді у граматиці...
— Ні, іменник. Ось і хлопці скажуть.
Корній та Борис підтвердили, що справді — іменник.
— Ну значить, тоді ти помилку зробив. Ти мав на думці мило?
— Ні, не зробив я ніякої помилки.
— Ні зробив.
— Соню, не сперечайся!— обізвалася Слава.— Помилки він не зробив, але все одно я відгадувати не буду. Бо не по правилах. Ми ж увесь час загадували по-російському. А коли по-українському, так треба було сказати
Павлуша аж струснувсь: "От чортова дівчина, і це знає!" Але решта дітей не знали цього, зацікавились. Соня перша й пристала до подруги: "Як це — українське? Що воно?"
— Ну... як тобі сказати...— і задумалась на хвилинку, щоб сформулювати визначення.— Ну, от усе те, що нам кажуть "малоросійське", а насправді воно — українське. Тільки що нас не вчать отак: і в школі, і дома мало, а як кого, то й зовсім. Як воно і всі книжки майже російські, а українських мало-мало.
— А таки є?— поцікавився Мишко з "городського".
— Ну да, є,— відповіла Слава.— Я й сама читала. Тільки маленькі. А є й великі —"Кобзар", наприклад.
— Що за "Кобзар"?
Павлуша не дав відповісти, похопився свою ерудицію виявити, зневажливо глянув на Соню і мовив:
— Ну, от не понімаєш! Книжка така, значить. А тільки по-українському треба читати. Де руське "и"— треба читати, як "ьі", а перекинуте "з" треба, як "е".
— Вона про зміст питає,— сказала Слава Павлуші і, звертаючися до всіх уже, додала:— Дуже гарна. Вірші. Отак, як ото є твори Пушкіна та Лєрмонтова. Тільки то руською, а це українською мовою. Тарас Шевченко кріпаком був і більше про кріпаків писав. Його за це царі та пани на десять років у солдати заслали. Дуже гарна книжка. І про минуле України в ній є.
Павлуша занепокоєний:
— А ти хіба читала?
Слава мовчки заперечливо хитнула головою і навіть зітхнула.
— Гриша наш читав. У нього й "Кобзар" був. Тільки я тоді мала ще була — не розуміла. А потім, як ото забирали Гришу у тюрму, трус робили — багато книжок забрали і її взяли. А потім уже й не бачила.
— А я от...— почав Павлуша, але Слава перепинила. Одну маленьку книжечку читала, правда, й вона колись. Це як у Глибокій Долині гостювали цього літа у тьоті. В одної сільської дівчини в батьків була така —"Тополя". Гарна книжка. Про сільську дівчину одну... І розповіла коротенько зміст. Там,, на селі, й пісні навіть співали з цієї "Тополі": "По діброві вітер виє". І вона з подружками навчилась. І собі, бувало, як зберуться... І, певно од спогадів, аж замовкла. Цим зразу ж і скористався Павлуша, щоб таки похвалитися:
— А я от і читатиму "Кобзаря". Схочу — хоч і завтра. У мого дядька є.
— У Дорошенка?— підвела голову Слава і пильно подивилася на хлопця. Потім знизала плечима й ніби сама до себе:—Може, і є. А тільки... навіщо б він йому? Чи, може, ти думаєш, що він за бідних стоїть? Якраз! Він — за багатих!
— Звідки ти знаєш?
— А Леся, вона ж у нашому класі. Думаєш, ніколи не розповідає, хто в них буває, про що вони говорять? Знаю!
Павлуша мовчав, нічого не придумав відповісти.
— Ну, а твій браг, Григор, за кого стоїть?— спитав раптом.
— За бідних!— Потім, помовчавши, додала:— Хіба ж чесна людина може стояти за багатих?!
— Так дядя мій нечесний, виходить? Ти це хотіла сказати?— скипів Павлуша і, навіть не давши їй відповісти, додав як міг ущипливо:— А все-таки в тюрмі ні разу не сидів дядя мій. А от твій брат...
— Ну й що ж!— спокійно сказала дівчина.— А мій брат сидів. Думаєш, уразив мене. Дурень ти! Хіба ж у тюрмі тільки злодії та розбійники сидять?
— А хто ж іще?
— Політичні,— відповіла дівчина.
— Політичні? А хто ж це такі?
— Не знаєш?— Слава знизала плечима.— То що з тобою й балакати!— і одвернулась до Соні та решти хлопців.— Ну, давайте далі. Чия тепер черга загадувати?
— Е, ні, стривай.