Йому здалося, що то лежить чужа, стороння жінка, і дивно було подумати, що лише кілька годин тому вона була йому близька.
Так само навшпиньки, як у чужому домі, щоб не збудити господарів, він тихо вийшов надвір.
Сонце вже піднялося й пробивалося золотими стрілами крізь пишне віття старого карагача; скісне проміння рожево забарвило білу стіну амбулаторії. Від тополі, що стояла біля квартири Олександра Івановича, простяг-лась на землі довгаста мережана тінь. Навколо була урочиста тиша, немов замовкла вся природа, прислухаючись до далекої, нечутної людському вуху, величної симфонії сонячного сходу. Лише на тополі стиха перешіптувалось тремтяче листя та на сусідському дворі час від часу дорікали комусь голуби: "Казав, не ходи! Казав, не буди!"
Коли Олександр Іванович переступив поріг приміщення і вийшов надвір, він мимоволі спинився вражений: між сірими сутінками в кімнатах і ясним ранком надворі був такий контраст, що йому на мить здалося, ніби він опинився раптом на іншій географічній широті. Але Олександрові Івановичу і в рожевих блищиках на стіні, і в тендітному мереживі тіні на землі, і в тихому шелесті листочків тополі вчувався смуток і жаль по чомусь далекому, прекрасному, що могло б бути, та так і не здійснилося. Проте голуби на сусідському дворі, ремствуючи й дорікаючи, відкидали своїм дивним вуркотінням цей смуток далі, на захід, куди пішла ніч, щоб ніщо не заважало сонцеві робити його велике життєдайне діло.
Віддалік у дворі сиділа на ослінчику мати й щось ласкаво мовила Жучці, але до Олександра Івановича долітало тільки протяжне:
— Жу-уч-ка! Жу-уч-ка! У-у-у!..
Соромлячись і ніяковіючи від пестливих материних слів, Жучка вихляла хвостом, вигинала то в один, то в другий бік спину, хитала головою і жартома загрібала передньою лапою землю, не знаючи, як їй ще виявити свою безмежну любов до старої. Мати погладила її по голові, й Жучка поспішила вдячно лизнути їй довгим язиком пальці.
Чи від цієї простої сцени любові, жалю й відданості, чи то від сумир'я і покою, що їх так щедро стелив по кружині ясний узбецький ранок, Олександрові Івановичу стало раптом тепло на душі. Він підійшов до матері, і йому впала в очі страшна блідість її худого обличчя. "Як вона змарніла за останній час. Ні, таки неодмінно треба її оглянути як слід", — промайнуло йому на думці, й він сказав:
— Я, мамочко, їду зараз до району.
Жучка не відскочила від нього, як то бувало раніш, а розчулено поглядала на нього, час від часу лижучи язиком повітря.
"Як давно я не називав її так!" — журно подумав Олександр Іванович, вдивляючись у материне лице, що від слова "мамочка" одразу заясніло, наче помолодшало, і її сумні очі нараз огріли його таким лагідним, люблячим поглядом, аж йому захотілось, як колись у далекому Дитинстві, міцно обійняти її і поцілувати. Однак з вулиці До амбулаторії йшла Таскіра, і Олександр Іванович поспішив до неї нагадати, щоб та неодмінно перевірила сьогодні, чи одвіз молодий узбек свою хвору на рак жінку, а далі першою, що трапилось йому на шляху, машиною поїхав до районного центру.
Олександр Іванович сів до кабіни поруч шофера. Одразу ж за кишлаком відкрилась панорама широких бавовникових плантацій і дальніх гір. Краєвид родючої долини, щохвилини міняючись, швидко сунув назустріч машині, і хоч усе тут було давно вже знайоме Олександрові Івановичу, та цей мальовничий пейзаж мимоволі, як і завжди, вбирав його увагу й присипляв думки...
Двома безконечними рядами вишикувались уздовж магістралі тополі й грайливо шуміли листям від стрімкого бігу машини, ліворуч повз лан достиглої пшениці поспішала назад до кишлаку черідка низьких, уже підстрижених цього літа шовковиць, а далі, скільки могло бачити око, розстелялися неозорі світло-зелені плантації бавовнику. Рівні, як накреслені, ряди бавовникових кущів мелькали перед очима, немов крутились у протилежний бік на велетенській каруселі: ряд за рядом, ряд за рядом, а спереду насувались нові й нові...
Вдалині з півночі й півдня над плантаціями громадились гори. Вкриті вічними снігами, вони зникали в синюватій імлі на півночі, простягаючись могутніми хребтами до Киргизії, а на півдні їхнє біле, осяяне сонцем верхогір'я спішило юрбою, випереджуючи одне одного, кудись ще далі на південь — через Таджикистан — до Паміру й Гімалаїв. Прекрасні були в цей ранок і дикий хаос дальніх гір, і рівні лінії плантацій.
Замикаючись десь на сході за обрієм, гори ці підковою обгинали славетну Ферганську долину і талою водою своїх снігів сповнювали її арики й поїли родючу землю. Це завдяки їм, тим дальнім горам з вічними снігами, на цій землі, де влітку сяє з зеніту гаряче, розпечене сонце й не випаде з неба жодної краплини дощу, розкинулись бавовникові плантації; щедро родив у душних болотяних випарах рис, двічі за літо вистигала пшениця і рясно давали людині свої пишні плоди сади та городи.
Машина стрімко влетіла в кишлак, що його навпіл перетнула автомагістраль. Майже не зменшуючи руху, вона, як вістун розпочатого трудового дня, гуркотом свого мотора на друзки розбила ранкову тишу заспаної вулиці. Десь у дворі загавкав, прокинувшись, собака, а на густому гіллі високого карагача, що стояв коло шляху, бентежно зашелестіло листя. Машина промчала вздовж одноманітного ряду сіро-жовтих стін узбецьких кибиток без вікон на вулицю. Праворуч мелькнув пам'ятник Ленінові. За пам'ятником замигтіли кольоровими полями клумби з квітами, блиснули шибками на сонці високі вікна шкільного будинку, далі волейбольний майданчик з напнутою посередині сіткою, ще якась кибитка на відстороні — і машина вискочила з кишлаку.
А в цей час, загальмувавши при зустрічі хід, у кишлак в'їздила машина, поверх бортів навантажена цеглою. На мить перед очима Олександра Івановича замайоріли з кузова знайома вицвіла косинка й кілька смаглявих юнацьких голів з чорними тюбетейками на маківках.
"Це Назіра з комсомольцями везе цеглу на наше будівництво'', — подумав Олександр Іванович, і йому захотілось привітно помахати їй рукою, але машина вже зникла.
Попереду повагом їхала висока навантажена гуза-паєю двоколісна узбецька гарба. Здоровенні, на людський зріст, колеса її незграбно крутились, виробляючи осьмачки, і так рипіли, що їх було чути навіть крізь потужний гуркіт мотора й шелест автомобільних шин. Мабуть, приглушений цим навіженим рипінням, узбек-віз-ник довго не звертав з середини шляху, дарма що машина раз у раз кидала короткі нервові сигнали. Коли машина порівнялась з гарбою, шофер висунувся з кабіни й обурено посварився кулаком, та флегматичний літній візник не звернув на нього ніякої уваги, немов то прошумів лиш вітер, а не промчала близько повз нього вантажна тритонна машина. Рівномірно погойдуючись на сідлі без стремен, він їхав верхи, а зігнуті в колінах ноги поставив на гранчасті довгі голоблі. Так звичайно їздять однокінь в Узбекистані, й виходить, ніби візник їде воднораз і верхи, й на гарбі; одначе сьогодні цей узбецький візник і його древня, примітивна гарба промайнули перед Олександром Івановичем, як привид з тисячолітньої давнини, і він здивовано подумав: як могла задержатись Ця патріархальна гарба в наш вік реактивного двигуна і атомної енергії?..
Праворуч, недалеко магістралі, екскаватор рив новий, широкий арик. Його довга, задрана догори, як у жирафа, шия рвучко спускала додолу ківш, і екскаватор, гнівно скрегочучи металевими зубами, вгризався в зсохлу землю. Минала якась хвилина, і екскаватор, немов ще більше лютуючи, здригався всім своїм залізним тулубом, трохи подавався назад і ось уже переможно, як свіжу, звойовану в двобою здобич, високо підносив до білястого, злинялого від сонця неба наповнений землею ківш. Задоволений, гордий з своєї сили, він прудко повертався з ковшем далеко в другий бік і раптом, наче згадавши, що сьогодні він ще вдосвіта почав робити, солодко позіхав металевими щелепами ковша, і відтіля сипалась додолу світло-сіра земля. Аза мить, похопившись, він мерщій поспішав назад, знову скреготів, вгризаючись у землю, і рив усе далі й далі...
Що ближче було до районного центру, то більше й більше попадалось на шляху людей. Вони поспішали на базар і несли на головах широкі коші, де червоніли, як величезні застиглі згустки крові, соковиті помідори і пестили людські очі жовті оксамитові кульки урюку та зелені в'язки молодої цибулі. Тут було чимало жінок, але тільки одна з них ішла в чорній паранджі *, і Олександрові Івановичу пригадалось, як вразило його матір, коли вона вперше, скоро приїхала з України, побачила жінку в паранджі, повертаючись з ним із крамниці. "Як та мара, прости, Господи!.." — прошепотіла тоді мати й довго дивилась услід загадковій, таємничій постаті. І навіть прийшовши додому, час від часу зітхала, несхвально хитаючи головою.
Решта жінок ішла з відкритими обличчями, й тільки старі баби понапинали на голови, як від дощу, куценькі дитячі курточки й, стрічаючись з чоловіками, ще здалека поспішно затуляли полами тих курточок свої зморщені, нікому вже не цікаві лиця.
Стежкою край шляху поважно їхав на маленькому осликові дід у білій чалмі й широкому ватяному чапані. Дід задрав угору сиву ріденьку борідку клинком і заплющив очі, а його довгі босі ноги майже човгали по
Паранджа (узб.) — жіноча намітка на голову, що сіткою з кінського волосу закриває обличчя, — рештки рабського стану східної жінки.
землі. З обох боків за дідовими ногами на ослику звисали довгі важкі коші, накриті вгорі кольоровим ганчір'ям, а поперед діда сидів верхи ще й підліток з хлудиною в руці. Примруживши збайдужілі до всього очі й відкинувши назад довгі м'які вуха, ослик жваво дріботів маленькими ніжками, збиваючи куряву, і важко було збагнути, де брала ця маленька покірна тварина стільки сили, щоб нести на собі таку вагу.
Попереду з-за обрію виринула купа дерев; за кілька хвилин вона вже розрослася зеленою смугою на північ і південь, а ще трохи згодом можна було вже відрізнити окремі високі карагачі й тополі і крайні будинки районного центру. Відтіля назустріч машині, як далекий поклик, долетів гудок бавовноочисної фабрики.
Машина уповільнила рух і легко покотилася широкою, обсадженою деревами вулицею. Вона проїхала повз великий порожній двір міліції з відчиненою брамою, куди діловито поспішав літній вусатий міліціонер-узбек, поминула білий двоповерховий будинок райвиконкому з квітниковими клумбами перед ним, далі банк із заґратованими вікнами й повернула на центральну вулицю імені Алішера Навої.