Бруд

Петро Голота

Сторінка 13 з 13

Сльоза велика, тепла й солона скотилася по блідому, худому, аж чорному обличчі й заплуталась у кущику волосся на бороді. Під очима — сині смуги, а коло них гострими кістками стримлять вилиці. Сама Ліза Василівна як скіпка, як кістка, обмотана в ганчір’я. Вона дивиться на себе й мимрить посинілими губами:

— Котю, Котю… о, як боляче мені відчувати твоє становище. Якби знала, що так буде, що тебе заарештують, я б не пускала б тебе до церкви…

І нащо було зав’язуватися з священиком?.. І нащо йому, отому священикові, були потрібні оті в чорта прокламації про якогось святого Антонія?.. Ах… О, мій дорогий синочку, Вовочко… Нащо тобі було тратити оті гроші? Хай би краще вони погоріли, ніж ото сушити свою молодість по бупрах. — Ліза Василівна падає лицем на плиту і, схопивши голову руками, голосно скрикує:

— Наточко-о-о-о! Доцю моя, доцюу-у-у-у! — Потім затихає і, розкинувши руки безпорадно на плиті, тихо ридає. Лізи Василівни не чути, тільки плечі здригаються од глухого ридання й голова хитається то в один бік, то в другий.

Ліза Василівна живе в кухні. В хаті лячно й порожньо. Вона попродавала все з хати на їжу й на лікування од сифілісу. В кухні важке повітря. Ліза Василівна тут перев’язує рани, варить їжу, а іноді й мочиться у відро. Ліза Василівна ніколи не замітає, їй не до цього. В неї надмірна туга, горе.

Вона припала до плити й глухо ридає, а за вікном імжить ожеледиця. Холодно, стукотить у шибки, і Лізі Василівні стає лячно. Двері в кухню без стуку розчинилися, і, як зимовий вітер, влітає Свіфт. Він підходить до плити й гукає:

— Ви… що це значить? Що це за така глибока зміна: в кімнаті порожньо, чи правда, що заарештовано Костянтина Семеновича й Вову? Це правда, га?

— Правда… — не підводячи голови, промовила Ліза Василівна.

— Ну, розкажіть… Це ж такий матеріал… Це ж цікавий матеріал… Слухайте, ви, розкажіть… Ну, розказуйте спочатку про Вову. Про Нату я знаю. Та чого ви плачете, розказуйте, це цікаво. — Ліза Василівна підводить на Свіфта своє страшне лице з запухлими од плачу очима.

— Одчепіться… Чуєте?

Потім вона нахиляється до самовара й порається коло нього, готує собі обід.

— Значить, як же, невже Вову не хотять випустити?

Ліза Василівна мовчить і ще дужче схлипує.

— Ну, а Костянтин Семенович?.. Слухайте, я вам не раджу плакати… — Страшне лице знов повернулось до Свіфта.

— Слухайте, що ви од мене хочете? Йдіть собі. Вам треба матеріал для новели, й ви мені краєте рану? Ви хочете на мойому горі заробити? Як вам не соромно?

Ліза Василівна зозла нагнулась до самовара й роздуває вогонь.

— Я хотів просто поговорити… я хотів просто взнати, де вони сидять… одвідати.

— Нема кому аванси видавати? — обізвалася Ліза Василівна, роздуваючи вогонь. Свіфт наче не чув.

— І ви ото самі не боїтесь спати? — Пауза. — Це ж така трагедія. Це ж можна збожеволіти. Я, бувши на вашому місці, давно повісився б.

— Чорт! — викрикнула Ліза Василівна. Підбігла до Свіфта з кулаками, потрясаючи ними у нього під очима. — Іще одне слово, й я задушу тебе. Заріжу! Геть! Чорт! Чорт!

Свіфт витріщив жаб'ячі очі, не повертаючись до дверей, намацав рукою клямку й вилетів з кухні. Ліза Василівна знов у розпачі впала на плиту і слухала, як за вікном ридала хуртовина.

— Хто там? — Ліза Василівна підвела голову.

— Можна? — жіночий голос.

— Можна.

Входять рум'яні від холоду Беля й Діна, в теплих чорних пальтах із кудлатими комірами. За ними в високій сивій шапці Борис Новосель.

— Ми чули, власне, читали в газеті, що ви здаєте дві кімнати.

— Дуже рада, дуже рада, — сказала Ліза Василівна й повела молодят у кімнату.

— Як тут брудно, — сказала Діна.

— Та це нічого, правда, Борю? — промовила Беля. — Оті папірці й солому можна попалити, сміття винести… А то набльовано, чи що… то теж можна… Правда, повітря погане. Можна зробити дезінфекцію. Я ж у тебе, Борю, вбиральниця? — Борис сміється. — А дивися, яка дивна луна в цій, порожнечі… го-го, — і в кімнаті оддало дзвінко, наче хтось дерев’яним молотком ударив по рейці, — го-го! Так само дзвінко лунає й розмова.

— Да, кімната простора… — додала Ліза Василівна.

— Це нашому Толі буде де бігати, правда, Борю? — вставила Беля.

— А це моя буде кімната — гукнула Діна з другої кімнатки.

— То був кабінет мого чоловіка, — важко зітхнувши, сказала Ліза Василівна.

— Слухай, Борис Новосель, — жартома сказала Діна, — правда, нічого кімната? Ми тут так приберемо! Я в своїй червоний куток неодмінно влаштую. Це все повимітаємо, повичищаємо, тут буде так чисто… тут… — Діна підняла шматок якогось папірця і вголос прочитала:

— "Ти, Джонатане Свіфте, кажеш, що наш дім — острівець бруду й гнилої міщансько-обивательської ідеології в радянській країні, а чого ж ти лазиш до повій і…"

Далі папірець перервано.

— Це, певно, Ната, — сказав Борис Новосель, а Ліза Василівна залилась слізьми і брудним рукавом утерла очі.

37

Центральний робітничий кооператив.

38

Джімі (шіммі) — модні тогочасні чоловічі черевики, лаковані, з довгими, інколи перфорованими носками.

39

ІНО — Інститут народної освіти. ІНО створювалися на базі університетів у 1920-ті роки, готували працівників освіти для шкіл, профшкіл усіх типів та виховних закладів.

40

Марка сигарет.

41

Houbigant — найстаріший французький парфумерний бренд, існує з 1775 року.

42

Чепчик — чебрець.

43

Відділ комунального господарства виконкому.

44

Зіниці.

45

МОДР — Міжнародна організація допомоги борцям революції.

46

Ванько — по-харківському візник (прим. автора).

7 8 9 10 11 12 13