Відрапортувавши, конфіденціяльно передає йому пляшку. Взводний звисока, по-начальницькому подає йому руку. Інтеліґент з задоволенням її стискує…
Трошки незрозуміло, чому режисер не показав дальшої долі "ядовитой жидкости для горенія"… Якраз вона мені відома по досвіду. Ройовий дістав закуски (неписаний священний закон: твоя випивка, моя закуска) і пляшку журавлинного квасу. Іменно журавлинного, велика здатність пристосування до подій та оточення, що відзначає молоді й здорові нації, підсказала, що комбінація денатурованого спирту з журавлинним квасом найбільш задовольняє вишуканому смакові… В чайну склянку наливається половину "жидкости для горенія" і половину журавлинного квасу. Одержуємо каламутну, опалову, рожево-сизу рідину, невиразимого смаку й запаху. Цю рідину треба пити. Попробуйте не випити, коли ця склянка є знак "начальственного благорозположення"…
Марія Савівна вживає заходів
Дружина Інтеліґента з переконанням, гаряче, з жахом в очах, балакає з поважною дамою з "громади". Дама співчуває й обіцяє. Те саме з поважним цивільним… Те саме з генералом… Те саме з мощами. Мощі дрижать, але теж обіцяють…
Політграмота
В казармі вечером. Напівтемно, смутно… Група солдатів колом. У центрі – взводний читає лекцію…
"Хто є враг зовнішній?"
Друже мій, читачу, що досяг 21-річного віку раніш 1917 року й був визнаний "гідним" і про якого вчасно не поклопоталася Марія Савівна й що про нього не поклопоталися ніякі мощі й тому він пройшов глибокофілософську школу старої політграмоти, – ви, звичайно, пам'ятаєте це класичне запитання. Все філософське обґрунтовання буття "руського воїна" вкладалося в форми елементарно прості, ніби виковані з заліза двома-трьома ударами молота, форми спартансько-величні в своїй монументальності, форми, що в них відчувався дух Абсолюта… Один мій приятель, той самий релятивіст, що я про нього вже згадував, стверджує, що єдиний Абсолют світу – Глупство… Отже – форми ці були прості, суть ще простіша, – безперечно це була найпростіша в світі філософська система: за Віру, Царя й Отечество – життя… Цієї системи вважалося цілком досить, щоб, усвідомивши її, "руський воїн" ішов у вогонь, у бруд, у воду, в божевілля атак, щоб він задихався в отруйних газах, сліп, божеволів у гарматних боях, сидів без патронів у напівзруйнованих окопах, очікуючи спокійно, доки дійде до нього черга й німецька граната зробить кашу з м'язів, костей, мозку й нервів того, що було чоловіком його дружини, батьком його дітей… ради Віри, Царя і Отечества… Мій дорогий читачу, я ще раз відчуваю своє безсилля. Я не можу примусити вас побачити й відчути, коли ви тільки самі в свій час цього не бачили й не відчували, навіть таку, наприклад, просту й звичайну річ: кілька годин, проведених вами пораненим в атаці, позбавленим можливости рухатися, – обличчям до обличчя (до того, що було обличчям) якогось солдата, з якого тече зеленкувато-руда сукровиця, а щоки, рот і очі рухаються інколи від впливу газів, гноїння та праці хробаків… – Я не вмію розказати про ваші відчуття, я не зможу описати навіть запаху… Я чесно визнаю своє банкрутство… – А коли ви це пережили, то ви це пам'ятаєте…
Урок "політграмоти" триває далі. Могутня, монументальна філософська система втілюється в свідомість захисників Віри, Царя і Отечества… Хто є ворог зовнішній?.. Режисер його покаже вам зараз точнісінько так, як взводний розказує про нього своїм учням.
Товстий німецький солдат великим ножем відрізує вуха бідному російському солдатові.
Австрійський солдат з чорненькими вусиками відрізує носа тому самому російському солдатові.
Носатий, чорний, страшний турок перегризає горлянку тому самому російському солдатові…
Взводний запитує, чи зрозуміло. Голови, стверджуючи, вклоняються.
Інтеліґент серйозно хитнув головою.
"Хто є ворог внутрішній?"
Питання зовнішньої політики, як бачите, вже вирішено… Не менш просто, чітко й монументально вирішуються й питання політики внутрішньої в цій простій, величній, філософсько-політичній системі…
Революціонер у чорній сорочці. Довжелезне, розкуйовджене волосся. Вигляд страшний. Зуби вищирено. Під пахвою пака з великим написом: "Проклямації"…
Єврей студент, – кучерявий з горбатим носом. Підкреслено-семітський тип. В руках величезна бомба з ґнотом. Ґніт курить…
Взводний знову запитує, чи зрозуміло. Солдати знову кивають головами.
Інтеліґент також серйозно вклонив голову.
Трудно не зрозуміти…
Марія Савівна вплинула…
Зібрання "Громади"… Інтеліґент в земгусарській формі робить доповідь. Інтеліґент діловитий і бадьорий.
"З пропозиції її Ясности нашої предсідательниці…"
Якнайповажніший поклон Інтеліґента.
Мощі трусяться…
"… наша Громада віднині працює на оборону…"
"Громада" плеще руками. Інтеліґент продовжує із щирим патосом:
"… і називається: "Громадою по вишуканню приданого для дочок упалих штабофіцерів"".
Оплески всієї громади… Екран темнішає.
Така "громада" була – я цілком певний в цьому. А коли її й не було, то тільки тому, що я в той час не писав цього роману, і ця думка нікому іншому не припала. Бо не до "пропащих женщин" під час великої війни. Пропащі женщини самі працювали на оборону, замінюючи російському воїну покинутих жінок та коханок і збагачуючи його, крім всякого іншого досвіду, також і спеціяльними знаннями, необхідними й корисними в домашнім побуті. Ці знання й досвід, як відомо, широко вжито було російським воїном після демобілізації… Дивися статистику…
Екран потемнішав… Темп картини стає все більш скажений. Фільм намагається навздогнати життя. Безперервна нитка, що зв'язує подію з подією, натягується і місцями вривається. Монтаж стає переривчастим, іде плижками… Життя мчить вихорем… Події справляють вражіння вибухів, бо безпосередній свідок їх не в силах усвідомити їхнє зародження, розвинення й розрішення: надто мало часу, надто великі події… Темп картини стає все більш скажений… Роки п'ятнадцятий, шістнадцятий…
"… Распутін…"
Кілька окремих облич. Зніяковілих, полохливих, пересичених змістом, пригнічених. Обличчя дружини, що говорить: "тсс"…
Ви не помітили нічого спільного в усіх цих різноманітних виразах? – Спільне є завжди в таких випадках: задоволення… Так, так, – не дивлячися навіть на пригніченість… Люди страшенно люблять подібні балачки про свою владу, смакують їх, насолоджуються, а хто навіть слинку пускає. Необхідність таємниці – тільки посилює задоволення. Як перець, скажімо… Необхідність ця, звичайно, очевидна й безперечна. Мій герой – людина розумна й тому завжди законослухняна та льояльна…
Інтеліґент, б'ючи себе в груди, з щирим почуттям вигукує:
"Куди ми йдемо?!"
Ніхто не відповідає, але всі, кожен по-свойому, захоплені… Інтеліґент робить страшне обличчя:
"Так це ж…"
Тривожне очікування на лицях слухачів напружується до останнього…
"… революція!!!"
Лиця слухачів цілком збентежені… Екран темнішає.
Дорогий читачу, для нас з вами зараз слово "революція" стало таким же звичайним, як слово "здрастуйте". Тому, можливо, вам трудно буде зараз зрозуміти страшний вплив, що в ті часи це слово робило на суспільство, в якому мій герой жив… Проте багацько з вас теж жили в ті часи в тому суспільстві, – вам досить просто згадати… Згадайте ще купчиху в Островського з "металом", "пеплом" і "жупелом"…
Екран темнішає, не будучи в силах передати з належною яскравістю ті збентежені почуття, що обурювали певну частину громадянства в ті передгрозові дні… Та й нічого приємного не було в цих картинах… На темному екрані з'являються контури літер:
Прийшли…
На екрані знову ляльки. Посередині лялька Миколи II стоїть непорушно з обличчям, що нічого не показує. Вбігає лялька жандарма. Вона стурбована, стурбовано рапортує. Лялька Миколи махнула рукою. Жандарм тягне кулемета, влаштовується, збирається стріляти. Микола ввесь час зберігає лялькову непорушність…
По вулицях бурхливі маніфестації. Над головами віють прапори…
Знову ляльки. Микола, як і раніш, непорушний. Жандарм метушиться біля кулемета… Величезні чоботи входять у кадр. Летить у бік жандарм з кулеметом. Далі летить Микола… Лялька Миколи лежить боком у повному ляльковому спокої…
Точна, історична правда…
Бурхлива маніфестація робітників.
Ви чуєте мірний крок? Спільний крок, міцніший кроку "в ногу", – ним керує ритм душ. Раз! Два!
Генерал перекидається, як лялька…
Ви бачите, як чітко він перекинувся?.. Раз! Немає!
Поважна дама падає, як лялька…
Раз!..
Поважний цивільний перекидається, як лялька…
Раз! Немає!
Поважні мощі валяться, як лялька…
Раз! Два!.. Режисер своєчасно обрізав шматок, бо мощі напевно розсипалися, а в цьому естетичного немає нічого…
Інтеліґент з дружиною біля вікна. Обережно виглядають на вулицю. Обидва перелякані…
Обличчя маніфестантів – бадьорі, радісні…
Інтеліґент з дружиною переглядаються: здається, нічого страшного. Інтеліґент щось говорить дружині. Дружина хитнула головою, пішла геть. Інтеліґент знову дивиться у вікно. Дружина принесла стрічку, нашвидку зробила бант і приколола його до піджака Інтеліґента. Інтеліґент виставив груди, поправив банта, розпрощався з дружиною, пішов…
Увага, читачу! Мій герой входить у революцію!.. Картина йде скаженим темпом, намагаючися навздогнати життя…
На якомусь перехресті Інтеліґент, видравшися на тумбу, в оточенні невеличкої юрби, промовляє. Інтеліґент жестикулює, б'є себе в груди… Проголошує:
"Ми знищили царат!"
Ну, ось, дорогий читачу, вже тепер, у цей урочистий мент приєднання мого (скажімо прямо – нашого) дорогого героя до великої революції – ви, сподіваюся, згадали його: він ваш старий знайомий, – ви певно не раз його бачили в ті дні в подібні моменти. Для тих, хто сумнівається, режисер навіть показує, як саме революційно поводився мій (наш) герой.
Інтеліґент з хоробрим і революційним обличчям підходить до ляльки Миколи і революційно перекидає її кінчиком черевика…
"Ми знищили аристократію!"
Інтеліґент революційним кроком підходить по черзі до генерала, дами, цивільного й мощей – і революційно знищує їх кінчиком черевика…
Оплески юрби.
Ви себе не помітили в цій юрбі?.. Дехто з вас безперечно був там, оскільки я пам'ятаю…
Вечеря з участю Інтеліґента. Тесть та ще кілька йому подібних… Інтеліґент, по звичаю, промовляє:
"Ми, інтеліґенція, квіт нації, ми мусимо голосно проголосити…"
Присутні відкривають роти, за виключенням тих, хто занятий спішним прожовуванням чергового шматка…
"… війна до перемоги!"
Всі проголошують.