Мірне похитування, яке за цим послідувало, згодом припинилося. Ззовні почулися голоси. Петро миттєво прокинувся: це станція. Не можна проспати такий момент, адже на станціях часто видають пайки, дрова та воду.
Ось уже скоро місяць, як засуджених, серед котрих був і він, кудись везуть. За цей період двічі їхній вагон по кілька днів стояв у тупиках. А останнім часом все більше дошкуляли уральські морози. Незважаючи на те, що довкола простиралася тайга, дров видавали недостатньо, тож "теплушка" була зовсім не теплою.
Багато ув'язнених застуджувалося. Про ліки не могло бути й мови, тож сподіватися можна було лише на свій організм, речовий мішок та одяг. Петя дякував Богові за те, що хоча б із цим "джентльменським набором" у нього було все гаразд, і це давало йому, хай і невелику, але "фору" перед іншими арештантами.
Як не цинічно це виглядало, втім теплим одягом, взуттям та корисними в ув'язненні речами у мішку він був зобов'язаний відсидці батька. В 1938 році Данило Капітонович працював скромним державним службовцем нижчої ланки. Якось додому нагрянуло НКВС, і після цього він майже рік провів у таборах та в'язницях. На щастя, за повальними арештами послідувала кампанія часткового виправлення "перегинів", під яку підпав і батько. Однак з того часу, навчений досвідом перебування в державних установах примусового виховання, запасливий українець завжди мав напоготові "тривожний" речовий мішок зі всім необхідним у неволі: їжею, теплими речами, посудом, грошима й іншими корисностями.
Щоправда, батьки були здивовані та збентежені тим, що мішок став у нагоді не їм, а їхньому єдиному 21-річному синові, їхній гордості й надії. Петро лише нещодавно закінчив з відзнакою Запорізький педагогічний інститут, і наступного дня мав їхати до свого першого місця роботи в школі. Але був заарештований. За які гріхи покарали помішаного на чесності студента, що вийшов із самих низів народу та беззавітно вірив у соціалістичну ідею, батьки просто не знали. Не знав цього й сам Петя. Він вважав те, що сталося, жахливою помилкою та сподівався на її швидке виправлення.
Але до моменту порятунку, в цих моторошних умовах потрібно ще дотягнути, вижити, не зламатися! А щоб вийти зі скрутного становища у 21 рік, дуже потрібна дружня підтримка старших, досвідченіших товаришів. Добре, що тут усі вони рівні – молоді й старі, вчені й робітники, селяни і військові, вчителі та учні. Тут – школа комунізму: всі однаково безправні, бо мають однакові шанси померти невідомо заради чого.
Незважаючи на важкі умови, на те, що люди ставали схожими на ходячі та лежачі скелети, вони тяглися один до одного, намагаючись знайти співчуття, допомогу, підтримку. Всі знали, що це небезпечно, що НКВС на кожному кроці впроваджує своїх провокаторів, сексотів, донощиків. І все ж така небезпека не відвертала арештантів від спілкування та бажання обмінятися інформацією. Якимось внутрішнім чуттям вони знаходили серед сірої знедоленої маси голодних озвірілих істот споріднені душі, а знайшовши їх, ділилися своїми думками, сумнівами, досвідом, знаннями.
Поступово сформувалися групи за інтересами. Це допомагало прикрашати жалюгідне існування, давало хоча б емоційне задоволення. А крім того, разом, підтримуючи й допомагаючи один одному, легше було долати тяготи та злидні зеківського життя.
– Колеги, здається, це досить велика станція. Можливо, буде шикування з видачею дров і їжі. Давайте про всяк випадок приготуємось, – Іван Федорович Лі-Щербаченко, неформальний лідер групи, до якої входив і Петро, напівжартома, напівлагідно називав друзів по нещастю колегами.
Серед "колег" почалося слабке пожвавлення, проте частина з них продовжувала лежати на своїх місцях, не бажаючи розлучатися з таким приємним накопиченим у лігві теплом. Десь далеко зовні почулися командні голоси і брязкіт вагонів, що відкриваються.
– Наші наставники з НКВС із ніг збиваються, щоб забезпечити нам безбідне існування, а ви не зволите навіть встати з ліжка та прийняти спеціально привезені з Москви хліб-сіль і червону рибу, – Іван Федорович примружив свої лукаві очі та почав розкладати по кишенях і схованках в одязі речі, котрі можуть стати у нагоді.
Особистий приклад подіяв. Більшість чоловіків теж почали збиратися. Особливо важко доводилося тяжкохворим. Страшно було дивитися на людей, що куталися у рване ганчір'я, кашляли та харкали кров'ю. Їхні дні були вже злічені, й допомогти їм було неможливо. Однак вони з останніх сил намагалися вхопитися за будь-яку, навіть найменшу соломинку, сподіваючись вижити, а насправді – майже завжди – лише подовжували свої страшні муки.
Петро теж зібрав усе необхідне. Віднедавна під час зупинок він зондував ґрунт на предмет можливості витратити свої останні 10 карбованців, що залишилися від грошей, узятих вдома. Нині стан його здоров'я суттєво погіршився через тривалий голод, авітаміноз та холод. Хлопець відчував це фізично, звідуючи якийсь ниючий біль у всьому тілі; бачив свої висохлі члени й випираючі кістки. Страшними стимуляторами, котрі підхльостували до негайного залучення будь-яких резервів, служили і трупи, що вивантажувалися з поїзда майже на кожній станції. Адже за час "подорожі" тільки у Петровому вагоні померло вже понад 20 людей, а на їхнє місце поміщали все нових і нових "свіжих" ув'язнених.
"Так, настав час пускати в хід свій останній домашній козир, – остаточно визначився Петро, – але не можна помилитися ні в людині, яка могла б купити їжу, ні у часі стоянки поїзда. Занадто дорога ціна помилки".
...
Проте на перших трьох станціях, потенційно придатних для витрачання грошей, нічого було навіть думати про реалізацію своїх планів. Конвой, що контролював поведінку арештантів, був посилений, з собаками. На одній із цих станцій навіть стався інцидент, внаслідок якого загинув молоденький дуже хворий хлопець. У нього не вистачило сил нести дрова та їжу. Йдучи з поклажею, бідолаха на кілька секунд знепритомнів і впав, за що його нагородили стусанами, зокрема й по голові. Оглушений, хлопець спробував піднятися та дістатися вагона, проте втратив орієнтацію у просторі, пішов не в той бік і був розстріляний охороною "при спробі втечі".
Йося
1931 рік, червень. Томаківка.
Петя попереду всіх вбіг у прохолодну зеленувату воду. Бризки з бурхливою силою виривалися з-під його ніг, подібно до іскор розлітаючись в різні боки. Коли тулуб, котрий рвався вперед, відчув, що втрачає рівновагу, ступні востаннє пружно відштовхнулися від дна, і тіло занурилося у приємне блаженство.
Виринувши, підліток побачив, що друзі наслідують його приклад.
– Федько лов! – вигукнув він, побачивши, як той останнім убігає в річку.
Через мить пацани кинулися врозтіч від щойно призначеного ловлячим, а Петрик, в черговий раз пірнувши, надовго зник з поля зору. З'явився він поруч із місцем, де перед тим був Федір.
– Федю, ти куди поплив?! Я тут! – закричав Петя. Втім об'єкт його знущань тільки мельком відзначив місцезнаходження Петра, одночасно вкладаючи всю свою енергію у спробу наздогнати Васю.
Декілька помахів руками – і Федько відчув, що зачепив свою жертву. Він зупинився та поплив геть, однак Василь не подавав виду і продовжував поводитися так, ніби йому вдалося втекти від переслідування.
– Васько лов! Вася лов! – запищав своїм тоненьким голоском Федя, але його вигуки не мали результату.
– Не впіймав, не впіймав! – заволав у відповідь Васько та для більшої переконливості показав другові язика.
Настала незручна пауза, під час якої погляди всієї групи підлітків звернулися до берега. Там в тіні верби сидів, спостерігаючи за видовищем, їхній штатний третейський суддя – ексцентричний дурник Йося.
Незважаючи на страшну спеку, одягнений він був у своє традиційне вбрання – засмальцьований, із розірваним рукавом синій піджак і такі ж замусолені неосяжні, мабуть, колись білі, штани, підперезані мотузкою. Крізь дірки в штанях на сідниці та гомілці просвічувала шкіра.
Йося був уже немолодим: зморшки неглибокими борознами вкривали його безглуздо усміхнене, безневинне, заросле довгою клапчастою щетиною обличчя. Тепер уже ніхто не пам'ятав, як і коли з'явився цей бродяга серед хлопців. Всім здавалося, що він був у компанії споконвіку. В поведінці Йосі напади навіженості періодично перемежовувалися з періодами просвітлення. Слоняючись, як хвіст, за пацанами, дурник став у групі підлітків чимось на зразок безкоштовного додатку: то забавляв хлопців своїми ідіотськими витівками, то подавав м'ячі та палки, котрі далеченько залітали в процесі гри. Часом він наглядав за хлопчачими речами або виступав носієм істини в останній інстанції при суперечках, а бувало й сам грався разом із дітлахами.
Цього разу, усвідомивши необхідність своєї участі у вирішенні проблеми, Йося збудився та заходився рачки швидко пересуватися до води.
– Гав, гав, гав! Вася лов! Васько лов! – по-собачому прогавкав він, забігаючи при цьому у воду.
Як тільки вода стала заважати йому викрикувати свої вигуки, босяк повернувся на мілину і взявся хапати з дна жмені мулу та кидати їх у Василя, продовжуючи після кожного такого кидка гавкати й повторювати:
– Васько лов! Гав! Гав! Вася брехло!
Цього було достатньо для підлітків.
– Васько лов! Вася лов! – заволали вони, гребучи подалі від нового ловлячого.
Коли Йося вихопив із дна чергову порцію мулу, виявилося, що пацани вже не потребують його послуг. Засмучений, він умостив мул собі на голову і почав розмазувати його по волоссю, обличчі та піджаку. Потім, ридаючи, пішов на своє місце під вербою. Побачивши це, група хлопців пирснула зі сміху.
– Йося дурень! Йося ідіот! – вигукували вони, забувши на деякий час про гру й упиваючись витівкою жебрака.
Петі на мить стало шкода бідолаху, проте довго журитися хлопці йому не дали: один з найкращих плавців їхньої групи, який саме став ловом, улучив момент і на крейсерській швидкості наблизився до Петра, котрий саме зазівався. Спроба в останню мить вислизнути з-під загрози та втекти від переслідування не увінчалася успіхом. А тому довелося показувати свої здібності в якості ловлячого.
Остання покупка
1941 рік, жовтень. Куйбишевська залізниця.
– Виходь на повірку! Усім вишикуватися в одну шеренгу! Крок управо, крок вліво – вважаються втечею, охорона стріляє без попередження! – двері вагона відсунулися, і пролунала серія стандартних знайомих команд.
Дві останні зупинки були зроблені на невеликих станціях; процедури роздачі дров та провіанту відбувалися на них поспіхом, а це унеможливлювало надійне витрачання грошей.