На жаль, той, хто замкнув, ключі забрав із собою.
Це дуже стурбувало Ніну. Вона не могла припустити, що прийде додому, не виконавши важливого доручення. І, хоч справа була безнадійна, вона ще раз несміливо перепитала, чи не можна якимсь іншим способом добути ті матеріали. Вона тут же послалась на Костів непокій: щоб, мовляв, без нього чогось там не переплутали...
— О, будьте певні, не переплутають,— заспокоїв Степан Маркович.
Ніна підвелася.
Степан Маркович теж підвівся. Пильно, загадково скинув на неї очима.
— Ви, мабуть, не в курсі справ, Ніно Сергіївно? — запитав повільно, стиха.
— А що таке?
— Бачте... може, мені не випадало б... Може, це буде надто нетактовним втручуванням у чужу... в чужі... Але, поважаючи вас... шануючи вас...
— Але що таке? Кажіть, будь ласка.
— Тільки не хвилюйтесь. Нічого особливого. Просто... Ні, краще ходімо звідси, я вам по дорозі все до подробиць...
Вийшли на вулицю. За першим же зворотом Степан Маркович узяв Ніну під руку й звернув її увагу на невдалу архітектуру великого протилежного будинку — все ніби нагадує скандинавський стиль, а безформні балкони приліплено, мов ті гнізда, мов доморобні скриньки.
— Азія!.. Господи, яка ще в нас Азія!
— Ви обіцяли...
— Знаю, знаю. Не турбуйтесь! Все, що я обіцяю, я маю звичку виконувати своєчасно і сумлінно.
Це було сказано діловим, холоднуватим, майже настав— ничим тоном, після якого ніхто не насмілився б докучати зайвими домаганнями.
Степан Маркович все ж таки продовжив і розгорнув свою думку щодо Азії — усе, на його думку, не так, як у людей. Навіть самі люди. Пошкреби трошки зверху — і під універсальною лускою неодмінно відкриєш печеніга...
— Зайдімо, Ніно Сергіївно,— і він чемно вказав рукою на гостинні двері підвалу з жовтогарячою вивіскою "Замок Тамари".
— Вибачте, але я... — розгубилася Ніна.
— Тільки, ради Бога, не робіть із цього якихсь сумнівних висновків,— перебив тим же холоднавим, діловим тоном.
Щоб розвіяти вагання й схилити Ніну, Степан Маркович коротко й просто виклав їй, що зараз у нього надзвичайно багато роботи, що йому ніколи вгору глянути, не то що йти додому обідати, що він, запрошуючи її зараз до ресторану, хоче, так би мовити, двох зайців убити — побалакати з нею і в той же час встигнути підживитися.
— Ну, добре.
Його, очевидно, тут знали, бо зустріли поспішними уклонами, і він без довгих зволікань попростував навкоси через усю залю. Вони посіли місце в окремій затишній кабіні (як інакше можна назвати куточок, що його напіводгороджено розмальованими дошками та примхливими складками заялозених портьєр?).
Його, очевидно, тут дуже добре знали, бо негайно, без жодних замовлень, з’явилося на столі вино.
Ніна нетерпляче хрускала пальцями, озиралась на всі боки. Ніяк не могла знайти цієї опорної точки, що, ставши на неї, відчула б у собі більше певності й спокою: дома — хорий Кость, тут — якась нова, підозріла історія.
Та ще й побачення набирало затяжного, невиразного характеру. Чому справді Степан Маркович не наважується відразу сказати? Чому він наливав два келехи? Може, хоче підготувати, щоб новина вразила з меншою прикрістю?
Трудно буває збагнути душу людську, трудно прозирнути в глибини тих темних днищ...
— Сподіваюсь, ви не одмовитесь? — підняв свого келеха, чокнувся.
Вона механічно пригубила, але їсти не погодилась.
Тоді глянув на неї уважно, вдумливо, майже строго, точнісінько так, як за першої зустрічі на вечірці. І точнісінько, як за першої зустрічі, Ніна відчула, що їй бракує незневольності, що її опановує незрозуміла сум’ятність. Якби ще обставини складалися інакше, якби перед нею зараз сидів хтось інший, а не Степан Маркович, якби не обмежувало її почуття шаноби та наявна залежність — вона знала б, як їй поводитись.
— Ні, Степане Марковичу, я мушу йти,— встала несподівано для себе самої.
— Зараз підете, зараз підете,— схопив за руку, примусив сісти і твердим, владним поглядом, спонукуючи до покори, вказав їй на вино.
Поступилася — однак з умовою, що ні краплинки більше.
Він називав це зайвою, недоречною упертістю. Дивувався навіть, здавався навіть ображеним. Бо як, зрештою, пояснити? Невже вона думає, що випити чарку вина із знайомою людиною — явище осоружне, злочинне? Тоді вона страшний ретроград (Ніна цього слова не розуміла), якому важко переступити вузеньку межу тривіальності (Ніна й цього слова не розуміла, догадавшись проте, що гарного тут мало). Невже вона справді до цієї простої зустрічі ставиться з упередженням? Тоді вона дозволяє собі нічим не виправдані, погані думки на адресу Степана Марковича і не хоче простих дружніх взаємин. А може, таке товариство їй взагалі не подобається? Тоді, о, тоді він дуже й дуже просить вибачення. Тоді він не затримуватиме її ані хвилинки, хоч і буде йому прикро: бо ж, по правді, на її тільки честь подано це вино, для неї тільки віддано час та щиру увагу.
Ніжно-злотаво посміхнувся. Знову налив, пересунувши свого стільця на ближче, зручніше місце. І знову, як і тоді в театрі, спахнула в його очах незвичайна, дивна іскорка.
"Що це все має значити? Чого йому треба? Невже?.. — подумала Ніна, і раптом у ній прокинулось те болюче, шалене, що, не вважаючи на нові обставини, увесь час потайки жило в ній, ховалося десь у найтемніших куточках істоти, як непокірний звір. Те несамовите, чого вона сама боялася і від чого завжди хотілося їй скрикнути або хапати, рвати, розбивати...
Вона інстинктовно шарпнулась убік.
Він інстинктовно хотів наздогнати, утримати.
Вона злегка вигнулась.
Він промахнувся — рука упала їй на плече й грубо ковзнула по грудях.
— Е, брось! — застережливо гукнула Ніна і тут же, сама злякавшись, засоромившись, додала грайливо: — Товаріщ...
У відповідь Степан Маркович допитливо вигнув брови й, посміхнувшись, хильцем ковтнув свого келеха.
— До побачення,— Ніна встала, почала нашвидку обсмикувати, поправляти вбрання.
— Що? Йдете? — мовив досить неспокійно, ніби нічого не сталося,— значить, не хочете, щоб я сказав?
— Говоріть!
— Випийте, тоді скажу.
— Не торгуйтесь, не купите!
— Знаю. Купляють те, що продається.
— Досить. До побачення!
Але тут Степан Маркович заступив їй дорогу. Занепокоївся. Просив, щоб конче лишилася. Хвилин на п’ять. І побожився, що більше легковажень собі не дозволить.
— Ради Бога, не думайте погано. Ні купляти вас, ні обдурювати жодного наміру в мене нема. Ваше товариство, як бачите, мені дуже приємне, і я... Але годі про це. Ближче до справи.
Голос йому відразу став глухіший. Очима ж проймав, пожадливо ловив кожний найменший рух, найменшу зміну в її обличчі,— ця схвильованість, ця запальність, що охопили Ніну, мабуть, дуже зацікавлювали його й подобались йому.
Ще раз попросив сісти. Ще раз зустрів мовчазну рішучу одмову. Тоді коротко, узагальнено розповів, що в апараті у них цими днями трапилась неприємність. Головне ж, що тут в найбільшій мірі спричинився Кость. Як саме? Говорити довго, та й не слід говорити. Одне слово, у нього в рахунках виявлено великий брак грошей. Наслідки мають бути надто погані. Допомогти Костеві надзвичайно трудно, бо якраз наспіває відчитний термін, а, крім того... крім того, якби в апараті менше сиділо різних данилюківців...
— От і все, що я можу сказати. Подробиць шукайте з інших джерел.
Якби ця звістка упала ще в його кабінеті чи по дорозі, Ніна, звичайно, сприйняла б її гостріше, болючіше. Але, встигнувши вже припустити в думках кілька скрайніх можливостей, вона тепер лише несвідомо ступила крок вперед і стиснула уста. їй одразу зрозумілою стала і вся Костева поведінка, її це неймовірно вразило, але в той же час їй навіть дивно було на себе, на свою витриманість у цю хвилину.
— Правда? — спитала вона згодом.
— Я брехати не вмію.
— І невже не можна допомогти?
— Ну, що ж. Так, так... Ну, що ж... Дякую,— і повернулась, одхилила портьєру, щоб вийти.
— Чекайте!
Степан Маркович тороплено знявся на ноги. Степан Маркович знову занепокоївся. Його десь, певне, бентежило, що так незлагідно, невдало кінчається їхня зустріч. Адже він сподівався іншого.
Він тепер запевняв, що тільки глибокою пошаною й прихильністю до Ніни можна пояснити маленьку легковажність, що трапилась оце недавнечко, і він просив, щоб усе це лишилося між ними — хай, мовляв, буде в них така маленька скромна таємничка. Він також просив зрозуміти тепер, чому саме він не дав матеріалів. Матеріали,— признався він,— не замкнено. Матеріали завжди під рукою. Але давати їх додому, на приватні руки, особливо за цих складних обставин,— хто ж одважиться на подібний злочин? Із свого боку він обіцяв вжити заходів, щоб хоч трохи заладнати справу. І тут же застеріг, що його зусиллями заладнати цю справу майже неможливо.
— Знаєте що, Ніно Сергіївно? Щоб ви повірили, переконалися, щоб могли виправдати мене, знаєте що?.. Приходьте до мене ввечері. Я тепер навіть вечорами працюю в установі. Приходьте до мого кабінету й самі подивитесь. А?
Ніна мовчала. Дивилася обіч.
— Приходьте, Ніно Сергіївно, чи сьогодні, чи завтра. Я охоче, я ждатиму... Може, справді ми вдвох щось придумаємо? А? Прийдете? Нікого більше не буде, і ми вдвох... розумієте? Ми вдвох, може, справді щось... А?
Її рука, що досі нервово стискала китиці портьєри, різко шарпнулась, упала, лишивши натомість безсило звислу, надірвану торочку. Не сказала вона більше ні слова. Не глянувши, вийшла.
І не пам’ятала, як сталося, що вона так швидко, ніби зовсім не бувши на вулиці, одчинила двері до своєї квартири.
Кость спав. Коли глянула на нього, неприємно шушвельнуло в грудях, але вагалася: будити чи ні?
У сні він здавався ніби кращим, невиннішим, зовсім, як той хлопчик. Кілька хвилин у задумі стояла над ним, поки не помітила, що вії його тремтять.
— Ти спиш? — кинула нагально.
— А? Що? Да, сплю,— зиркнув Кость здивовано, як належить зиркати збудженим, і потягнувся.
— А я думала, ти спиш.
— Та сплю ж...
— Неправда! — і це непотрібне прикидання, ця нещирість неприємно вразили Ніну.
Але ту ж мить у неї наспіло стільки запитань, стільки слів, що не знала, як почати. Вирвалось само, нестримно, благаюче:
— Кость, скажи мені всю правду!
Не слід довго зупинятися на цій сцені. Розповімо коротко: спочатку Кость не хотів нічого говорити й доправлявся, щоб першою говорила Ніна.