Тому доказ — довгуватi ямки обабiч лосьового слiду.
Щоправда, ви вже весь паруєте, як киплячий самовар, але то нiчого: бiльше руху, бiльше енергiї!
Вже недовго...
Днiв через п'ять-шiсть ви вже наближаєтесь до лося, бо вiн уже не бiжить, а тяжко йде, ступає.
За два-три днi вiн од вас не далi як на п'ятсот метрiв!
Натиснiть, голубе, натиснiть!
Аж ось ви бачите, що звiр упав. Потiм пiдвiвся, ступнув разiв iз десять i знову впав. Ще раз пiдвiвся, двiчi ступнув i впав.
Лежить!
Ви пiдбiгаєте на лижах до нього і падаєте на звiра.
Звiр тяжко дихає, i ви тяжко дихаєте.
Звiр висолопив язика, i ви висолопили язика.
Отак звiр i ви лежите днiв зо два!
Але яка радiсть розтинає вашi груди! Бо ви зверху!
Приблизно днiв через два звiр тяжко пiдносить голову, повертає до вас свою вкрай стомлену морду!
— Стрiлятимеш чи рiзатимеш? — питає.
— Почекай, дай трохи вiдсапну! Вiдсапуєтесь далi...
— Ну, що ж, — каже лось, — не хочеш убивати, почвалаю я далi: я звiр, а ти мисливець, менi вiд тебе тiкати треба!
— Та полеж, — кажете ви, — вiдпочину й застрелю!
— Нi, побiжу, — я гордий! Iзсунься з мене, бо я не встану!
Пiдвiвся лось i почвалав.
Але вiн далеко не пiде, — ноги вже йому не служать, i вiд смертельного гону в нього невроз серця.
Ви пiдводитесь i стрiляєте.
Лось — мертвий, а ви поки що живий.
Тодi вже бiлуйте, солiть м'ясо, напинайте шатро, встановлюйте радiостанцiю, визначайте орiєнтири й викликайте радiограмою дружину з дiтьми.
Приїздить родина, може, ще хтось i знайомий завiтає — ну, тут уже бал i все таке iнше.
Святкуєте, доки не з'їсте всiєї солонини з лося.
Голову ви зразу ж одрубали, як трофей, щоб потiм повiсити її в кабiнетi й увесь час задаватись, що ви вбили лося.
А як дружини не викликатимете, — грузiть солонину на санки й додому.
Коли повернетесь додому, в Києвi буде вже двi лосячих голови: одна у вас, а друга в мого приятеля.
Я про неї вже згадував. Мiй приятель хотiв був подарувати менi ту голову з страшними рогами:
— Забери, — каже, — будь ласка! Трофей же який!
— А чого, — питаю, — ти сам не пишаєшся з такого трофею?
— Та куди ж я його приткну? У передпокої — в хату не ввiйдеш, в кабiнетi — теж нема де повернутися! Сама тобi голова! Забери, будь ласка, я доплачу!
1946
ДРОХВА
Як пiдете ви з хутора на гору, отуди, де колись стояв млин-вiтряк, а потiм звернете на межу, помiж пшеницями, та спуститесь тою межею трохи нiби в дiл — на шлях, що простягся з хутора В'язового до церкви, що в нiй на Покрову храм бував, так ви собi i йдiть тим шляхом далi. Минете церкву, а потiм Куликами, Куликами (це куток на селi, де всi Кулики живуть) аж за мiстечко вийдете. Вийшли ви за мiстечко й прямуйте далi. Перша дорога, праворуч, буде на Тернiвщину, а друга — далi, на Шенгерiївку.
Нi на Тернiвщину, нi на Шенгерiївку ви не звертайте, а все прямо, все прямо йдiть! Минете Халдеївщину, а там уже швидко й Дуб'яги будуть.
Од вашого хутора до Дуб'ягiв буде не бiльше, мабуть, як кiлометрiв iз вiсiм.
Щоб не сумно вам було йти, ви б могли проказувати, iдучи межею помiж пшеницями:
По ниве прохожу я узкою межой,
Поросшей кашкою и цепкой лебедой!
Так ви ж не вмiєте ще такого проказувати, бо вам iще тiльки сiм рокiв...
Проказувати ви таке вмiтимете тiльки через два роки, коли Марiя Андрiївна, старенька-старенька вчителька, яка, коли надворi i весна, i сонце, — так i тодi вона в теплу хустку кутається, бо вже вона старенька, i все, бiдна, кахикає, — навчить вас.
Так тiльки через два роки вона вам скаже:
— Оцi два рядочки, дiтки, ви менi на завтра щоб напам'ять вивчили! Оцi:
По ниве прохожу я узкою межой,
Поросшей кашкою и цепкой лебедой!
— От ви їх i вивчiть напам'ять! Усе вам тут зрозумiло? А хто знає, що тако "цепкая"?
— Я знаю, — пiдносите ви руку, всю в чорнилi.
— Ну, скажи!
— "Цепкая"... То є цiпок, так це — патериця, вродi як хлопець, вiн, а "цепкая" так це — патериця-дiвчинка, вродi як вона...
Марiя Андрiївна смiється i вiд смiху ще дужче кахикає:
— Нi, не те, не те, — каже вона, — "цепкая" це така, що дуже чiпляється!
— Чiпка, значить? — вигукуєте ви з усiма в хорi.
— Ну да, чiпка! Так "чiпка" це буде по-нашому, а "цепкая" — це по-росiйському! Розумiєте?
— Ага! — знову хором.
А на другий день ви вже впевнено проказуєте Марiї' Андрiївнi:
По нивi проходжу я вузькою межою,
Поросшей кашкою й чiпкою лободою.
— Та не "чiпкою", а "цепкой"!
— А я забув, що так треба! Так я вдруге!
— Ну, ну!
— Поросшей кашкою i...
Тут ви зупиняєтесь, думаєте трохи, потiм у думцi самi собi кажете "Ага!" й з притиском переможно кидаєте:
— I чiпкою лободою!
Марiя Андрiївна, посмiхаючись, лагiдно махає рукою:
— Сiдай!
Де тепер могилка лагiдної-лагiдної Марiї Андрiївни? Уклонився б я могилцi її, бо вона ж, було, навчить нас "О" писати: "Бублик, бублик, дiтки, пишiть! Кругленький! Оце й буде "О"! — а потiм розглядає зошити:
— Ой, хороший хлопець! Яке "О" гарне написав! I руки не дуже в чорнилi! На ось тобi — цукерка!
Хай би на її могилцi навеснi, як бузок розпускається,. хай би весь час соловейко тьохкав!
Так виходить, значить, що про "кашку" й про "цеп-кую лебеду" ви, йдучи межею помiж пшеницями, ще проказувати не вмiєте, бо ще не навчились.
Так ви волошки рвiть... Та васильки, та дзвоники, та конюшину, та ромашку! Цiлий великий-великий снiп ви тих квiтiв нарвете, а потiм березкою його зв'яжiть i несiть!
А як iще вам сумно, тодi ловiть на колосках жучка-кузьку. Вловили — й за пазуху. А як уже назбираєте кузьок аж пiвпазухи, вони там лазять, шелестять i лоскочуть вас, лоскочуть.
Вам не сумно тодi буде i ви, пiдстрибуючи, аж на Дуб'ягах опинитесь!
А на Дуб'ягах куркуль живе, що з глечика горiлку п'є.
Приходите, а в садку за столом куркулi два сидять та горiлку з глечика п'ють.
А потiм, як нап'ються, то й крикнуть:
— Даниле! Запрягай Жолудя й Горiлку в гарбу, та щоб повнiсiнька гарба сiна була! На дрохви поїдемо! А ти з нами поїдеш? — питає мене куркуль.
— Поїду, — несмiливо кажу я.
— От i добре! На гарбi сидiтимеш, конi поганятимеш! Добре?
— Добре!
— От i гаразд!
А я й питаю вусатого дядька:
— Дядьку! А що воно таке за дрохви?
— Хiба не чув?
— Не чув!
— Птиця така велика, як двi гуски вкупi! Степова! В степу плодиться! Полохлива!
— Ага!
От на гарбi й поїхали! Повна гарба сiна, та ще кругом i бур'яном обтикана! Я спереду сиджу, конi поганяю, рушницi на сiнi лежать, кошик з глечиками та з харчами.
А дядьки лежать горiлиць на гарбi й намагаються спiвати:
Вилiтали орли з-за крутої гори...
Але дотягали вони тiльки до "крутої", а на "круту гору" видертись нiяк їм не щастило, вони з "крутої" зсовувались на початок, звiдки знову "вилiтали орли".
Так усю дорогу тiльки те й робилось, що "вилiтали орли", а що з тими орлами далi було, куди вони вилiтали й чого вони вилiтали, — для мене й залишилося тодi таємницею.
Оце було моє перше полювання на дрохву!
Коли далеченько ми вже в степ од'їхали, один з дядькiв каже:
— Подивись-но, Дороше, чи не видно?
Дядько встав на гарбi, я спинив конi, i почав дядько дивитись на всi боки! Дивився вiн довго, а потiм i каже:
— Отам за ожередом нiби щось таке бовванiє! На конюшинищi! Звертай на оцю межу й прямуй на ожеред! — каже менi дядько.
Поїхали межею...
Стали бiля ожереду. Дядько вилiз на ожеред, подивився сюдн й туди, злiз, пiдiйшов до гарби:
— Єсть! — каже. — Семеро! Тiльки ж як до них пiд'їхати?
Говорили щось вони, говорили, а потiм мене почали вчити, як менi їхати.
— Ми, — кажуть, — їхатимемо та по дорозi непомiтно з гарби попадаємо й заляжемо отам у пшеницi, а ти їдь аж отуди, та, не доїздячи байрака, звертай лiворуч i об'їзди їх, дрохви, з того боку. Трохи проїдеш, а потiм завертай конi i їдь назад, трохи вже до дрохв ближче. Як доїдеш знову до байрака, вертайся назад i їдь ще ближче до них. Наганяй нiби їх на нас. Та не витикайся з гарби, щоб вони тебе не побачили! I не нокай, i не цмокай! Потихеньку їдь! Зрозумiв?
— Зрозумiв!
— Паняй!
Поїхали...
Дядьки дорогою з гарби повипадали, а я попрямував до байрака, там звернув лiворуч і поїхав. Як доїхав до конюшинища (конюшину вже було викошено) — побачив оддалiк табунець якихось великих птахiв, що паслися на конюшинищi.
Я все робив так, як казав менi дядько Дорош.
I туди їхав, i назад повертався, i знову туди повертався, все до тих птахiв наближаючись.
I дуже вже менi закортiло роздивитися їх. Особливо отого, найбiльшого, що весь час, голову високо пiдвiвши, на гарбу на мою поглядав! А з-за бур'яну погано було видко. От я встав на гарбi й визирнув через бур'ян. Як розженеться найбiльший, а за ним i всi, — знялися й полетiли. Я так i впав у гарбу! А вони полетiли не на дядькiв, а вбiк!
Пiд'їхав я до дядькiв:
— То ти їх наполохав? — питає дядько Дорош.
— Їй-бо, дядечку, нi! Я сидiв, як ви сказали, а вони чогось налякалися й знялися!
— Ох, i полохлива, ох, i сторожка птиця! — зiтхнув дядько Дорош. А другий:
— А ну їх к лихiй годинi! Пiдвертай до ожереду! Пiд'їхали ми до ожереду, витягли дядьки з гарби кошика, прослали пiд ожередом попону...
— А ти коням сiна пiдкинь! — наказав менi дядько Дорош, — та розгнуздай! Умiєш?
— Умiю!
Ну, потiм уже полювання дрохв було таке: я коники ловив, а дядьки з глечикiв у чарки наливали та закусювали. А потiм спiвали, — i пiд ожередом, i на гарбi, як додому їхали, i в садку, як додому приїхали, а я на ослонi дрiмав.
А дядько Дорош все намагався довести, що:
— Дрохва, — вона дуже полохлива птиця! Дуже полохлива! А ви кажете! Я заснув.
А дрохва таки справдi дуже полохлива i дуже сторожка птиця.
Полюють її отак, як ото ми колись iз дядьком Дорошем полювали: гарбу i воза обтикують бур'яном, гiлками з листям, а потiм, об'їздячи табуна, наганяють поволеньки на схованих охотникiв. — А найцiкавiший спосiб полювати дрохву — це пiдкрастись до табуна на пострiл i торохнуть.
Пiдкрадатися треба дуже обережно i дуже здалеку.
Забачили ви табун далеченько, так кiлометрiв на три в степу, — лягайте й починайте лiзти.
I все придивляйтесь, щоб так перелазити — од кущика травицi до кущика будякiв чи бур'янцю якогось, кураю тощо...
Лiзти найкраще на черевi, кашкета — в кишеню, голову пригнути низько до землi, бо дрохва найбiльше голови людської лякається!
Отак i пiдлазьте, пiдкрадайтеся!
То нiчого, що на другому кiлометрi вашого пiдкрадання ви вже не штанами будете лiзти i не сорочкою, а голими лiктями й голими колiньми, що на третьому кiлометрi вже з колiн i з лiктiв кров капатиме, — то нiчого, — то якраз i найсильнiшi i найпекучiшi суть моменти полювання дрохви, — нiяка благородна й велика дичина задарма не дається, а дрохва, коли це не вона, а вiн, дудак, майте на увазi, що вiн важить пуд, цiлий пуд, а смальцю з нього цiлий глечик, а вишкварок — пiвпiдситка.
Та ше майте собi на увазi, що дрохвячий смалець не тiльки для кашi, бо то вам не гусячий смалець, а то смалець дрохвячий, — вiн од бешихи сильно дуже допомагає!
От вам: пуд м'яса, глечик смальцю, пiдпiдситка вишкварок і нiякої нi у вас, нi у сусiдiв бешихи.
От що значить дрохва!
Та ще до всього цього й гордовите:
— Дрохву вбив! О!
Так що ж ви будете дивитися на якихось там три кiлометри пiдкрадання, на штани та на сорочку й на обiдранi колiна та лiктi!
Дрiбницi то все!
Не звертайте на них уваги й пiдкрадайтеся далi.
Пiдлiзти треба на пострiл, — це, значить, метрiв на п'ятдесят-шiстдесят, не бiльше!
Шрiт має бути крупний — два-три кулi, а то й картеч, бо птиця велика.
Ну, вже недалечко залишилося, метрiв з п'ятдесят!
Останнi зусилля, ще метр — i дрохви...