Заглянув іще в їдальню, з апетитом поїв, сп'янілий од незвичної ситості, непоквапцем рушив додому.
А серед ночі прокинувсь од страху. Ніщо не приснилося, не примарилося, просто страх сидів у ньому від того часу, коли він надумався вбити дружину. Підказував, що мав робити, як наперед замітати сліди, щоб не попастися, і тепер, коли все благополучно так обійшлося і ніщо вже йому не загрожувало, страх вирішив відігратися за свою довгу мовчанку.
Нашептав йому, що було б, коли б він їх і справді вбив і спіймався б на тому вбивстві. Дикі думки, маячня божевільного, картини, підказані хворою фантазією, не менш реальні й зримі од того, що він розумів їх примарність.
Од когось начебто десь чув, що тепер засуджених до страти не розстрілюють. Будять серед ночі, в оцю саме пору, коли і його розбудило, і босоніж, в самій білизні, заводять до тісної, як сторчма поставлена труна, комірчини з металевою підлогою. Грюкнуть двері, клацне замок, і ти вже наче похований. І це ж ніщо тебе не врятує. Хоч голос скричи — не докличешся.
Уявив, як стоятиме, відчуваючи оголеними підошвами могильний холод металевої плити. Як захрипить репродуктор і металевий голос повідомить підтвердження вироку. Підсмикнув ноги, пірнув з головою під ковдру, щоб не чуть того голосу. "Я не винен!.. Не винен!.. Я не вбивав!.." "Він не вбивав!" — заступалась-волала квартира, єдина істота, яка його до кінця розуміла і виправдовувала. Та нещадний голос набухав металево, нависав грізно в темряві: от-от прорветься — і тоді його вже не урятує ніщо.
Не витримав, скинув ковдру, скочив із ліжка: підлога здалася холодною, наче крига. Ледь утримався, щоб знову не метнутися на ліжко, примусив себе заспокоїтись: "Я дома... Я вдома... Піді мною паркет, а не залізо..."
Глянув у широке, не забране гратами вікно, щоб пересвідчитися, що він таки вдома.
Місто переблимувалось, місто переморгувалось — колючими, підозріливими вогниками: "Так ми тобі й повірили! Розкажи комусь іншому!" І він подумав, що ніхто йому не повірив би, не пожалів би за ним, коли б його й справді повели на страту.
"Наплюй! — сказала квартира. — Наплюй і розітри! І без них проживемо!"
"Проживемо!" — відповів він квартирі: долаючи страх, в ньому вже починала просинатися злість. Злість і образа. На всіх. На весь білий світ.
Не міг більше отак стояти посеред темряви. Ввімкнув світло, і воно, враз заливши кімнату, замкнуло, відділило його від світу довколишнього, так мовби не в місті він жив, а летів десь у космосі — сам-один, за сотні, тисячі парсеків од усього людства. Разом із квартирою, яка єдина його не осудить, з якою він давно уже став одним цілим, злившись душею і тілом. Для якої не пожаліє нічого. І через усе переступить.
І тут йому стало здаватися, що в кімнаті чогось бракує. Що він їй чогось не додав, чимось обділив, несправедливо покривдив. "Торшер! — пригадав нарешті. — Я ж збирався купити торшер!"
Принести й поставити ось сюди.
Ступив на те місце, де мав стояти торшер.
І застиг.
Засвітився торшером.