Іван Крилов
Байки
Перекладач: М.Терещенко
Джерело: З книги: Максим Рильський. Твори у двадцяти томах. Том п'ятий. Поетичні переклади. К.:Наукова думка, 1984
Муха й подорожні
У спеку, в літній день, в південну саме пору,
Піском розсипчастим, під гору,
Тяжкий, з родиною дворян
Вчотирикінь ридван
Ледь пхався.
Геть коні змучились; хоч кучер як старався,
Спинилися. Він з козел скік умить
І, коней злий мучитель,
Удвох з лакеєм їх нещадно батожить.
Усе дарма! Повзуть із брички мимохіть
Боярин, бариня, служниця, син, учитель.
Однак вантаж в ридвані ще лежить,
Та й не малий,— тож коні хоч смикнули,
Насилу зрушили і ледве-ледь тягнули.
Тут Муха трапилась. В пригоді як не стать?
На всю мушину міць взялась вона дзижчать,
Навколо брички прудко в'ється,
То наліта впритул на корінну,
То в лоб укусить припряжну,
То замість кучера на козла враз береться,
А то від коней відлетить
І посеред людей кружляє і дзвенить;
Ну, ніби той купець на ярмарку гасає,
І тільки скаржиться вона,
Що в праці тій — одна,
Ніхто не помагає!
Йдуть слуги, цвенькають, і горя їм нема,
Учитель з панею воркують тайкома,
Господар сам, хоч він про лад би мусив дбати,
Із наймичкою вдвох пішов грибів шукати,-
І Муха всім дзижчить, що вся заслуга їй
Належить в халепі тяжкій.
Тим часом коники з горба того крутого
Сяк-так на рівну вибрались дорогу.
"Ну! — Муха мовила,— тепера слава богу!
Сідайте на місця, і хай усім щастить!
Мені ж пора вже відпочить:
Мене насилу крила носять".
Чимало і людей ми зможемо знайти,
Які ладні себе усюди приплести
І сунуть носа скрізь, хоч зовсім їх не просять.
Лебідь, щука і рак
Де згоди доброї в товаришів нема,
До діла братись там дарма,
Бо вийде, далебі, не діло, тільки мука.
Раз якось Лебідь, Рак та Щука
Везти підводу узялись
І в неї троє всі мерщій впряглись.
Щосили смикають,— та ба, немає ходу!
Воно, здавалось би, і не який тягар:
Та Лебідь рветься аж до хмар,
Рак сунеться назад, а Щука тягне в воду.
Хто винен серед них, хто ні,— судить не нам,
А тільки віз і досі там.
Цікавий
"А, друже мій, здоров! Де був ти, що
робив"? —
"Годин ізо три я в кунсткамері ходив;
До всього приглядавсь, хотів усе
спізнати,-
І признаюсь, що й сам не знаю, брате,
Яких там лиш немає див.
Ну й правда, що чудес отам скарбниця!
Ох, і вигадлива ж природа-чарівниця!
І птаство, й звірина з усіх тобі країн!
Які метелики, мурашки,
Бджілки, комарики, комашки,-
Одні немов смарагд, а інші — як рубін!
Їй-богу, кузька є химерна,
Дрібніша, не брешу, від макового зерна!" —
"А бачив ти слона? Ото так справді звір!
Подумав ти, мабуть, що із горою стрівся?" —
"Він там хіба?" — "Авжеж!" — "Ну, братику,
повір,
Я до слона й не додивився".
Мисливець
Не раз ми чуємо: ще встигну, час я маю.
Та знаймо, що такі слова
Людині щоразу не розум навіва,
А лінощі без краю.
Отож, як діло є, мерщій його кінчай
І виправдань собі ніяких не шукай,
Коли прогавиш час — на себе нарікай.
Для прикладу я вам сказати байку маю.
Стрілець рушницю взяв, патронницю й сакви
І друга вірного по вдачі та звичаю,
Гекто?ра, та й пішов до гаю,
Рушниці ж не набив, з дурної голови,
Хоч радили зробить це вдома.
"Дурниці! — мовив він,— дорога нам відома,
На ній і горобця ніколи не знайти:
До місця ще годину йти,
Навіщо ж набивать без жодної мети!"
Та тільки він із хати
(Фортуна із людьми, бач, любить жартувати)
По озерцю
Качки гуляють цілим стадом;
От нашому б тоді Стрільцю
Було з півдюжини зарядом
Убить
І цілий тиждень їсти й пить,
Коли б устиг в свій час рушницю він набить.
До ладівниці він, та хитрощі людини
Зна рід качиний!
Тож поки там вовтузивсь він,
Вони із криком піднялися
Та, ніби рівний шнур, за гай і подалися,
І зникли в синяві долин.
Даремне по лісах Мисливець наш тинявся,
Там навіть горобець йому не попадався.
В додаток бід отих
Ще й дощ застиг
У полі.
Отож вернувся в дім
Він мокрим ніби хлющ, сумним,
Та ще й з нічим,-
А нарікав, однак, лиш на недобру долю.
Пліточка
Хоч я і не пророк,
Та як метелика, що біля свічки в'ється,
Побачу, то мені пророцтво удається:
Обпалить крильця він в найближчий строк.
Це приклад, друже мій, для тебе і урок:
Усім би згадувать про нього хоч і зрідка.
Невже вся байка тут? — спитаєш; відповім:
Ні, це ще тільки приповідка,
А байка буде вслід за цим,
І я мораль її заздалегідь розкрию.
Та сумнів твій новий я добре розумію:
Боявсь короткості, тепер же ти
Боїшся довготи.
Що ж, друже, потерпи і май надію!
Хоча не потаю,
Що я на старості базікалом стаю;
Густішають на осінь тучі,
А сиві люди — балакучі.
Але щоб не забуть важливих дуже справ,
Ти вислухай: я від людей чував,
Що, забуваючи малі провини,
За них себе прощає всяк
І каже так:
Це ж пустощі, як у дитини!
Та до падіння нас ті пустощі ведуть,
Стають нам звичкою, а далі, крок по кроку,
Зростають пристрасно і тягнуть до пороку,
І ми ступаємо на згубну путь.
Щоб ясно міг ти уявити,
Чим самопевність нам бува страшна,
Дозволь мені себе ти байкою розважить.
Тепер із-під пера сама іде вона,
І може стать в пригоді, як то кажуть.
Колись на березі ріки,
Гроза для царства водяного,
Притулок мали рибаки.
В воді, близесенько від берега крутого,
Весела Пліточка жила.
Моторна і на вдачу гриста.
Не боязка була та Пліточка сріблиста:
Круг вудочок вона крутилась, як бджола,
Отож не раз її, а з нею й чисті води.
Рибалка гнівно кляв, бо, ждавши нагороди
За довгий свій терпець, очей від поплавка
Не відриваючи, вже думав: О! береться!
Взялася! — Що ж? Смикнув — гачок без
черв'яка.
Пустунка, річ ясна, із рибака сміється,
Наживку з'їла, далі в'ється,
І, хоч би що, одурить рибака.
"Послухай,— каже їй Краснопірка-сестриця,-
Таке, їй-богу, не годиться!
Чи ж мало є тобі води,
Що ти все крутишся поміж вудками?
Боюсь, що скоро ти розлучишся із нами,
Що ближче до вудок, то ближче до біди.
Чи вийде завтра так, як пощастило вчора?"
Та умовлять дурних — це ж діло-бо пусте!
"Ет! — каже Пліточка на те,-
Чи я ж короткозора?
Хоч хитрі рибаки, але відкинь ти страх!
Читаю все я в їх очах.
Он бачиш вудку? Он і друга там, сестриці!
А он іще, іще! Тепер лише дивіться,
Свою вам спритність доведу!"
І круг вудок заметушилась;
Рвонула там і там, на третій зачепилась
І, ах, потрапила в біду!
Далось запізно їй дізнати,
Що краще б небезпек раніше уникати.