Вище крокви, будівничі

Переклад Олександра Тереха

Одного вечора років тому з двадцять, коли на нашу велелюдну родину напала завушниця, мою найменшеньку сестру Френні перенесли разом з її ліжечком до буцімто вільної од мікробів кімнати, де жив я зі старшим братом, Сімором. Мені було п'ятнадцять років, Сіморові сімнадцять. Годині о другій ночі мене розбудив плач нашої гості. Кілька хвилин я лежав тихо й незворушно, а тоді почув або швидше відчув, що Сімор заворушився на своєму ліжкові, яке стояло поряд з моїм. У ті дні ми клали на нічний столик між нашими ліжками ліхтарик — про всяк випадок, що, наскільки я пригадую, так нам і не трапився. Сімор засвітив ліхтарика і встав з ліжка.

— Мама казала, що пляшка стоїть на пічці,— озвався я.

— Та я вже їй давав був їсти,— мовив Сімор.— Вона не голодна.

Він підступив у темряві до книжкової шафи і звільна поводив ліхтариком на полицях. Я сів у ліжку.

— Що це ти надумався? — спитав я.

— Хочу їй що-небудь прочитати,— відповів Сімор і витяг книжку.

— Та бог з тобою, їй всього десять місяців,— сказав я.

— Знаю,— відмовив Сімор.— Але ж вуха в неї є. Значить, почує.

Тієї ночі, присвічуючи ліхтариком, Сімор прочитав Френні свою улюблену таоїстську казку. Сестра й досі присягається, що пам'ятає, як Сімор її читав.

"Князь Му Чін сказав По Ло: "Ти вже прожив на світі немало років. Чи є хто-небудь у твоїй родині, кого б я міг узяти замість тебе доглядати моїх коней?" По Ло відповів: "Доброго коня можна розпізнати з будови тіла і зовнішніх ознак. Але чудовий кінь — той, що не здіймає куряви і не залишає слідів — це щось прозоре, хистке й невловне для [174] ока, як чисте повітря. Талант моїх сивів невисокого штабу: доброго коня вони ще розпізнають, а от чудового — ні. Але в мене є друг Чуфанг Као на ймення, що торгує дровами й городиною,— так от він на конях знається незгірш за мене. Поклич його, будь ласка".

Князь Му так і зробив. Він послав його на пошуки румака. Через три місяці той повернувся і сказав, що знайшов. "Кінь у Шачу",— додав він. "Який же він?" — спитав князь. "О, це гніда кобила",— відповів посланець. Слуга привів коня, і виявилося, що то чорний, як ніч, жеребець! Дуже невдоволений князь прикликав По Ло. "Твій друг, котрому я доручив розшукати коня,— сказав він,— переплутав усе на світі. Він навіть не може розрізнити, якої кінь масті й статі! Хіба ж він може розумітися на конях?" По Ло аж зітхнув од великої втіхи. "Невже він так далеко сягнув? — вигукнув старий.— Значить, він вартий десяти тисяч таких, як я. Мене з ним навіть порівняти не можна. Као шукає духовних якостей. Зауважуючи суттєве, він забуває про неістотні дрібниці, пильнуючи внутрішнього, він не помічає зовнішнього. Він бачить те, що силкується побачити, а те, що йому не потрібне, не бачить. Він дивиться на те, що слід зауважити, а інше нехтує. Као такий глибокий знавець коней, що може тямити в набагато складніших питаннях, ніж коні".

Коли румака доправили до князівського двору, виявилося, що це справді незрівнянний скакун".

Я не маю звички відхилятися від теми і наводжу цю казку не для того, щоб порадити батькам і старшим братам прозовий твір, який може втихомирити десятимісячних немовлят, а з зовсім інших причин. Я збираюся розповісти про один день 1942 року, що мав ознаменуватися весіллям. На мій погляд, це справжнє оповідання, що має початок, кінець і свою мораль. Проте, знаючи, що сталося згодом, я повинен зазначити, що зараз, у 1955 році, нареченого вже немає на світі. Він укоротив собі віку 1948 року, коли зі своєю дружиною поїхав відпочивати до Флоріди... Отож я хочу, щоб ви збагнули одну річ: оскільки наречений назавжди пішов з цього світу, мені зовсім нема кого послати на пошуки коней.

Наприкінці травня 1942 року всі семеро нащадків Леса й Бессі (Галагер) Глассів — артистів на пенсії, що працювали в естрадному об'єднанні Пентейджис Серкіт,— були, так би мовити, розпорошені по всій території Сполучених [175] Штатів. Наприклад, я другий по старшинству з дітей, лежав у гарнізонному шпиталі у Форт-Венінгу, штат Джорд-жія: у мене був плеврит, який я дістав на згадку про тринадцять тижнів навчання у піхотному таборі. Близнята, Уолт і Уейкер, розлучилися ще за рік до того. Уейкер попав до Меріленду — у табір, куди зібрали тих, хто з моральних міркувань не бажав іти до війська,— а Уолт був десь на Тихому океані чи, може, його саме доправляли туди з артилерійською частиною. (Ми так і не допевнилися, де був Уолт на той час. Він ніколи не любив писати листів, і по його смерті ми не дістали про нього майже ніяких відомостей. Загинув він унаслідок страшенно безглуздого нещасливого випадку пізно восени 1945 року, коли був солдатом окупаційної армії в Японії). Моя старша сестра Бу-Бу, що стоїть у хронологічній таблиці між близнятами і мною, мала чин молодшого лейтенанта флоту і служила в з'єднанні, що базувалося в Брукліні. Ту весну і літо вона займала невеличку квартиру в Нью-Йорку, що її ми з моїм братом Сімором, по суті, зовсім залишили, коли нас забрали до війська. Двоє наймолодших членів нашої сім'ї, Зуї (чоловічої статі) і Френні (жіночої), жили з батьками в Лос-Анджелесі, де батько вживав усіх своїх талантів, щоб організувати кіностудію. Зуї було тринадцять років, а Френні вісім. Щотижня вони виступали в радіопередачі для дітей, що мала назву, яка звучала, мабуть, іронічно у всеамериканському масштабі — "Розумна дитина". До речі кажучи, час од часу — або, точніше, з року в рік — усі діти нашої сім'ї виступали в ролі гостей "Розумної дитини", отримуючи за це потижневу оплату. Ми з Сімором виступили в передачі перші — ще 1927 року, коли йому було десять років, а мені вісім; у той час програма "висилалася" із зали старого готелю "Марей Гіл". Усі ми семеро, від Сімора до Френні, виступали під псевдонімами. Вам це може здатися дуже дивним, коли зважити, що наші батьки були естрадні актори, а вони, як правило, не легковажать рекламою; та моя мати прочитала статтю в журналі про те, що дітям, які стали професіональними акторами, доводиться нести важкий хрест, буцімто вони почуватимуть себе чужими серед людей, що складають, мовляв, нормальний загал,— і вона твердо стояла на своєму, так-таки ніколи й не поступившись. (Гадаю, зараз не час заглиблюватися в питання, чи слід більшість або навіть усіх малих "професіоналів" оголосити злочинцями, чи їх слід жаліти, чи, може, безжально скарати на горло, як порушників громадського спокою. Хочу тільки довести до вашого відома, що на ті гроші, які ми заробили, виступаючи [176] в передачі "Розумна дитина", шестеро з нас спромоглися закінчити коледж, а сьомий нині закінчує).

Наш старший брат Сімор, про якого я збираюся повести мову, був капрал авіаційного корпусу, як звалися наші військово-повітряні сили в 1942 році. Він служив на базі бомбардувальників Б-17 у Каліфорнії, де (я так гадаю) виконував обов'язки ротного писаря. До речі, варто зауважити, що з усіх нас він найменше полюбляв писати листи. За все своє життя я одержав від нього не більше п'яти.

Вранці двадцять другого чи двадцять третього травня (жоден член нашої родини ніколи не датував своїх листів) на мою койку в шпиталі Форт-Бенінга поклали листа від сестри Бу-Бу. Його було принесено саме в ту хвилину, коли мені обмотували груди липким пластиром (як правило, всі хворі на плеврит зазнавали цієї процедури — мабуть, для того, щоб вони не поламали собі ребра під час нападів кашлю). Коли мені дали спокій, я прочитав листа. У мене він зберігається й досі, і я наводжу його повністю, до останнього слова.

ЛЮБИЙ БАДДІ!

Я страшенно поспішаю спакувати свої речі, отож лист буде короткий, але проникливий: адмірал Задощипанець поклав собі летіти в далекі краї щоб зробити свій внесок у наші воєнні зусилля, і вирішив узяти мене, свого секретаря, якщо я поводитимуся пристойно. Мені стає гидко на душі, коли я подумаю про цю подорож. Не кажучи вже про Сімора, це означає, що мені доведеться жити в збірних будиночках аеродромів, де й досі стоять морози, терпіти залицяння наших льотчиків і, коли в літаку нападе нудота, користуватися тими гидкими паперовими пакетами. Справа в тому, що Сімор одружується — так, одружується, зауваж це собі. Я не зможу бути на весіллі. Мене пошлють бозна-куди, і відрядження триватиме півтора-два місяці. Я познайомилася з дівчиною. Для мене вона нуль, але збіса гарна. Я не знаю, чи вона справді є нуль. Річ у тім, що за весь вечір вона не сказала й двох слів. Сиділа собі, усміхалася й курила, отож не можу твердити, що моє враження правдиве. Я нічого не знаю про їхній роман, опріч того, що вони, очевидно, познайомилися минулої зими, коли Сіморова частина стояла в Монмуті. Але мати — шедевр, вона аматор всіляких мистецтв і двічі на тиждень буває у кваліфікованого психіатра (того вечора вона двічі питала [177] мене, чи хто-небудь аналізував мою психіку). Вона сказала мені, що тільки хоче, аби Сімор налагодив ближчі взаємин и з людьми. І за одним подихом заявила, що вона страшенно його любить, і т. д. і т. і., і що вона побожно слухала його всі ті роки, коли він виступав по радіо. Оце і все, що я знаю,— крім того, що ти конче мусиш бути на весіллі. Я ніколи тобі не пробачу, якщо ти не приїдеш. Кажу це серйозно. Мамі з татом далеко добиратися з того кінця Штатів. До того ж у Френні кір. До речі, чув ти її по радіо на тому тижні? Вона довго й гарно розказувала, як у чотири роки, коли нікого не було вдома, вона літала по квартирі. Новий диктор — гірший навіть за Салівена, який виступав у давноминулі часи. Він сказав, що це їй, певна річ, тільки снилося. Дитина доводила йому своє терпляче, як той янгол. Вона сказала, що таки вміла літати і твердо в тому впевнена, бо на пальцях у неї залишився пил: літаючи, вона мацала електричні лампи під стелею. Мені кортить побачитися з нею. І з тобою теж. В усякому разі, обов'язково приїдь на весілля. Якщо начальство не дозволить, їдь самовільно, але, прошу тебе, "будь на весіллі. Воно відбудеться четвертого липня о третій годині в домі її бабусі на Шістдесят третій вулиці. Люди вони емансиповані й не належать до якоїсь певної церкви. Молодих вінчатиме суддя. Не знаю номера будинку, але він третій од того, що в ньому Карл з Емі мали розкішне помешкання.