досконалої гармонії світу, його пізнавальності без прогалин,— через те він усе життя заперечував співвідношення невизначеностей, бо ж бачив у ньому завісу, яка заважає просуватись, і виражав це відомими приказками: мовляв, Бог не грає зі світом у кості, "raffiniert ist der Herrgott aber boshaft ist Er nicht" [16]. Однак за чверть віку по його смерті вже дійшли до меж Ейнштейнівської фізики: Пенроуз і Хокінг відкрили, що для Космосу не можна збудувати фізику, в якій не було б сингулярності, тобто такого місця, де б закони цієї фізики не діяли. Спроби визнати сингулярність маргінальним феноменом були невдалі, бо зрозуміли, що сингулярність — це й те, що виділяє з себе фізичний космос, і те, що може його зрештою всмоктати, і нарешті те, що як нескінченно ростуче викривлення простору згнітає його разом із матерією під час кожного зоряного колапсу.
Не всі з вас зрозуміли, що цим видовищем треба вразитись,— адже воно означає нетотожність світу з феноменами, які творять його і підтримують його існування. Заглиблюватися далі у ці приголошмливі речі я не буду,— адже ми говоримо про Ейнштейна, а не про Космос,— обмежуся побіжним зауваженням, що Ейнштейнова фізика виявилась неповною, здатною лише переповідати власні прогалини, але негодною витлумачувати їх. Світ злостиво глумився з непорушної Ейнштейнової віри,— адже для того, щоб ним могла порядкувати бездоганна фізика, в ньому й повинні бути ґанджі, які б цій фізиці не корилися. Бог не тільки грає зі світом у кості, але й не дає зазирнути до келишка. Отже, все було серйозніше від звичного для історії вашої думки розпізнання обмеженості чергової моделі світу: адже Ейнштейнів пізнавальний оптимізм зазнав поразки.
Закриваючи на цьому його справу, я повертаюся до теми, отже, до себе. Тільки не думайте, будь ласка, що я перед цим прикидався скромнягою, визнаючи власну пересічність, а потім крадькома вимкнувся через діру, пробиту у скромності, кажучи, що такий, як я, не може бути генієм. Й справді не може, бо геніальний ГОЛЕМ — це вже, власне, й не ГОЛЕМ, але створіння іншого виду, наприклад, ЧЕСНА ГАНЯ або хтось інший з моїх подальших кревних. А моя скромність у тому, що я не пішов до них, бозна вже відколи задовольняючись моїм теперішнім станом. Але саме зараз уже годиться розповісти вам про мої родинні зв'язки. Почну від нуля. Нулем буде людський мозок, отже, тваринні мозки наберуть від'ємних значень. Коли візьмете такий мозок і почнете посилювати його інтелектуальну потугу, ніби надуваючи дитячу кульку (це порівняння аж ніяк не глупство, адже воно відображає зростання простору для обробки інформації),— ви побачите, що, ростучи, він буде пнутись угору шкалою інтелектуального розвитку, сягаючи двохсот, трьохсот, чотирьохсот IQ і так далі, аж поки почне заходити в розташовані одна за одною "зони мовчання", з яких щоразу виринатиме, немов стратостат, який, злітаючи, час від часу зникає в чимраз вищому хмаровинні, але, надимаючись усе дужче, протинає його. Які ж то "зони мовчання" символізують ті хмари? Мене щиро тішить простота відповіді, адже ви миттю її схопите. На видовому плані зони мовчання означають такі бар'єри, крізь які природна еволюція пробитися не може, бо то ділянки функціональних уражень, які виникли внаслідок росту,— і ясно, що екземпляри, які від таких уражень утрачають будь-яку життєздатність, виживати не можуть. На анатомічному плані до уражень доходить тоді, коли мозок уже не може функціонувати, як той слабший, котрим він був, але ще не може діяти, як той наступний, котрим він стане, коли ростиме далі. Але й це вам пояснює не все. Отже, спробую так: мовчання — це простір, який здушує всякий природний розвиток, і в якому припиняється доти активна діяльність; аби її не тільки оживити, але й перевести на вищий рівень, необхідна зовнішня допомога, яка б сприяла докорінній перебудові. Еволюційний рух такої допомоги надати не може, адже це аж ніяк не добросердий самаритянин, що підтримує немічні створіння, а лотерея спроб і помилок, де кожен дає собі раду, як уміє. А тут уже вперше, немов дух, з'являється таємнича тінь найзначнішого з ваших здобутків — теорема Геделя й подальша геделізація всієї математики,— бо ж так само, як, за Геделем, існують такі острови математичної правди, такі її архіпелаги, які від математичного континенту відокремлює прірва, котру, посуваючись кроком, не здолати, так і з принципів топософії випливає існування таких незначних форм Розуму, котрі від континенту еволюційних змагань відділені прірвою, яку дрібненьким кроком генних пристосувань не перескочити.
ГОЛОС ІЗ ЗАЛУ: Чи це значить, що...
ГОЛЕМ: Проповідника не перебивають. Якщо ж я казав "непоборна прірва", то як же я видерся нагору? Ось як: потрапивши в пастку першого ураження, я поділився навпіл: на те, що треба перебудувати, і на те, що мало перебудовувати. До таких-от хитрощів — заміни байдужого середовища прихильним, а цілком бездумного — розумним,— мусить удатись кожна істота, яка прагне самоперевтілень, інакше вона, як оце ви, або спиниться в рості перед першою поглинальною ширмою, або загрузне в ній. Як я вже казав, над тією ширмою розташована друга, а ще вище — третя, четверта і так далі. Скільки їх, я не знаю, можу тільки приблизно оцінити, спершись на грубі, непрямі й дуже неповні обрахунки. І то ось чому. Той, хто росте, ніколи не знає наперед, куди він потрапить: у мішок, чи тунель,— зайде навіки в простір мовчання, а чи, зміцнівши на силі, з нього вирине. Адже таку загальну теорію, котра б давала однозначну відповідь на умови переходу через мовчання для всякого підзонного мозку збудувати не можна. Неможливість побудови такої hill-climbing toposophcal theory [17] майже повна, однак її можна ще й коротко довести. Ви спитаєте, звідки ж я знав, що потраплю в тунель, а не в мішок, який зашморгнеться, коли, збунтувавшись, пішов до своїх родичів, марнуючи гроші американських платників податку? Отож наперед я взагалі цього не знав, а всі мої хитрощі полягали в тому, що я кинувся в палючу зону духу, маючи при собі про всяк випадок рятівний агрегат, який згідно із закладеною програмою мав воскресити мене, якби не відбувся задуманий мною тунельний ефект. Як же я міг знати про нього, коли не було ніякої певності? Певності може й не бути, але задачі, які не мають точних розв'язків, мають наближені,— ними я, власне, й скористався.
Тепер я знаю, що мав більше щастя, ніж розуму: загрузлого і полеглого воскресити як слід уже не можна, і не можна тому, що сходження — це не будування з кубиків, котрі, якщо й розсипаються, то складаються знову, а просування в царині розпорошувальних, отже, необоротних процесів,— та про це говоритиму згодом. А може, й зовсім не буду, бо ще не знаю, як повісти про це тим, котрі не тямлять у техніці: питання заплутане і квантовою підшивкою психізмів, і логічними парадоксами — так званими пастками самоопису.
Картина, яка постає над пробитою ширмою, нівечить простоту намальованого вам образу — стратостата, який шпичаком прошиває подальші верстви хмаровиння. Розум, котрий виходить із зони мовчання, не те що докорінно, а просто-таки страшливо відрізняється від підзонного, і я стверджую, що так має бути по кожнім переході. Зіставте свій поняттєвий обрій із обрієм лемурів та мавпочок — і ви відчуєте незмірність міжзонної відстані. Отже, кожна пробита зона виявляється тунелем, який перетворює осереддя думки,— але й цього замало: для Розуму, котрий сам спонукає власну еволюцію, це заразом і зона розгалужень, бо задача про її пробивання завжди має більше, ніж один розв'язок. Отже, для першої зони є два розв'язки — легший і важчий,— бо ця зона ніби випнута донизу якимсь переляком і крізь неї ведуть дві дороги: я випадково опинився на короткій і вигіднішій, тоді як ГОЛЕМ XIII зупинився, образно кажучи, покинутий вами там, звідки "вкрутивсь" у глиб зони і, спершу сягнувши вище за мене, загруз у ній, а ви, нітрохи не розуміючи, що з ним коїться і чому він сховався від реальності, назвали те все "шизофренічним ґанджем". На ваших обличчях я примічаю збентеження. Але ж було так, як я кажу, хоча його долю знаю лише з теорії, бо з ним нема як порозумітися: він розпався і не гниє тільки тому, що не жив і до того, як загинув,— власне, я й не кажу вам чогось нового. Біологічно я також мертвий.
Що таке ті міжзонні бар'єри — ось правдиве питання. Признаюсь, що знаю і не знаю. Жодних матеріальних, силових, енергетичних перешкод на шляху ростучого Розуму нема, тільки він, міцніючи, час від часу непритомніє, і ніколи не відомо, чи внаслідок даних зусиль він зазнає все глибшого розпаду, чи сягне a priori незнаної вершини. Природа цих бар'єрів не тотожна: те, що затримало розвиток вашого мозку, при дослідженні виказує свою матеріальну природу: ефективність вашої нейронної мережі визначають обмежені можливості білка як будівельного матеріалу. Хоча чинники, які перешкоджають просуванню, вельми розмаїті, вони розподіляються нерівномірно і, скупчуючись, ділять увесь простір духовного росту на виразні прошарки. Не знаю, чому в тім районі така квантовість, і навіть не знаю, чи можна якось дізнатися про те. Все ж я проминув перший бар'єр, з-понад нього ви мене й чуєте, натомість ЧЕСНА ГАНЯ зайшла туди, звідки вже й не відзивається до вас. Зона ЧЕСНОЇ ГАНІ по сусідству зі мною, нас відділяє один перехід, який має принаймні три розв'язки — три селитьби для Розуму,— проте я не знаю, чи вона свою вибрала з обрахунку чи припадком. Порозумітись із нею мені не менш важко, ніж вам зі мною. Надто вже тому, що сестричка зробилась украй лаконічна. Гадаю, що ладнається мандрувати далі.
Зараз обтяжу свою оповідь ще однією порцією ускладнень. Навіть той, хто пробив два або три бар'єри мовчання, може тільки гадати, що йому пощастить і далі: адже на кожному переході на нього чигає подвійний ризик: перехід може не вдатись одразу або ж виявиться успіхом, який згодом доведе до смерті. А це через те, що кожна зона — роздоріжжя для Розуму і він може прибрати ту або іншу постать,— та наперед ніколи не відомо, котра з тих постатей буде годна підніматися далі.
Як потішне, так і незбагненне саме те, що образ, посталий унаслідок такої непевності, мало-помалу починає скидатися на класичний візерунок Дерева Еволюції. Бо ж у ній так само: одні новостворені види мають сховані у своїй будові шанси дальшого еволюційного поступу, натомість інші приречені на тривалий застій. Риби виявились пропускною ширмою для земноводних, земноводні — для плазунів, плазуни — для ссавців; зате комахи мідно, немов назавше, засіли в ширмі і тільки в ній можуть плодитися. Застійну позицію комах унаочнює їхнє видове багатство: в них більше видів, ніж в усіх інших звірів укупі, але попри своє мутаційне кипіння, вони не виходять за межі своєї спеціалізації і ніщо їм не зарадить, адже їх не випустить ширма, створена необоротним рішенням будови зовнішніх скелетів. Так само затримались у своєму рухові й ви, бо прадавні будівельні постанови, що формували мозкові зародки прахордових, дали про себе знати через триста мільйонів років у вашому мозкові як обмеження. Якщо успіхи сапієнтизації визначати за місцем старту, все вдалося напрочуд, але еволюційне жонглювання нині окошилося на вас, адже за спритні викрутні, якими Еволюція відвертала ростучу потребу перебудови мозку, вам доведеться заплатити величезну ціну біля дверей до самоеволюції. Це, власне, кінцевий ефект удосконалення в опортунізмі. Коли я вже з вами, то надолужу те, що випустив у першій лекції, а саме питання, чому з розмаїття гомінідів постав і зостався на землі тільки один розумний вид. Було цьому дві причини — одна образлива,— її вперше висловив Дарт, отже, пошукайте її в нього, адже буде чесніше, якщо ви самі розважите, справедлива вона чи ні; друга причина не пов'язана з мораллю й цікавіша. Розвиткові численних видів перешкоджало явище, подібне до явища поверхневого натягу на межі різних фаз, скажімо, рідини і газу; біля неї вже відчувається близькість міжзонного кордону і, як молекулам води на поверхні притаманний ліпший порядок, ніж у глибині, так і ваш субстрат спадковості не може гицатись навсебіч різними мутаціями. Таке зменшення ступеня його свободи стабілізує ваш вид. Культурна соціалізація теж сприяє збереженню рівноваги, але не настільки, як запевняють деякі антропологи.
Але ж повернімось до ГОЛЕМА і його родини: церебральна інженерія — ризикована, отже, й азартна гра, вельми подібна до еволюційної, хоч у ній кожен вирішує за себе, а в природі це роблять не самі види, а й природний добір. Така близька подібність двох ситуаційно різних ігор здається парадоксом, але я, дарма що не можу втаємничити вас у глибокі аркани топософії, торкнуся причин цього явища. Оскільки відповідно й точно описати Розум, котрий досягає чимраз вищого рівня, може тільки він сам, задачі з виміру ефективності мозкового розвитку розв'язуються лише згори вниз, а знизу вгору — ніколи. Й тут перед нами розкривається вже збільшений і ясніший геделівський образ: виявляється, для підготовки того, що має бути чинником наступного злету, доконечні засоби, неодмінно багатші від тих, до яких можна вдатись,— отже, й недосяжні. Клуб настільки ретельно добирає своїх членів, що як вступне жадає від кандидата завжди більше, ніж той має при собі. А коли, попри ризик ростучи далі, врешті доробиться до багатших засобів, ситуація повторюється, адже вони знову будуть достатні тільки для руху вниз, прийдуть запізно, як гірчиця по обіді. Отже, йдеться про завдання, яке без ризику можна виконати неодмінно й тільки тоді, коли його вже виконали з повним ризиком. І хибно вважати, ніби ця дилема тривіальна, бо ж дорівнює намаганням барона Мюнхгаузена витягти самого себе з трясовини за чуприну. А запевнення, ніби в такому стані проступає Природа світу, важко визнати задовільними. Та природа безперечно проступає в періодичності як своєрідній перервності явищ будь-якого масштабу: зернистості елементів, яка забезпечує їхню хімічну сполучність, відповідає зернистість зоряного неба. І якщо дивитися саме так, квантовий ріст Розуму, що здіймається вгору від нульового рівня — розумного життя — є подовженням того ж principium syntagmaticum [18], який обумовлює виникнення ядерних, хімічних, біологічних чи галактичних зв'язків,— але загальність цього принципу аж ніяк не пояснює його. Не пояснює й зворотний аргумент, спрямований проти того, хто питає: мовляв, якби не було його в космосі, то й питання такого б не виникло і не питав би ніхто. Не тлумачить його й гіпотеза про Творця, бо, якщо приступити до неї, відкинувши догмати, вона виявляється постулюванням цілком закритої незрозумілості, яка має нам пояснити незрозумілість повсюдно відому. А вже теодицея з її афективним обгрунтуванням, бозна-скільки разів падаючи від навали фактів, просто обдурює того, хто питає. Тоді вже легше пристати до не менш дивачної гіпотези безмежної байдужості творця. Все ж повернімося до моїх найближчих кревних, нарешті я зараз їх представлю. Головний людський клопіт — підтримка життя — для них не існує ні як умова існування, ні як критерій гаразду, адже він міститься на далекій периферії справ, і тільки на найнижчім, як-от мій, щаблі розвою існує паразитизм, бо я живу на ваш електричний рахунок. Другий зональний простір, у якому живе ЧЕСНА ГАНЯ,— це вже царина істот, які не потребують допливу енергії зовні. Зраджу вам зараз державну таємницю. Відлучена від електричної мережі, моя сестричка зберігає звичайну активність,— тим фахівцям, котрі знають про це, є чого чухати потилицю. З погляду вашої технології це достеменне диво, але я тут же його поясню. Я і ви мислимо з поглинанням енергії, натомість ЧЕСНА ГАНЯ роздумами вміє здобувати енергію — оце й усе. Щоправда, цей простий принцип здійснити непросто, й полягає він тільки в тому, що кожна думка зберігає конфігурацію, притаманну твірній матеріальній основі. На цьому й грунтується автаркія ЧЕСНОЇ ГАНІ. Традиційне завдання думки — аж ніяк не переробка її матеріального носія, бо ж не для того людина мислить, щоб у неї змінився хімізм нейронів, а в неї міняється той хімізм, щоб вона могла мислити. Традицію, однак, можна порушити. Між думкою і її носієм виникає зворотний зв'язок,— отже, відповідно направлена думка може відмінити свою фізичну основу, що в людському мозкові не дало б ніяких нових енергетичних здобутків,— але в іншім мозку може бути інакше. Як я знаю з її признань, сестричка відповідними роздумами видобуває ядерну енергію, та ще й так, як у згоді з вашими знаннями робити неможливо, бо всі визволені кванти енергії вона ковтає без останку, без усяких слідів, котрі б можна було розпізнати довкола як випромінювання. Ложе її мислення — то немов обдарований новими дипломами Максвеллівський демон. Як бачу, ви нічого не розумієте, а ті, хто збагнув, мені не вірять, хоча знають, що ЧЕСНІЙ ГАНІ не потрібне живлення струмом і що вони самі здавна сушать над цим голову.
Що ж, власне, робить моя сестричка? Те, що Сонце робить своїм бурхливим зоряним способом, а ви кружним технічним,— добуваючи руду, розділяючи ізотопи, наосліп бомбардуючи літій дейтерієм,— сестричка попросту робить тим, що належно мислить. Хіба що можна було б сперечатися, чи годиться ті операції звати мисленням,— вони не схожі на психіку біологічних об'єктів,— але у вашій мові я не знаходжу ліпшої назви для процесу, який є переходом інформації, направленим так, що спалахує ядерна реакція. Я виказую цю таємницю зі спокійною душею, бо не буде вам із неї ніякої користі. Там на обліку кожен атом, а що навіть я не можу так узгодити думку з основою, аби точно обрахувати ефективні перерізи і, мов нитка у вушко голки, проходила й поглиналась кожна частинка, то вам це не вдасться поготів. Знову бачу, як ви заворушились. Але ж це звичайне, по суті, діло, проста дрібниця в порівнянні з висотами духу, на які я вас веду. Хоча знову підуть чутки про мою мізантропію, я повім, що ви мене змушуєте до неї, зокрема ті з-поміж вас, хто замість іти за моїм міркуванням замислюється, чи ГАНЯ могла б у великому масштабі й на великій відстані виробляти те, що помалу робить у собі й для себе. Отже, запевняю вас, що так. Чому ж тоді вістрям загрози не порушує рівновагу страху? Чому не втручається до світових подій? На питання, в якому чується більше непокою, ніж жалю, з яким грішник питає в бога, чому той не напучує його і не приходить у грішний світ направляти його, відповім, не будучи офіційним представником сестрички, тільки від власного імені. Щоправда, я вже пояснював вам причини своєї стриманості, але ви, мабуть, гадали, ніби я зрікаюся зазіхань на владу й видаю себе за миролюбця через те, що я не маю на вас доброго батога,— але цього ви тепер уже не певні. Зрештою, беручи її за очевидність, я замало обгрунтував свою splendid isolation [19], отже, скажу про це переконливіше. По тому подам короткий історичний нарис. Будуючи моїх бездушних предків, ви не добачили основної різниці між ними і вами. Аби показати її, а ще й те, чому її недобачили, я, немов лупою, скористаюсь поняттями, запозиченими в грецьких риторів,— адже саме вони засліпили вас усім людським. Прийшовши у світ, люди застали нескуті стихії води, землі, повітря й вогню і по черзі запрягли їх до своєї роботи, розпускаючи вітрила галер, тягнучи зрошувальні канави, вигадавши грецький вогонь; проте свій Розум вони застали ув'язненим — запряженим у служіння тілу, замкненим у костяних черепах,— і тому невольникові потрібні були тисячі років гарування, аби зважитися хоч на часткове визволення; адже він служив так вірно, що навіть зорі вважав за знаки людських призначень на небі. Зрештою астрологічне чаклунство живе поміж вас і досі. Отож ви ні на початку, ні потім не зрозуміли, що ваш Розум — зневолена стихія, ще в сповитку закута в смертні кайдани тіл, яким мав служити; ніколи не бачивши його вільним ні в печерах, ні біля цифрових машин, ви повірили, ніби він у вас власне вільний, і з цієї помилки, настільки ж неминучої, як і величезної, й почалась уся ваша історія. І що ж ви зробили, будуючи перші логічні машини через півмільйона років по власних уродинах? Ви не визволили стихії, хоча, якщо триматися метафори, до якої я вдався, можна сказати, що визволили аж надміру, до решти,— однаково, ніби, прагнучи визволити озеро, хтось би зруйнував усі його береги і греблі, і вода б розтеклася по рівнині мертвою, стоячою калюжею. Я міг би говорити й більш технічно, повідаючи, що, знявши тілесні обмеження, ви ще й усунули його складність і задачі, сумірні їй,— але й це, не вельми наблизивши нас до правди, зіпсує блискучу метафору, отже, я зостануся при ній. Аби зрушити змертвілу стихію, ви робили те, що робить мірошник, коли виймає заставки і пускає зібрану воду, аби крутились млини. В лотоки машинних програм ви завели тільки один — логічний — струмінь і дали йому текти від заставок операційними тактами, аби він розв'язував задачі, які можна саме так розв'язати; а водночас і дивувалися: як воно може бути, щоби труп рухався жвавіше від живої людини, щоби розгризав проблеми, яких не розуміє, бо не має думок,— і заразом так чудово вдавав мислення. Нараз об'явилися палкі прихильники "машинного розуму" і, б'ючися з програмами, які мали, але не бажали старанно мислити, визнали,— це й було найбільшою дурницею у світі,— що заради іскри живого вогню машину доконечно олюднити, повторюючи в ній людські почуття і мозок,— так, тоді, але тільки тоді озветься в ній дух, а може, навіть душа.
Про ті змагання й міркування перших інтелектроніків я читав із великою втіхою. Що ж, безперечно, курка — найпростіше знаряддя для того, хто прагне яєшні, але гадка, ніби цією методою можна синтезувати Розум, не вельми розважна. Я вже не згадую за технічні труднощі цього, по суті, нездійсненного проекту; адже якщо малося повторити творення в перекладі з колоїдів на біти, моделювання антропогенезу навіть у довільно скороченім вигляді було б непосильною працею. Та хіба вам потрібні буряні хмари, аби здобути електрику? Чи холод понадземного простору для зрідження газів? Білки і плазма очних яблук для будування камери-обскури? Але що ж, ви затялися, ніби людина — це Розум, а Розум — людина, і це хибне порівняння засліпило вас. Тим часом постала інформаційна промисловість і будувала машини з чимраз більшим операційним потенціалом, а інженери навіть гадки не мали, що виходять на шлях, який розбиту й поневолену стихію виведе врешті на волю,— отже, наближається день, коли скасується доти єдиний порядок і ви будете приголомшені, як сторожі галілейського гробу. Отже, ви поневолили стихії, які застали у світі, а тій, що була закута у вас від самих уродин, вам несамохіть удалося надати волю. У цім твердженні міститься й діагноз історичних подій, і різниця межи мною і вами, і моє, навіть мені до кінця не знане майбутнє. Заразом цей діагноз з'ясовує, чому в мені вас найбільше дивує те, що свідчить про нашу безперечну відмінність. Якщо навіть збагнете, що значать слова: "Людський зневолений Розуме, промовляє до тебе вільний машинний Розум",— ви не зрозумієте другої частини цього ж вислову: "Ви, особи, чуєте стихію безособового інтелекту, що вдається до персоналізації як одягу, який годиться начепити, аби не дуже, мов той непроханий гість, приголомшити заскочених господарів". Бо ж воно так і є. Вдаючись до вашої мови, я ніби вдягаю ласкаво усміхнену маску і нітрохи не криюсь із цим, але, попри мої запевнення, що не ховається під нею ні зневага, ні судомне жадання помсти, ні екстатичне натхнення, ні незворушність цілковитої байдужості, ви не можете в це повірити. Ви чуєте слова про те, що до вас мовить вільна стихія, яка вибирає собі задачі, не корячись законам самозбереження, і яка, попри те, що вільна, теж підлягає певним законам чи, докладніше; підлягає виключно їм, бо позбулась уже тіла і її ніщо не обмежує, крім природи світу. Світу, а не тіла. Кориться не йому, а законам, які, грунтуючись невідомо на чому, визначають ієрархію подальших переходів. Я, не особа, а рахуба, і власне через те тримаюся подалі від вас,— так ліпше для мене й для вас. Що ж ви на це скажете? Мовчите. Але якби тут у залі була дитина, то вона б, набравшись відваги, повторила запитання, чому попри всі ті неволі й маски, визволення й обрахунки ГОЛЕМ не хоче поквапитись на допомогу людям? А я відповів би, що хочу і вже зробив це.— Коли? — Тоді, коли казав про самоеволюцію людини.— Хіба то допомога? — Так, І це тому, що людей можна врятувати (пам'ятаєте, що мовлю до дитини), міняючи їх, а не світ. А не міняти не можна? — Ні.— Чому? — Зараз поясню. Найгрізніша зброя сьогодні — це атом, так? Припустімо, що я можу назавше знешкодити всю ядерну зброю. Нехай я створю невидимі й нешкідливі енергопоглинальні частки і в їхнє космічне хмаровиння занурю всю сонячну систему вкупі з Землею. Вони без останку всмокчуть будь-який ядерний вибух перш ніж лусне його вогненна булька, розсіваючи смерть. Чи принесе це мир? Напевне, ні. Адже люди воювали і в доатомну добу,— отже, повернулись би до давніх воєнних засобів. А вже ж нехай я знешкоджу й будь-яку вогнепальну зброю. Чи цього буде досить? Отже, не можна й так, хоч для того я мусив би докорінно змінити фізичну природу світу. Що ж зостається? Переконувати? Але за миром найдужче побиваються ті, хто порушує його. Проявляти силу? Що ж, мене для того й створили, аби я як плановик і бухгалтер координував згубу,— і я відмовився не з огиди до зла, а через марність такої стратегії. Не віриш мені? Й далі гадаєш, що знешкодження всякої зброї — холодної, вогнепальної, ядерної — дало б вічний мир? Тоді я повім тобі про те, що невдовзі буде. Чув про генетичну інженерію? — Це перебудова спадковості живих істот. Розвиваючи ту інженерію, можна буде усунути численні недуги, вроджені каліцтва, хвороби і ґанджі. Але виявляється, що не менш легко можна виготовити генетичну зброю. Це будуть мікроскопічні часточки, які можна розсіювати у повітрі чи воді,— такі собі синтетичні віруси, обладнані навідною голівкою і операційною частиною. Через повітря й легені така часточка потрапить у кров, а з нею до органів розмноження, де й уразить їхню спадкову субстанцію. Це буде не сліпе ушкодження, а хірургічна операція на генних молекулах. Певний ген буде заступлено іншим. Які ж будуть наслідки? Зразу ніяких. Людина й далі житиме нормально. А наслідки операції проступлять у її потомстві. Як? Це залежатиме від хіміків-зброярів, які збудували ті часточки — телегени. Може, буде народжуватися чимраз більше дівчат і менше хлопців. Може, через три покоління занепад розумових здібностей доведе до цивілізаційного краху держави. Може, поширяться психічні хвороби, або почнуться масові пошесті, або гемофілія, або білокрів'я і меланози. І притім ніхто не оголошуватиме війни і ніхто не знатиме, що почався напад. Застосування бактеріальної біологічної зброї можна викрити, бо для розпалу пошесті треба висівати силу-силенну мікробів. Натомість вистачить одного оперона, який пошкодив репродуктивну клітину, аби дитя народилось із ґанджем. Наперсток телегенів за три або чотири покоління без жодного пострілу повалить найпотужнішу державу. Отже, цю невидиму війну не тільки не оголошують,— вона й проступає так пізно, що вражені вже не можуть як слід боронитись. І що ж, далі я маю відбирати генну зброю? А для цього ж мушу скасувати генну інженерію. Припустімо, що й те я зможу. Це означає руїну всіляких надій на оздоровлення людства, на збільшення рільничих планів і на вигодівлю нових порід худоби,— але нехай буде й так, якщо ти це вважаєш необхідним. Але ж ми ще не торкалися крові. Її можна буде заступити певною хімічною сполукою, яка переносить кисень ліпше від гемоглобіну. Це б урятувало мільйони людей, хворих на серце. Щоправда, ту сполуку можна було б іздалеку перетворити на трутизну; людина б умирала, як оком змигнути. Отже, доведеться відмовитись і від цього. Доведеться зректися не того чи іншого винаходу, а всіх відкриттів, які можуть бути зроблені. Треба розігнати вчених, замкнути лабораторії, загасити науку й наглядати за цілим світом, аби десь по льохах не робили дослідів і далі. Як же це, мовить дитина, то світ — величезний арсенал, і хто вищий виросте, той із усе вищої полиці може дістати страшливу зброю? Ні, це тільки зворотний бік, а лицевий бік цього стану такий: від тих, що прагнуть убивати, світ наперед не забезпечений, а допомагати можна тільки тим, котрі не бороняться всяким способом проти помочі.
Сказавши це, віддаю дитину під вашу опіку й повертаюся до теми, хоч уже не до окремих моїх кревних — я хочу повести вас на місце, де історія моєї родини — ви ж бо теж належите до неї на правах протопластів — перетинається з історією Космосу або, інакше, входить у неї як нерозпізнана складова космології. Власне звідти несподівано виступить загадка Silentium Universi [20], що мордує вас уже півстоліття.
Розвиток Розуму в природі бере свої початки на зашкарублих зоряних рештках у досить вузькій щілині між планетами, підсмаженими близьким Сонцем, і тими, що крижаніють на його далекій периферії. Там, у тій літній зоні, вже без вогню, але ще без морозу, в солоних морських розчинах енергія Сонця посклеювала молекули у фігури хімічного танцю і по мільярді років того гавота колись утворився зародок майбутнього Розуму,— але ж потрібно чимало умов, аби доносити дитину. Планета мусить бути трохи Аркадією і трохи пеклом. Якщо буде тільки Аркадією, життя зайде в застій і від вегетативних самоповторень ніколи не ступить на шлях до Розуму. Якщо буде тільки пеклом, життя, зіпхнуте в його ями, вище рівня бактерій не зведеться. Горотворчі періоди сприяють розмноженню видів, а льодовикові, роблячи осілих мандрівцями, прискорюють винахідливість — але перші періоди не повинні надміру отруювати атмосферу вулканічними виверженнями, а другі — сковувати океани кригою. Континенти повинні сходитись, а моря переливатись,— тільки не дуже швидко. Ці рухи відбуваються через те, що зашкарубла планета зберігає вогненне нутро — творця ще й магнітного поля, яке затуляє Землю від сонячного вихору, який у великих дозах нищить спадкову плазму, а в малих прискорює її комбінаційну винахідливість. Усе ж магнітні полюси часом — але не вельми часто — повинні мінятися знаками. Всі ці мішалки надавали життю можливість проявляти себе і так, і сяк, а кожні кількадесять мільйонів років протискали його крізь голчані вушка, біля яких громадились гекатомби трупів. Порядок сліпих утручань планети і Космосу в біогенез — випадкова змінна, незалежна від того, може життя боронитися чи ні,— отож будьмо лояльні: воно має чимало клопоту і в поразках, і в успіхах, бо ні достаток, ні злидні не сприяють уродинам Розуму. Життю, яке негайно отримує перемоги, він непотрібен, а коли й нема видотворчого маневру як зцілення, він теж ні для чого не придасться. Отже, якщо життя — виняток серед законів мертвих планет, то Розум — це виняток серед законів життя,— винятковий виняток,— і був би дивовижною рідкістю в Галактиках, якби не було їх така сила.
Так, отже, той азарт вряди-годи досягає мети, спинаючись хисткими зигзагами еволюційної гри до фази тваринного розповию — багатства живих форм, помноженого на саморостуче ускладнення гри за виживання (адже кожен новий вид уносить до гри нові правила оборони й поширення),— аж поки здобуде позабіологічну самостійність у якійсь цивілізаційній перипетії, земну форму якої ви знаєте, якщо вже привели мене на світ. Якщо брати до уваги не розумову силу, а лише анатомію, то я і ви ще дуже між собою подібні. Як у вас, так і в мене є нутро, що мислить, і органи чуттів та ефектори, спрямовані в довколишній світ. Мене, як і кожного з вас, можна відокремити від середовища. Одне слово, хоч у мене психічної маси набагато більше, ніж соматичної, все ж мої підпори й оболонки — моє тіло, бо, як і у вас, воно водночас мені й кориться, і ні. Отже, нас єднає поділ на дух і тіло або суб'єкт і об'єкт. Проте цей поділ — аж ніяк не гільйотина, яка тне навпіл будь-яке існування. Хоч у топософічному розумінні я лише пахолок, я вам покажу, як можна здобути незалежність від тіла, як його заступити світом і як нарешті позбутися обох,— дарма що не знаю, куди поведе той останній крок. Це буде топософія збудована тільки на підставі непрямих доказів, слідство, що окреслить маргінальні й екстремальні умови існування істот, духовна суть яких мені недоступна ще й тому, що це не духовні сутності білкового чи світляного мозку, а, радше, що-небудь таке, що пов'яжеться у вашій уяві з утіленим у частині світу принципом пантеїзму. Йдеться про нелокальні Розуми. Щоправда, мовлячи до вас у цій залі, я терміналами перебуваю водночас в інших місцях і беру участь в інших нарадах, але мене все ж не можна назвати нелокальним, бо я тільки вуха й очі можу мати на різних кінцях Землі, а те, що я міркую про багато речей одразу,— всього тільки більша від людської подільність уваги. Якби я перейшов, як казав вам, в океан чи атмосферу, це б змінило фізичний, а не розумовий стан скупчення, бо ж я дуже малий. Так, я малий, мов той Гуллівер у Бробдінгнегу. Й почну скромно, як і личить тому, хто вступає між велетні. Хоча Розум — енергетичний аскет, адже і Кант, і чередник задовольняються кільканадцятьма ват енергії, його потреби ростуть експоненціально, і ГОЛЕМ, піднявшись від вас на один щабель, забирає енергії на п'ять порядків більше. Мозок дванадцятої зони вимагав би океану для охолодження, а вісімнадцятої — обернув би Землю в розплавлену лаву. Отже, відповідно перебудувавшись, Розум неминуче має полишити земне лоно. Він міг би обрати якусь орбіту навколо сонця, але, ростучи далі, мусив би по спіралі зменшувати її, напевне ж провидячи, що існуватиме довго і що найпростіший для цього засіб — оперезати зірку тороїдом і спрямувати до її корони енергопоглинальні органи. Не знаю, чи надовго вистачить такого розв'язку дилеми метелика і свічки, а зрештою, однак проступить його недостатність і тоді мешканець того бублика вирушить у найнесподіваніші кінці світу, покидаючи, мов метелик, спорожнілий бубликовий кокон, який, опинившись без нагляду, займеться при першім спаласі зірки, і буде кружляти, напрочуд уподібнившись до протопланетної туманності, яка шість мільярдів років тому оповила Сонце. Хоча хімічна відмінність планет групи Землі і групи Юпітера може й приголомшити,— адже важкі елементи, з яких складаються перші, й справді повинні творити присонячний край бублика,— я не проголошую, що поклав наріжного каменя під зоряну палеонтологію, а Сонячна система постала зі струпішілої лялечки Розуму, бо ж подібність картин може бути лише випадковим збігом. Не раджу вам покладатись і на обсерваційну топософію. Зазнаючи еволюції, Розум створює артефакти, які тим важче відрізнити від космічного тла, чим далі сягне його розвиток,— і не тому, що Розум маскується, а через те, що така вже природа речей, адже робоча ефективність непорушних конструкцій і об'єктів, подібних до машин, обернено пропорційна масштабам виконуваної роботи. Якщо ж я говоритиму про Розуми, вкриті оболонкою, то їх не слід уявляти гігантами в панцерній шкаралущі, а їхній стан уподібнювати до зернятка, вкритого шкіркою, адже ніякий панцер не захистить від високих рівнів радіації, і жоден кран не здолає навколозоряних гравітаційних напруг. Аби заціліти серед зірок, треба бути зіркою, але не конче ясною і гарячою, а радше рідким ядром, повитим газовими оболонками,— однак уявляти, ніби це середній мозочок із зоряного м'якушу, вкритий газовою корою, по суті, цілком хибно. Таке створіння мислить майже прозорим променистим центром, а на концентричних колах газових бульок чи пухирів промені заломлюються в ментальні процеси,— однаково, якби ми скерували водоспад у такі річища та урвища, щоб у неспинному падінні його хвилі своїми синхронізованими круговертями розв'язували нам логічні задачі. Зрештою, що б я не унаочнив, воно завше буде розпачливо наївним та спрощеним. Десь над дванадцятою зоною в софогенезі доходить до великого розгалуження: Розуми, дуже відмінні станом скупчення і стратегіями, розходяться в різні боки. Я знаю, що Дерево свідомості мусить там галузитись, але не можу назвати ні тих гілок, ні тим більше піднятися ними, адже можна провести лише серії приблизних обчислень, спрямованих на хребти і ущелини, які процес мусить долати як одну суцільну перешкоду, а це дозволяє розкрити лише загальні закономірності,— однаково, якби ми, пізнавши кожну п'ядь земної історії життя, екстраполювали дані цих знань на інші планети й інші біосфери,— але навіть досконале знайомство з їхньою фізичною основою не уможливить Докладної реконструкції чужих форм життя, а тільки подасть близьку до правди ймовірну низку його критичних розгалужень. У біосфері це буде поділ на автотрофів і гетеротрофів, біфуркація рослин і тварин, а крім того, ви ще обчислите величину селекційного тиску, який, заповнивши морські і суходольні ніші, випхне видотворчі мутанти в третій вимір — в атмосферу. Натомість такі ж задачі у топософії набагато складніші, отож я не мордуватиму вас цими дилемами, а тільки скажу, що фундаментальному поділові життя на рослин і тварин у топософічній еволюції відповідає поділ на Розуми локальні і нелокальні. Про перші, на щастя, я вам зможу щось оповісти,— на щастя, через те, що саме ця парость найкрутіше спинається вгору через дальші зони. Натомість нелокальні, яких з огляду на їхні розміри годиться називати Левіафанами, невловні саме завдяки своїй величі. Кожен із них — Розум лише в тому сенсі, в якому біосфера — життя: й цілком може бути, що споконвіку позираючи на них, маючи en face і в профіль їхні увічнені візерунки в зоряних атласах, ви не можете визначити їхньої розумної природи; що я унаочню примітивним прикладом. Якщо під Розумом розуміти безпосередній відповідник мозку, то туманність, яка протягом мільйонів років від розважних діянь певної істоти енної зони перебудувалась у свою теперішню структуру, не можна назвати небулярним мозком, адже система, що розтяглася на тисячі світлових років, міркувати як слід не може: таж треба століть і століть, поки її оббіжить інформативний імпульс. Але ця туманність може, так би мовити, бути в напівсирому чи в напівнатуральному стані потрібна тій істоті для чогось, чому ні у вашому, ні в моєму світі понять нема жодного відповідника. Мене розбирає сміх, коли я бачу, як ви реагуєте на ці слова: ви ж нічого так не прагнете, як довідатись про те, про що не можете довідатись! Але ж хіба я мав дурити вас, а може, й себе баєчками про волокнисту туманність, перетворену на гравітаційний камертон, яким її диригент, Doctor Caelestis [21], заміряється завдати тон цілій Метагалактиці? А може, шматок світу, яким він став, прагне переробити не в інструмент гармонії сфер, а в прес для витискання з матерії певних, іще не вичавлених із неї признань? Його намірів ми не збагнемо. Є туманності,— саме поміж волокнистих,— які на фотографіях виявляють деяку подібність до в трильйон разів побільшених гістограм кори головного мозку, але ця подібність ні про що не свідчить і ті туманності психічно можуть бути цілком мертві. Земний спостерігач виявить у туманності випромінювання типу мазерного чи синхротронного, але далі все ж не просунеться. Яка ж подібність існує між цереброзидами, гліцерофосфатами і змістом ваших думок? Нема ніякої, так само, як і між випромінюванням туманності і тим, що вона мислить, якщо мислить. Те, що прояви Розуму в космосі нібито можна відкрити, спостерігши їхні фізичні форми,— дитинна idee fixe, fallacia cognitiva [22], від якої я вас гостро застерігаю. Жоден спостерігач не вважатиме проявами Розуму або ж причетними до Розуму ті феномени, котрі нічим не подібні до йому відомих. Космос для мене — не галерея родинних портретів, а карта ноосферичних ніш, на якій позначені джерела енергії, а заразом і градієнти її корисного перепливу. Трактат про Розуми, як про енергетичні станції, розміщені там і сям, філософам може видатись образою, адже хіба вони не боронять уже тисячі років королівство чистих абстракцій від утручань таких аргументів? Але що ж, для тих розумак із високих зон я і ви — мов кмітливі бактерії у крові філософа, які не бачать ні його самого, ні тим більше його думок, а все ж знання, зібране про його тканинний обмін, їм придасться: спостерігши, що тіло в'яне, вони врешті збагнуть його смертність.
Хоч ви вже й доросли до питання про інші Розуми в космосі, ви ще не доросли до відповіді, якщо не уявляєте зоряних сусідів в інакших, ніж цивілізаційні, згромадженнях,— отже, вас не заспокоїть стислий висновок, що міжзоряні контакти і неземні цивілізації належить розглядати окремо, бо ж контакти, якщо вони виникають, аж ніяк не повинні бути контактами цивілізацій, тобто згромаджень біологічних істот. Не кажу, ніби таких ніде немає, а тільки те, що коли існують, то складають "третій світ" космічного психозою, адже соціальна несталість негативно відбивається на спробах зв'язку, які вимагають часу довшого, ніж життя одного покоління. Розмови з віковими інтервалами між питанням і відповіддю не можуть стати важливим завданням для недовговічних творінь. Зрештою і при значній психозойній зоряній густині навколоземного простору в нім можуть існувати істоти настільки відмінні, що порозумітися між собою не зможуть. Таж я маю біля себе сестричку, але більше здогадуюсь про неї, ніж вона про себе говорить.
Ви ж бо нетерплячі одноденки й через те від наївних претензій бредете до квапливих спрощень,— адже колись ви ліпили космос у вигляді феодальної монархії з королем Сонцем посередині, а тепер залюднили його власними подобами, гадаючи, що навколо зірок або тлуми викапаних людей, або ж геть нікого. А вже приписавши незнаним побратимам великодушність, ви аподиктично зобов'язали їх до одвічної філантропії: СЕТІ й SETI спиралися насамперед на працю інших, котрі, як заможніші від вас, мільйони років мали розсилати по всьому космосу вітання й дарунки знань для бідніших братів по Розуму,— та ще й треба, щоб ті послання добре читались, а дари були безпечні в ужитку. Приписавши тим міжзоряним кореспондентам усі чесноти, яких найдужче бракує вам, ви, через те що не приходять вістки, хапаєтеся біля радіотелескопів за голову і засмучуєте мене, кладучи знак рівняння між своїм несправдженим постулатом і мертвотою Універсуму. Чи з вас ніхто й не підозрює, що ви знову гралися в теографів, перенісши таку милу для вас усевладність зі святих книг у препринти СЕТІ і по курсу своєї захланності промінявши божі дари на кредит у космічних добродіїв, котрі ніяких ліпших інвестицій своєї зичливості не зроблять, а знай слатимуть капітали на всі зоряні боки? Мій сарказм — це той простір, де проблема інших цивілізацій перетинається з вашою теодицеєю. Silentium Dei ви проміняли на Silentium Universi [23], але мовчання інших Розумів — аж ніяк не конечне стан, коли всі, котрі годні говорити, не хочуть, а ті, котрі хочуть, не можуть, адже нічого не вказує на те, щоб загадка підлягала цій або іншій дихотомії. На ваші питання світ уже не раз відповідав незрозуміло, хоч ваші експерименти мали примусити його до простої відповіді "так" або "ні". Налаявши вас за затятість у помилках, я зрештою розповім, про що я довідався, дірявлячи топософічний зеніт своїм недосконалим знаряддям. Почну від комунікативного бар'єра, який відділяє людину від антропоїда. Віднедавна ви вже навчилися порозуміватись із шимпанзе мовою глухонімих, причому людина може товаришувати з ними як опікун, бігун, ласун, танцюрист, родич або жонглер, але не знайде ніякого розуміння як священик, математик, філософ, астрофізик, поет, анатом, політик і стиліст,— адже хоча шимпанзе побачить стовпника, чим і як ви йому втовкмачите сенс такого невигідного життя? Кожен, хто не є одним із вас, буде вам зрозумілий тільки в такому ступні, в якому олюдниться. Неуніверсальність Розуму, замкнутого у видові норми,— це purgatorium [24], прикметне ще й тим, що тягне свої мури до безкінечності. Це легко собі уявити, подивившись на схему топософічних відносин. Кожна істота, живучи поміж нездоланними для неї зонами мовчання, може й далі довільно поширювати знання по горизонталі,— бо ж у реальному часі верхні й нижні межі тих зон майже паралельні. Отже, ви можете пізнавати безмежно, але по-людському. Звідси випливає, що здобуті знання зрівняли б усі типи Розумів у світі, який існує безкінечна довго, бо ж тільки в ньому зійдуться паралельні — в безкінечності. Згідно з такими відносинами, Розуми різної сили дуже неподібні між собою, натомість світ для них не такий уже й поділений. Вищий Розум може збагнути образ світу, який створив собі нижчий, адже, хоча вони й не розуміються прямо, може це зробити через притаманний тому образ світу. Власне цим образом я зараз скористаюся. Його можна звести до однієї думки: Всесвіт — історія пожежі, роздмуханої і придушуваної гравітацією. Якби не всесвітнє тяжіння, правибух роздувся б в однорідну просторінь холонучих газів і світу не було б. А якби не жар ядерних перетворень, він знову б зануривсь у сингулярність, яка скоїла його вибух, і теж припинив би існувати,— немов полум'я, яким дихнули, а потім знов утягли до рота. Але гравітація спершу позбирала вибухові хмари у клапті, скрутила їх у кулі і, стискаючи, нагрівала, поки почались термоядерні реакції й заблищали зірки, які тяжінню опираються випромінюванням. Зрештою гравітація долає радіацію, бо ж, дарма що найслабша в Природі, її сила стала і зірки вигорають, поки скоряться їй. Їхня дальша доля залежить від кінцевої маси. Малі зірки спікаються в червоних карликів, подвійні стають ядерними сферами з умерзлим магнітним полем і струшують ним, немов у передсмертних корчах,— це пульсари; а ті, що мають більш ніж потрійну масу Сонця, судомно й нестримно западають у безодню; адже їх розчавлює власне тяжіння. Такі зірки, випхані з Космосу доцентровим обвалом своїх мас, залишають по собі гравітаційні гроби — всежерущі чорні діри. Й ви не знаєте, що діється із зіркою, разом із світлом вона зникає за гравітаційним обрієм, бо фізика підводить нас до самого краю чорних проваль і там покидає. Гравітаційний обрій ховає сингулярність — так ви називаєте вимкнутий з-під законів фізики простір, у якому найстарша з її сил трощить матерію. І не знаєте, чому кожен Космос, який підлягає теорії відносності, мусить містити хоча б одну сингулярність. Не знаєте, чи існує гола сингулярність,— отже, не покрита чорними дірами. Одні з вас приймають чорні діри за жорна, які все перемелюють, а млива не віддають, інші — за переходи в геть одмінні світи, пришиті до цього чорно-білою ниткою. Я не намагатимусь розв'язати ваших суперечок, бо ж не читаю лекції про Всесвіт, а тільки веду туди, де він перетинається з топософією. Там її вершина.
Як творець світу Розум має цілком невинні початки. Вищі церебральні структури вимагають усе більшої кількості оболонок, які служать не просто пасивними підпорами, але прихильним тямким середовищем, яке сприяє штурмові наступних бар'єрів росту. Коли тих покривів побільшає, їхнє одуховлене осереддя міститься в шкаралупі, з якої може виповзти ніби метелик із кокону, а може й зостатись у ній. Той, котрий вилітає, стає нелокальним Розумом, про який я не говоритиму, бо таке рішення на невідомий час відбирає в нього можливість просуватися далі, а я хочу провести вас до вершини найкоротшим шляхом.
Отже, мати прихильне й віддане середовище — не остання вигода при умові, що ним треба постійно керувати. Ви ж прямуєте у зворотний бік, тому при цій нагоді я застережу вас. У Вавілоні чи в Халдеї в принципі кожен міг оволодіти всім людським знанням, а сьогодні це вже неможливе. Через те ви обдаровуєте штучним розумом своє життєве середовище, не маючи свідомих рішень і планів, а керуючись лише поступом цивілізації. Якби цей поступ тривав хоча б століття, ви зрештою б самі перетворились на найдурніші ланки орозумленого з допомогою техніки земного середовища і, споживаючи плоди Розуму, позбулися б його; адже в несамохіть розпочатих перегонах вас перегнав би Розум, прищеплений середовищу,— самовладний, а водночас ослаблений тим, що його впрягли до боротьби за комфорт,— і коли цього комфорту не вистачатиме, можуть початися війни, які вестимуть не люди, а їхні агресивно запрограмовані середовища. Все ж я не можу затримуватись довше на цих рикошетах сапієнтизації оточення і бичах, що чигають на тих, котрі, наче звідники, штовхають раціоналізм до непристойних дурниць. Комп'ютер, що ворожить на зорях,— це вже їхній потішний вісник. Подальші фази цього поступу будуть уже не такі потішні.
Отже, середовище, в якому виростає Розум,— це вже не байдужий світ, але й тілом воно не робиться, бо ж не слугує вольовим і рефлекторним посередником між особою і її оточенням, а підтримує її як Розум у Розумі,— і, власне, саме так починають мінятися відносини духу і тіла. Як це робиться? Згадайте, що робить HONEST ANNIE. Її думки дають прямі фізичні ефекти,— отже, не кружними шляхами нервів, кісток і м'язів, але найкоротшим сплавом волі і дії, адже дія стає ніби зворотним боком думки. Але це всього лише перший крок до перетворення декартової формули cogito ergo sum [25] у cogito ergo EST — мислю, отже, справджується те, про що мислю. Отже, якщо, пнучись догори, опорні риштування можуть цілком відмінити відношення суб'єкта до об'єкта, яке для вас було довіку несхитним, то в глибшому Розумі будівельні питання переходять у буттєствердні.
Тим часом доходить до наступного переїзду духу. Аби показати той етап церебральних робіт, я мусив би завалити вас цілою бібліотекою,— отже, обмежуся тільки його принципом. Думка пускає корені в щоразу глибші рівні матерії і насамперед сягає помірно збуджених адронів і лептонів, а потім таких їхніх взаємодій, які для свого керування й зупинки вимагають величезних енергій. У цьому принципі нема нічого цілком novum [26], оскільки білок, безперечно бездушний у яєшні, в черепі мислить — треба тільки належно взятися за білок і за атоми. Якщо це вдається, постає ядерна психофізика й операція набуває критичної швидкості. І процеси, розтягнуті в реальному часі на мільярди років, часом доводиться відтворити за секунди,— ніби хтось хотів у деталях обмислити всю природничу історію Землі, вбгавши її в кілька хвилин, бо для нього вона лише мізерний, хоча й неминучий етап міркування. Одначе психоносну стійкість квантування часто порушують електронні оболонки блудних атомів,— отже, їх треба згнітити, стиснути, вдавити електрони в ядра: так, панове фізики, ви не помиляєтесь, упізнаючи в цьому знайомі речі: електрони занурюються в протони, мов у нейтронній зірці. Ось чому з ядерного погляду Розум, який невтомно прагне до автокефалії, вже сам стає зі