Відчуває, що як поет, як духовна субстанція він незнищенний, тому заглиблюється у мотиви своєї поведінки, потерпає про збереження честі, внутрішньої порядності, особливо про те, щоб його вірші як документи художницького життя були щирими, відзначалися підвищеною образною лаконічністю:
Як добре те, що смерті не боюсь я
і не питаю, чи тяжкий мій хрест,
що перед вами, судді, не клонюся
в передчутті недовідомих верст,
що жив, любив і не набрався скверни,
ненависті, прокльону, каяття.
Народе мій, до тебе я ще верну,
як в смерті обернуся до життя
своїм стражденним і незлим обличчям.
Як син, тобі доземно уклонюсь
і чесно гляну в чесні твої очі
і в смерті з рідним краєм поріднюсь.
Вірші народжуються на тих рівнях душевних злетів і зламів, які відповідали його внутрішнім станам. У творчості поета переважають вірші-настрої, вірші-переживання, глибока внутрішня робота думки зумовила підвищену образну місткість і прозорість синтетичного узагальнення. Більшість його віршів відзначається різноманітністю рим, інтонаційною і мелодичною гнучкістю, вони вичерпно передають порухи душі та відкривають нові грані поетичної думки. Водночас митець тяжіє до нагромадження образів у творах, прагне до смислової "надбудови" звичних слів і образів, особливо — до концентрації смислу шляхом нарощення слова ("додосвітки і надсмеркання", "наверх, наниз, пажиття і паскін", "смертеіснування і життєсмерть", "світ притужний", "пустеля молодощасть", "усевитончуваний крик", "обнавісніла всенищівність роду", "всевидюща доля", "сторчоголовий світ", "рвань всеперелетів" та ін.) або розриває слова і переносить смисл на новий рядок з метою посилення змістової енергії й чіткішої акцентації думки. Та передусім вражає у поезії Василя Стуса повна розкутість почуттів, безжальне вивільнення болю — без озирань, як на межі життя і смерті, без бажання повернутися назад, у життя. І хоча він просить Бога сподобити високого завершення земного буття, проте сумніви щодо його жертовності зринають в його душі:
Довкола вистигла земна товща.
Я магма магми, голос болю болю.
Що ж ти надбав? Увесь у грунт угруз.
З семи небес упав сторч головою.
А справді, є десь небо над тобою —
за кучугурами камінних друз?
("Ще трохи краще край Господніх брам...").
Мотиви Шевченкових поезій, що дедалі частіше вплітаються в настрої його поезій, повторюючи нерідко й образний ряд, і ритмомелодику вірша, звучать все елегійніше, немов поет свідчить про когось іншого, долю якого він "вичитує" з душі зболілої і пригаслої:
Втечу од світу й дамся самоті,
заслуханий, мов кинута бандура
останнім бандуристом у степу.
Хай мною вишумовують вітри,
могили тужать і Дніпро далекий
в низькі баси всиляє хлюпіт свій.
В поетовій свідомості поступово утверджується думка про вищу доцільність страждань, бо гіркі переживання і різкі перепади настроїв, мрій, спогадів викрешували іскри поезії.
Благословляю твою сваволю,
дорого долі, дорого болю.
На всерозхресті люті і жаху,
на всепрозрінні смертного скрику
дай, Україно, гордого шляху,
дай, Україно, гордого лику.
("Уже Софія відструменіла...")
Образ "дороги долі", "дороги болю" виводить стихію подій реального буття на рівень логічної закономірності, навіть якогось месіанського призначення власної життєвої долі, хоч, безперечно, Стус не прирікав себе заздалегідь на жертовність. Обставини життя мимоволі визначили саме такий драматичний розвиток подій, і поет вхопився, мов за рятівну "зелену паличку", за це страдницьке своє покликання:
Сховатися од долі — не судилось.
Ударив грім — і зразу шкереберть
пішло життя. І ось ти — все,
що снилось
як смертеіснування й життєсмерть.
Тож іспитуй, як золото, на пробу
коханих, рідних, друзів і дітей:
а чи підуть крізь сто твоїх смертей
тобі услід? А чи твою подобу
збагнуть — бодай в кінці життя?
Чи серцем не жахнуться од ознобу
на цих всебідах? О, коли б знаття...
("Сховатися од долі — не судилось…")
Він визнає свою фізичну здоланість і приймає її стоїчно, як фатум. Разом з тим це відчуття смертеприреченості захоплює його, втішає й допомагає усвідомити вищу доцільність того, що сталося. Жертовність розпросторюється на все, чим жив поет, навіть більше того — "вимагає" повсякчасної поживи, аби цей вогонь розгорявся і підтримував багаття поетичного палахкотіння. І "мука жертовна, і жертовна молитва, жертовна клятьба, жертовна любов і прокльони" — вивищують його над реальним станом речей, виправдовують і певною мірою ослаблюють фізичні страждання, гоять хворобливі стани, руйнують межу між філософським примиренням зі смертю і природним інстинктом збереження життя. Стус категорично запевняє:
Довіку не буде із мене раба,
душа поневажить полони...
І плекає думку, що ним створена поетична, наповнена його світлом вічність, в якій він примирив добро і зло. Тому душі "радісно вмерти, бо світ цей сліпить, бо суще не любить живого".
Для поета зробити вибір — означає здобути свободу. Свободу внутрішню, навіть якщо вона, ця свобода, загрожує муками нового вибору. Митець не вважає, що місія страдника природна і бажана. Інакше він би не написав:
Ми розминулися з життям.
Не тим, напевне, брались шляхом
і марне марним вороттям
на первопуть свою.
("Довкола мене цвинтар душ...")
В кінцевому підсумку Стус обриває усі сподівання на повернення, ожорсточує присуд самому собі до тотальної відчуженості від усього того, що якоюсь мірою обнадіювало та сповнювало вірою у повернення на Україну: "попереду прірва. І ока не мруж"...
Прощай, Україно, моя Україно,
чужа Україно, навіки прощай.
З такими думками і настроями завершувалося творче життя гордого, чесного, незалежного сина України. А починалося ж інакше. Іншою тональністю молодого поетичного голосу, іншою ціннісною орієнтацією на реалізацію себе як творчої індивідуальності:
Вперед, керманичу! Хай юність догорить —
ми віддані життю, і нам віддасться в славі!
Так патетично, з юнацькою розкриленістю вигукнув він у 1959 році, і цей світлий романтичний пафос проймає переважну більшість віршів із сподіваної збірки "Зимові дерева". Зібрав Василь Стус для неї вірші за п'ятнадцять років здебільшого спонтанної, вповні не усвідомленої як поетична творчість, праці. То вірші юнацькі, ліричні, напоєні якимось пантеїстичним захопленням світом природи, величних передчуттів і слави, і кохання, і роботи до самозабуття.
Жорстоке коло безнадії і відчаю невмолимо замикалося, щоб розірватися смертю на примусових роботах у таборі на Уралі в ніч з 3 на 4 вересня 1985 року.
8 січня 1988 року В. Стусу виповнилося п'ятдесят. Виповнилося без нього. І без нашої, бодай скромної, згадки про поета.
Як переконуємося, щоб "прочитати" поезію В. Стуса без упередження і без нарочитої ідеологізації кожного образу чи символу, необхідно вийти на відповідний масштаб чуттєвості і уяви. Більше того — слід враховувати, що домінуючим ліричним самопочуттям поета були віра і трагізм.
Так сталося, що в житті й творчості В. Стуса грань між реальним соціальним його статусом і поезією, по суті, стерлася, і саме тому силове поле його емоційних напруг є таким притяжливим. Художницька думка поета набула особливої напруги під тиском сучасних йому обставин.
"Самособоюнаповнювання" — це слово-образ вичерпно передає стан внутрішнього пережиття В. Стусом своєї долі. Енергія йде в душу і там викликає вогонь, який спонтанно виривається на простір вірша. Хвилі настроїв то заливають цей вогонь, пригнічують енергію творення поезії, то відступають, затихають — і вогонь душі якусь мить палахкотить спокійно, переплавляючи емоції в розважливий аналіз реальної ситуації. Оце повсякчасне повернення в себе, внутрішній конфлікт з самим собою, безкомпромісним і гордим в боротьбі за збереження себе як митця, бо ж певний компроміс, як не кажіть, а міг би полегшити його долю, оце постійне озирання назад із надією виправдати, що сталося, і змиритися з ним, щоб вижити і творити, нагадує поетичну Голгофу, на яку сходив Стус і на якій він замірився прикувати себе на хресті скорботи і жертовності. Скорботи, вирощеної на осмисленні трагічної долі українського народу, і жертовності в ім'я щасливішого історичного майбуття рідної України.
Жулинський М. Г.
Із книги "Із забуття — в безсмертя (Сторінки призабутої спадщини)".
(Київ: Дніпро, 1990. — С. 416—431).