Вже йшло на осінь. З-поза стін
Вив дикий вітер. Чорний плин
Об сходи бився гранітові
І скаржився в тужливій мові,
Неначе при порозі люд,
Що марно жде на правий суд.
Бідак проснувсь. Було похмурно;
Дощ капав, вітер скиглив журно,
І з ним у темряві нічній
Перекликався вартовий...
І все Євгеній пережите
Згадав виразно: він бродити
Пішов по вулицях лунких;
Спинився враз; в очах німих,
Що чудно бігали з нестями,
Майнув непереможний жах.
Він опинився під стовпами
Нового дому. При дверях,
Достоту на живих похожі,
Леви стояли на сторожі,
І прямо в темній вишині,
На грані брили кам'яної
Кумир з простертою рукою
Сидів на бронзовім коні.
Здригнувсь Євгеній. Прояснились
Гадки жахливо. Він пізнав
І місце, де потоп шугав,
Де роз'ярілі води бились,
І тих левів, і той майдан,
І вершника, що крізь туман
Підносив голову мідяну,
Що владним помахом руки
Узкрай приморської луки
Воздвиг столицю нездоланну...
Страшний він в наокружній млі!
Яка могутність на чолі!
Яка залізна міць долоні!
А що в коні за дивний пал!
Куди ж зірвався ти учвал
І де ти станеш, гордий коню?
О можний владарю віків!
Чи ти над прірвою глухою
Не так залізною рукою
Росію ставма підхопив?5
Округ підніжжя кам'яного
Безумець обійшов блідий
І глянув, дикий та німий,
На лик державного півбога.
Забракло віддиху. Чоло
До грат холодних прилягло,
Заслались очі темнотою,
Огонь у серці запалав,
Скипіла кров. Він хмуро став
Перед подобою грізною
З заціпенілим кулаком
І, мов улеглий силі чорній,
"А, будівниче чудотворний! —
Шепнув, забувши все кругом.—
Буде ж тобі!.." — і враз бігом
Метнувсь відтіль. Йому здалося,
Немовби цар одкрив уста
І тихо-тихо поверта
Лице, що гнівом зайнялося...
І він у безлюді нічнім
Біжить і чує, як за ним —
Неначе грому грюкотання —
Тяжке видзвонює скакання
По чорнім бруку кам'янім.
І в місячній заграві блідій,
Простерши руку в вишині,
Погрозно рине Вершник Мідний
На громоносному коні.
І цілу ніч безумець бідний,
Куди стопи свої звертав,
За ним усюди Вершник Мідний
В тяжкому тупоті скакав.
Відтоді, як йому бувати
В місцях доводилося тих,
Міг кожен по йому пізнати
Тривогу. До грудей своїх
Поквапно притискав він руку,
Немов утишуючи муку,
Кашкет поношений скидав
І погляду не підіймав
Ніколи.
Єсть на узбережжі
Маленький острів. Рибаки,
Коли додому не з руки,
Там сушать іноді мережі
Та їсти варять, чи, бува,
Самотній мрійник заплива
В легкому човнику із міста.
Нема там жодного зела.
Неначе жартом, повідь гриста
Туди домочок занесла
Старий і трухлий. Над водою
Чорнів він, ніби кущ, з імли.
Його минулою весною
Забрали відти. Не найшли
Нікого там. Лиш край порога
Безумця знайдено мого,
І схолоднілий труп його
Поховано заради бога.
Примітки. (Пушкіна)
1 Альгаротті десь сказав: "Pétersbourg est la fenêtre
par laquelle la Russie regarde en Europe"
("Петербург — це вікно, через яке Росія дивиться в Європу").
2 ДИВИСЬ вірші кн. Вяземського графині Завадовській.
3 Міцкевич чудовими віршами описав день перед
петербурзькою повіддю в одній з кращих своїх поезій —
Oleszkiewicz. Шкода тільки, що опис його не точний.
Снігу не було — Нева не була вкрита льодом. Наш опис
вірніший, хоч у ньому і немає яскравих фарб
польського поета.
4 Граф Милорадович і генерал-ад'ютант Бенкендорф.
5 Дивись опис пам'ятника у Міцкевича.
Він запозичений у Рубана, як зауважує
сам Міцкевич.