Голову вони вже відрубали, і та лежала тепер на затоптаному моріжку біля палатки, виставивши у звечоріле небо чорний, загнутий над лобом ріг.
Степанида поглянула у віконце раз, вдруге та й перестала — вона не могла на те дивитися. А вони там усе рубали Бобовчині кості, ребра, ноги, хребет, і кожен удар сокирою болем відчаю відлунював у її серці.
Сутінь близької ночі все більше опановувала тісне, заставлене різним начинням приміщення комірчини. Петрика й досі не було, і Степаниду почав огортати неспокій. Щось треба було робити, але що? Що вона могла взагалі зробити тут, коли не мала жодних прав, нічим не розпоряджалася — навпаки, тепер розпоряджалися нею. Однак її діяльна натура не могла примиритись зі своїм безсиллям, прагнула якогось засобу, якоїсь можливості обстояти себе, не піддатись.
Вона знову глянула у віконце — з Бобовкою там було все скінчено, на траві лежали тільки виквацяні кров'ю двері, німці стояли й сиділи коло кухні, де, мабуть, доварювалася вечеря й звідки несло нестерпним запахом вареного м'яса. Петрика й досі ніде не було видно. Вона підбігла до глухої стіни комірчини, прислухалась — ні, з городу не чути було нічого, може, варто саме зараз, у сутінках, і шуснути до засторонку. Коли вона слухала, погляд її мимохіть упав на блискучий бік бутля на полиці, і вона подумала: німці спалять. Звичайно ж, треба буде світла — і гас заберуть. Щоб той не стояв перед очима, Степанида зняла важку сулію з полиці й засунула в куток під жорна, затулила цеберком. Тоді набрала з цеберка в баняк ще позавчорашньої вареної картоплі, прикрила його фартухом і сторожко прочинила двері з комірчини.
В сінях не було нікого, на камінні приступок також, вона нечутно переступила поріг і попід стіною комірчини метнулась до дривітні. Вона не дивилася на німців, чекаючи і боячись їхнього окрику, але, зайняті розмовою біля кухні, ті, мабуть, не дуже придивлялись до неї. За рогом дривітні вона перевела подих і перелізла через жердку в город. Курник було навстіж розчинено, підпірка валялась долі, курей там не було жодної — чи не вистріляли ці собаки, подумала вона. А може, поховалися? Чи повтікали? Ще трохи прислухавшись до дружного солдатського реготу, що вибухнув за хатою, вона тихенько, аби не стукнути чим, відтягла од дверей соху, і до її ніг з таким поривом викотилось її порося, що вона аж налякалася: що з ним робити? Тихо рохкаючи, воно радісно тицяло в її ноги коротким своїм п'ятачком, ніби чогось вимагаючи, і тоді вона подалась крізь лопухи борозною через город до яру. Поросятко навдивовижу слухняно, неначе собака, побігло слідом — підтюпцем, з короткими зупинками, і вона аж зіщулилась: хоч би не вийшов хтось із-за хати, не побачив їх тут.
Але все вийшло якнайкраще — з подвір'я не надійшов ніхто, вона провела поросятко столоченим, з витоптаними грядками городом до плоту, перелізла через жердку; поросятко, тихо сопучи, пролізло низом, і тут уже його затулили чорнобиль та ожиниця, що росли уздовж стежки. Поруч був яр, а на краю яру трохи далі звідси ворухнулася знайома постать пастушка Янки. "Втікай звідси! Втікай!" — замахала вона рукою. Ще бракувало втрапити на очі німцям із тим його стадом, перестріляють корів — хіба їм шкода? Але Янчиної череди поблизу не було видно, мабуть, він уже загнав її до Висілків, а сам, усупереч її бажанню, чогось біг їй назустріч. Край самого яру вони стрілися, трохи заховавшись від садиби крайніми кущами вільшняка. Янка, як завжди, страдницьки-гугняво спробував щось сказати, але вона не зрозуміла нічого.
— Порося ось! Де б заховати?
Дивно, але він зрозумів.
На мить його пильні очі спахнули метким запитанням, а далі він уже замахав руками, показуючи у вкриту вечірнім присмерком глибину яру, куди крізь чагарі бігла кривуляста стежка. Степанида не розуміла, і він ухопив її за рукав ватянки й потяг. Перш ніж вона наважилася йти, порося вже рушило за ним, нетерпляче тицяючи рильцем у босі Янчині ноги.
Вони, проте, не швидко спускались крутенькою, де-не-де навіть урвистою стежкою. Порося боязко зарохкало перед кручею, не розуміючи, як з неї злізти, тоді Янка став на коліна й знизу перейняв його, але поросятко тріпонулося, вереснуло, і Янка вимушений був пустити його на землю. Не збочуючи нікуди зі стежки, поросятко спритно й швиденько бігло за Янкою.
Нарешті вони опинились коло струмка у вологому, зарослому кропивою та бузиною притінку, Янка все поривався кудись понад струмком, знаджуючи поросятко й Степаниду у притихло-вечорові нетрі лісового яру. І, на диво, поросятко слухалося його краще, ніж коли б його вела Степанида: може, щось відчувало чи зголодніло й сподівалось на їжу. Коли невдовзі, хапаючись за гілля ліщини, Янка збочив зі стежки й поліз угору, Степанида здогадалася, куди це він. Знала: десь тут під вивернутою з корінням ялиною на схилі яру була борсукова нора. Борсука давно вполювали з собакою брати Баклаги з містечка, нора пустувала років із чотири, хлопчаки, розважаючись, розкопали її вхід, але до кінця не докопалися — така вона була довга.
Тут треба було лізти вище заростями ліщини та вільхи, кабанчик то незграбно підстрибував угору, то кидався вбік, то непорозуміло спинявся, мабуть, натомившись, і тоді на особливо крутій місцині Янка обхопив його упоперек і кроків кілька, незважаючи на тихий виск, пробирався так, де на ногах, а здебільшого на колінах. Степанида, однією рукою тримаючи баняк, другою хапалася за чорне гілля й ледве встигала за хлопцем. Так вони видряпались до розчепіреного кореневища вивернутої на схилі ялини, де за невеличким жорствяним майданчиком чорнілося війстя борсукової нори. Випущений з рук кабанчик перестав вищати й почав спокійно обнюхувати втоптану хлоп'ячими ногами жорству, вивернуте коріння, але, коли Степанида поставила перед ним баняк із картоплею, відразу ж, ніби забувши про все, смачно зацямкав.
— И! и-и! — замахав чогось руками Янка. — И-и-и! — надсадно рвалося з його грудей, але нічого зрозумілого не виходило, і Степанида подумала: як же цю нору загородити, щоб поросятко не вилізло й не загубилось у яру?
— И-и-и! — ще раз спробував довести щось своє Янка й, махнувши кудись рукою, рішуче поліз схилом угору до краю яру.
Вона залишилася сама біля вивернутої ялини, слухаючи, як цямкає в банякові порося й шамотить сухе листя на схилі. Шамотіння, однак, усе даленіло, тільки крайнеба над протилежним схилом яру ще трохи світився останнім напівзахідним світлом. Степанида не знала, чи побіг Янка додому на Висілки, чи щось надумав, аби допомогти їй. Але, доки поросятко їло, вона стояла біля нього, вбираючи в себе таємний, по-нічному настрашливий шурхіт яру, і раптом подумала: до чого дожилася! Щоб утікати з власної хати, ховатись у яру, шукати порятунку там, де вона завжди трохи побоювалась, надто в сутінках — увечері чи вночі. Але тепер тут їй було краще й спокійніше, ніж на власній садибі, — у хаті чи в комірчині, і це миле створіння, її слухняне метке поросятко здалося їй ріднішим за якусь там людину — ну просто дитя. Надто після Бобовки, яку вона так по-дурному не вберегла і яку тепер, мабуть, жерли там, на подвір'ї, обгризаючи її білі кісточки.
Степанида присіла на товстий відламок вивернутого дерева і, нащуливши вуха, завмерла. Поросятко виїло все, що було в банякові, й спокійно вляглося до самих ніг її, гарячими боками приємно гріючи її нахололі ступні, й вона стала тихенько чухати його ногами під животом. Охоче скоряючись людським пестощам, поросятко помалу перекидалося набік, вдоволено порохкуючи. Вона сиділа на вивернутій ялині, аж поки вгорі край яру не зашаруділо гілля, сухе листя в траві, щось лунко хруснуло там, мабуть, зламалося щось усохле. Їй стало страшнувато, вона схопилася, прислухалась. Уже всюди стемніло. Внизу, де біг струмок, панував суцільний непроглядний морок, та й угорі, понад самим краєм яру, у чорну масу злилися дерева, чагарі, тільки ледь-ледь світився далекий краєчок неба. Шарудіння вгорі посилювалося, щось грюкнуло поруч із норою, й до ями під ялиною звалилась жвава, задихана постать Янки. Якось боком перекидаючи, він волік сюди щось громіздке і, видно, занадто важке для нього.
— Е-е-е! И! — втомлено сповістив він і гепнув коло самого війстя, мабуть, у полі знайдену дерев'яну борону із зубцями.
І справді, це було непогано — борона зразу загородила вхід до нори, треба було тільки підперти її чи закріпити, щоб кабанчик не звалив.
Степанида підняла поросятко, удвох із Янкою вони засунули його до старого борсукового сховку й швиденько закрили нору бороною. Кабанчик тривожно зарохкав, штовхнув борону мордою, намагаючись звалити, але Степанида притримала її, а Янка тим часом виламав неподалік доброго дубця, й вони з надсадою підперли ним борону.
— От і добре, — тихо сказала Степанида. — Сиди й не рохкай, а то... Лиґнуть і спасибі не скажуть.
Янка щось дістав із кишені й просунув кабанчикові, той зразу смачно зацямкав, рухаючись у темряві маленькою сірою плямкою, а вони полізли вгору на край яру. Мабуть, так було ближче, хоч і не зручніше, ніж по стежці повз струмок через яр. Незабаром, добре зігрівшись, вибралися на рівніше і вийшли з чагарів на край картопляного клину.
— Дякую тобі, Яночко, — сказала Степанида, кладучи руку на худорляве під легкою свиткою хлопцеве плече. Янка напружився, зупинився, зблизька запитливо глянув крізь морок в її лице й промимрив щось, як завжди зрозуміле йому одному. Вона подумала, що треба б і ще дещо сказати цьому моторному бідолашному хлопцеві, але, заклопотана своїм, не знайшла що й пішла до хутора. Стежка тут вела по рівному, поміж яром і полем. Янка залишився позаду. Звісно, він побіжить у свої Висілки, минаючи хутір, куди тепер потикатись не варто.
Ще здалеку Степанида побачила яскраве, аж сліпуче, світло у вікнах і подумала: то не лампа, мабуть, вони запалили свою електрику.
З неприємним боязким почуттям Степанида підійшла до садиби, зайшла стежкою в город. Тут було на диво темно й тихо, німці, здається, угамувались, тільки з вікна на бурячник падала нерівна й яскрава латка світла; таку ж латку вона побачила й на подвір'ї, куди увійшла з дривітні. Чорна кухня з високою трубою стояла старанно витерта й прибрана, вкрита зверху якимсь брезентом; під тином видно було їхні складені рядочком відра.