Він і в дорозі усе покрикував на відстаючих, підганяв, наказував. Заклопотаний своїм, Івановський досі про це просто не думав, добре це чи погано. Зрештою, як замикаючий сержант цілком задовольняв його. Замикаючий з нього був чудовий, у такого ніхто не відстане.
— Так, устати. Устати! — неголосно, зі звичною наполегливістю командував Лукашов, який сам уже став на лижі й приготувався в дорогу. З явним зусиллям підвівся Краснокутський, закинув за плече ремінну лямку од волокуші. Один Пивоваров усе ще сидів, прихилившись боком до сіна, і не ворушився.
— Ну, а ти що? Окремого запрошення чекаєш? Пивоваров!
Пивоваров ледь ворухнувся і не встав.
— Що це з вами? — запитав лейтенант.
— Я не можу, — з дивною відвертістю для їхнього становища відповів боєць.
— Як це — не можу?
— Не можу. Покиньте мене…
— Оце номер! — здивувався Івановський. — Ти що, жартуєш?
— Придурюється він, а не жартує! — розізлився Лукашов, прикрикнув: — Ану встати!
Худорлявий слабосильний Пивоваров, очевидно, не розраховував на таку дорогу і вже дійшов до краю у своїх і без того не дуже великих можливостях. Навряд чи від нього можна було чогось добитися, але й залишати його під цим стіжком так само було неможливо.
— Ану вставайте! — суворо скомандував Івановський. — Сержант Лукашов, підніміть бійця!
Лейтенант не міг нічого іншого придумати, окрім застосування своєї влади з усією суворістю — тільки вона могла тут діяти. Командир, звичайно, усвідомлював безсердечність своєї аж ніяк не гуманної вимоги, розумів, що цей загалом покірний і сумлінний боєць заслуговував кращого з ним поводження. Але тепер Івановський затамував у собі будь-яку товариську сердечність, виявляючи саму лише холодну командирську вимогливість.
Лукашову, як видно, не треба було зайвий раз нагадувати, він ступив до бійця і вирвав із снігу палицю.
— Чув? Устати!
Пивоваров немічно заворушився, став підводитись, ніби про щось розмірковуючи і ледве перемагаючи в собі знемогу. Лукашов скипів:
— Годі придурюватися! Встати!
Дужим ривком за комір Лукашов спробував поставити бій ця на ноги, але той похилився на спину, підкинувши ногу з лижею. Лукашов смиконув ще — боєць сірим безсилим клубком скорчився в здійнятому ним сніговому вихорі.
Не здолавши у собі дивного, не узгодженого із своїм бажанням почуття, лейтенант круто перекинув на розворот здорову з лижею ногу.
— Відставити, Лукашов!
— Чого там відставити! Няньчитися з ним… бач, прикидається!
— Так, тихо! Він не прикидається. Пивоваров, ану… пару ковтків.
Івановський відчепив з ременя флягу, котру беріг усю дорогу на потім, на завтрашній день, який, судячи з усього, доведеться просидіти в снігу, та на зворотний шлях, що, цілком можливо, буде важчим за цей. Навіть напевно важчим. Принаймні їх зараз не переслідують, їх просто ще не бачили, ніч і завія надійно ховали їхній слід. А що буде завтра? Може так статися, що завтра вони будуть із заздрістю згадувати цю загалом тиху ніч. Але як би там не було сьогодні, та коли група не дістанеться вчасно до місця, то в неї просто не буде цього завтра.
Пивоваров кілька разів ковтнув із фляги, посидів ще, немов роздумуючи, і ослаблено, похитуючись підвівся.
— От і добре. Давай сюди гвинтівку. Давай, давай! А речмішок візьме сержант. Візьміть, Лукашов, у нього речмішок. Дуже мало зосталося. Рукою подати. Зате поки розвидниться, заліземо в ялинник, розвідаємо, видивимось і ввечері такий гармидер влаштуємо. На всю Смоленщину. Тільки б Хакімова дотягти. Як він там, дихає?
— Дихає, товаришу лейтенант, — сказав Краснокутський, беручись за свою ремінну лямку. — А може б, зоставити, га, товаришу лейтенант? Зарити б у стіжок…
— Ні! — твердо сказав Івановський. — Не вийде. А що як німці? Тоді що? Нам жити, а йому пропадати? Що тоді генерал скаже? Пам'ятаєте, він наказував: триматися там один за одного, більше вам не буде за кого триматися.
— Воно-то так, — зітхнув Краснокутський. — Та коли б недаремно тягли…
Це правда, подумав Івановський, може, й даремно. Цілком можливо, що їхні зусилля щодо Хакімова виявляться марними. Скоріше за все, так і буде. Стільки годин боєць непритомний, та ще ця тряска, холоднеча, задубіє, та й годі. Вірогідність такого кінця була надто великою. Та біда й у тому, що фізичні можливості пораненого, мабуть, погано узгоджу валися з силою бійців, які можуть видихнутися раніше, і тоді всім буде непереливки. Івановський, не признаючись навіть собі, починав невиразно відчувати, що Хакімов поступово, але напевно волею фронтової долі перетворювався із хорошого бійця і товариша на мимовільного їхнього мучителя, якщо не більше. Ніхто про те ще не сказав жодного слова, та, певно, усі вони почали відчувати щось подібне в ставленні до цього бідолахи.
Навчений гірким власним досвідом, лейтенант добре розумів, яка це біда — поранений у групі. І справа тут не лише в тому, що втрачено ще одного потрібного бійця. Поранення це надмірним фізичним тягарем лягало на всіх і ставило під загрозу виконання бойового завдання. Тепер вони безумовно спізняться, не зможуть у темряві перейти шосе, зостануться в снігу на полі, де на групу можуть просто натрапити німці. Та як не мучився Івановський від усвідомлення такої безрадісної перспективи, йому навіть на думку не спадало, щоб залишити пораненого. Обов'язок командира і людини владно диктував йому, що доля цього небораки, поки він живий, не може бути відділена від їхньої загальної долі. Кожен із них повинен зробити для нього все, що зробив би для самого себе. Це правило було законом для розвідників Волоха, таким воно зостанеться і для бійців Івановського.
Як і всі у групі, її командир майже знесилився за цю надзвичайно важку дорогу. Насилу тамуючи не великий, але нестихаючий біль, він ледве переставляв поранену ногу. Однак, приховавши своє поранення, він залишився в очах бійців однаковий із ними у своїх фізичних можливостях, і це без скидки покладало на нього рівні з іншими обов'язки. З якогось часу він став ніяково почувати себе за те, що, змушуючи інших до надлюдських зусиль, сам ішов без речей, взявши як додаткове навантаження лише гвинтівку Пивоварова. Більшого він не міг, але товариський обов'язок вимагав чесно поділити з усіма їхній дорожній вантаж.
Вони обійшли хвойний узлісок і знову просувалися вздовж річища, яке здавалося Івановському відносно безпечним відрізком шляху. На карті ці місця значилися як луги, чагарі й болота, сіл поблизу не було, і зустріч із німцями вважалася найменш вірогідною. Дві переметені снігом дороги вони пройшли благополучно, нікого там не стрівши. Тепер зоставалося останнє — велике і, звичайно, по-тиловому пожвавлене шосе, перейти яке можна тільки вночі. Але до шосе було ще кілометрів п'ять-сім, і лейтенант, хитаючись від утоми, зачекав Краснокутського.
— Ну як?
— Так от, скоро витягнуся. Дали б ковтнути або що?
Лейтенант дав йому фляжку, той зробив кілька великих ковтків.
— Ну, краще?
— Нібито. Скоро пошабашим?
— Скоро, скоро. Давайте поможу. Удвох потягнемо.
— Ну, як удвох! Тільки штовхатися будемо. Якось уже сам… Наче завія стихає Лейтенант оглянувся і на своє здивування побачив, що хурделиця справді трохи стихла. Чорне небо піднялося, відокремилося од землі, внизу лежало на диво спокійне біле поле, нібито припухле від соковитої нічної білявості. З боків знову появилася сіра плутанина чагарів з рідкими плямами молодих ялинок. Мабуть, наближався ранок. Обважнілою рукою лейтенант витяг із кишені годинника — було чверть на сьому.
— Ого! Ще один ривок — і кінець. Привал до самого вечора.
Новий неспокій на короткий час наснажив силою, і лейтенант енергійно заковзав лижами. Стало прикро від того, що так невчасно стихла завірюха, яка саме тепер була б дуже доречною. Без неї перейти шосе буде складно, тим більше, коли вони спізняться. Здається, їм не вистачить якоїсь години темряви, і ця година може вирішити все. Генерал у напутньому слові перед виходом настійливо радив максимально використати темряву — лише ніч давала їм якусь надію на успіх; удень, заглядівши їх, німці, зрозуміло, постараються знищити їх усіх до одного. Що це саме так, лейтенант прекрасно розумів без доводів, але все-таки він вдячний був генералові за його турботи й добру пораду, в якій відчувалося щось зовсім не генеральське, а скорше батьківське у стосунках до всіх і до лейтенанта так само. Певна річ, вони розуміли, що на них покладається і що з цієї ночі вони ставали повними володарями своєї долі, бо в тяжку хвилину допомогти їм не зможе ніхто — ні генерал, ні сам бог. Однак цієї шаленої ночі усю дорогу лейтенант носив у душі маленьку іскорку вдячності генералові за його аж ніяк не генеральську співчутливість до їхньої долі. Ця іскорка гріла його, вела і таїла в собі маленьку жадану надію на успіх.
...
А всього три дні тому, повернувшись із німецького тилу, Івановський найбільше боявся потрапити на очі саме цьому прискіпливому, суворому і владному генералові — начальникові штабу. Та й не тільки він — багато хто в цьому лісовому селі, де розмістився штаб, із квапливою боязливістю проходили мимо його високої, з голубими віконницями хати. Генерал був нещадно суворий до всіх підлеглих, а тут, зрозуміло, всі, окрім хіба що самого командуючого, були йому безпосередньо підпорядковані. Одному богові відомо, за що він міг будьякої хвилини прискіпатися; генерал не прощав, коли когось заставав без діла, карав за порушення форми одягу й маскування, лаяв тих, котрі, на його думку, не досить швидко виконували накази, хіба мало за що може прискіпатися до підлеглого суворий начальник в армії? Одного разу Івановський мимохіть став свідком того, як генерал шпетив полковника за відсутність якихось даних на дільниці лівого флангу і як після цього полковник, у свою чергу, розносив начальника розвідки, дві розвідгрупи якого не повернулися з-за лінії фронту, хоча минув уже термін їхнього повернення.
Івановський був тут випадковою, чужою людиною. За період своєї не дуже великої армійської служби йому не доводилося бувати ніде вище штабу дивізії, і тепер він з цікавістю спостерігав життя цієї тилової установи. Разів зо два, правда, в селі зчинявся переполох, коли налітали "юнкерси", однак скинуті ними бомби не завдавали великої шкоди, тільки зруйнували порожній сарай та вбили на вулиці осідлану гніду кобилу.