Облава

Василь Биков

Сторінка 3 з 17

Банадисиха ззаду тихо бурмотіла молитву, а він, згорьований, знесилений, думав, що й собі треба слідом за дружиною. Жити так, як вони жили тут, було неможливо, краще смерть. І мабуть, помер би, якби не Олечка. Дівчинці йшов десятий рік, удалася вона не по-дитячому розумною, серйозною, ніколи й не всміхнеться. І він думав: мо, хоч вона доживе до кращих часів. Дуже хотів, щоб дожила. Та не судилося це і Олечці.

...Але що ж робити далі — він не знав. Він збився з пантелику на своїй садибі і стояв приголомшений. Раптом усі бажання зникли. Головне — щезла мета, яка вела його упродовж тижнів через усі терни сюди, на рідну землю, у свій куток. А ще недавно для нього було над усе — дійти, доповзти, щоб хоч одним оком глянути і померти. О, померти тут, піти на вічний спокій і знайти тут останній притулок було б для нього найбільшим щастям, про яке він і мріяти не міг.

Але що робити, поки він живий, куди податися? Піти до когось на село він не мав права, щоб не накликати на людей біду, та й себе не виказати. Поки ніхто із села його не зауважив, він міг ще розраховувати на якусь волю, вона одна його і надихала, давала сили жити. А якщо побачать, пізнають — тоді, мабуть, міліція, тоді все і скінчиться. Знову те, що гірше за погибель? Ні, тоді вже хай смерть. Але тепер уже в своєму кутку. Уже до самої смерті його звідси не виженуть.

Тим часом зовсім стемніло, піднявся пронизливий вітер, і Федір почав мерзнути, аж трусило його від холоду. Де ж тут сховатися від вітру? Хоч би якусь халабуду, якийсь курінь залишили, хоч би конуру собачу, де жив їхній Лобастик, ласкавий молодий собачка, якого вони придбали на хутір незадовго перед висилкою. Так ні ж, не залишилося нічого. Усе знищено, одне слово — пустка. Але ж і йти йому звідси не було куди, і він не йшов. Довго тинявся туди-сюди, оглядаючи темні густі зарості будячиння, кропиви. Знов заліз на рештки своєї печі, постояв там і сів, стояти вже не було сили, боліли ноги. Сидів, думав. Про минулі роки й минулі клопоти. Про марні, не здійснені сподівання. Про жінку Ганночку. Як мали вже ставити зруб, під червоний кут поклали царський карбованець і пов'язь — її і його мотузки-волоки. Щоб багаті були і щоб жили добре, не сварилися, не розлучалися. Отож і не розлучилися до самої її смерті. Добра була в нього жінка: і працьовита, і розважлива. Федір не пам'ятав навіть, чи було таке, щоб посварилися. А щастя було так мало. Та чи ж вони винні? Таке випало їм життя. Поманило щастям, наче маревом, а донесхочу наділило роботою, клопотами, бідою. Думав: нехай, вони витримають, може, хоч дітям буде легше. Усе-таки одержали землю, не будуть батрачити, як колись батрачив він, Федір. І правда, синок Миколка дуже старанно брався до землі, до господарства, рано почав працювати плече до плеча з батьком. Любо було глянути, як він прокладав борозну новеньким синім плугом чи як на покосі йшов із дорослими чоловіками. Та несподівано якось наліг на науку — спочатку в школі, тоді, як до комсомолу вступив, — збори, мітинги. Організували осередок, призначили його секретарем. І вже не до господарювання... Але батько все думав: нехай! Може, в люди вийде, а він уже якось переб'ється і без помічника. Звичайно, легше не стало. Особливо, як син перебрався в район і зовсім забув дорогу в Недолище.

Миколка, звісно, хлопець розумний, освічений, нерівня батькові. А те, що відбився від господарювання, може, й на добре. У тому, мабуть, його порятунок, інакше де б він був зараз? У Котласі чи й ще далі. А так начальник у районі. Нікому Федір не писав із висилки, а швагрові Томашу якось надіслав листа (ще як була жива Ганночка) і через півроку отримав відповідь. Томаш не писав, як живе, ні слова про порядки в районі, все більше — про здоров'я, а в кінці повідомив, може, найбільш приємну новину, що Миколка повернувся з Червоної Армії і тепер великий начальник у районі. Ганночка, може, вперше за роки, щасливо заусміхалася, Олечка заплескала в долоньки, а він задумався — радо і заклопотано водночас. Хіба це жарти: син розкуркуленого — начальник. А якщо довідаються?

Потім Федір чимало ночей думав про це, про сина, його начальницьку посаду, непокоївся, переживав. І все крутилося в думці, що сказав Сталін: син за батька не відповідає. Ці слова він читав у газеті, багато разів чув від людей. Мабуть, і справді так. Коли Миколку поставили в районі за начальника, то, мабуть же, знали, де батько й мати і з якої сім'ї він походить. А може, дійшло до них нарешті, що розкуркулили неправильно, незаслужено, тому і син ні при чім. Тим більше, що він давно вже не жив з батьками, працював у райкомі, потім служив у Червоній Армії, навіть був командиром.

І все одно Федір не писав синові, не міг у собі подолати чогось, чи страху, чи перестороги, хоч дуже просила жінка, аж заплакала одного разу. А він боявся, не за себе, звичайно — за сина. Думав, якщо можна, Микола сам дасть про себе знати. Писав же Томаш, що бачився з ним у районі, значить, міг дізнатися і батькову адресу. Ну, а як не пише, то значить...

І все-таки йому не хотілося думати на гірше, він сподівався. І тоді, як задумав тікати, і ще раніше, до втечі. І в жахливій дорозі — на плотах, залізничних платформах серед штабелів дерев'яних колод, і тиняючись по лісах і перелісках. Удень і вночі він думав, вагався і — так нічого і не придумав. Він не знав, як поставитися до сина, а головне — як син до нього поставиться.

Правда, якщо великий начальник, то, мабуть, дещо-таки може. Начальнику багато чого дозволяється. Буває, простій людині не можна, а начальству не заборонено. Це вже Федір знав, надивився і за царських часів, і у війську, і за нової влади також...

Довкола вже все оповила осіння ніч, затихло село, зовсім потонувши в темряві. Спочатку десь блиснуло декілька вогників на тім кінці вулиці, але й вони згасли. І Федір підвівся. Він раптом наважився пройти нічною вулицею, глянути на знайомі хати, клени біля колгоспної контори, де колись стояла широка арка з вицвілим лозунгом. Тут скрізь жили знайомі люди — старі й молоді, працьовиті і не дуже, добрі, лихі, байдужі — його колишні односельці. Він нікого не бачив з того березневого ранку, коли виїхав на возі із садиби, і все оглядався, аж поки нічого не стало видно. І на нього дивилися, і плакали деякі — більше баби, — зібравшися під старою похилою вербою біля Савчикової хати.

Давньої доріжки від садиби до вулиці, здається, вже не було, заросла травою, але під ногами намацувалася якась стежечка, і він пішов нею біля копанки. Стежка вивела його на дорогу. У знайомому місці грузькуватої дороги він звично зійшов у рівчак до містка. Як і п'ять, і десять років тому місток ледь тримався від старості і, бувало, дуже гуркотів під колесами воза. Похила верба наче всохла, але все одно хилилася над дорогою, а за нею чорніла в темряві стара Савчикова хата. Але чи жив там Савчик, Федір не знав. За всі п'ять років його котласького життя йому ніхто не писав з цього села, та й він не писав нікому, ні про кого нічого не знав. Із Лексою Савчиком колись ходили до одного класу церковноприходської школи, потім призивалися разом до війська. Був він спокійний, розважливий чоловік, бідний, згорьований, як і всі тут, мав п'ятеро дітей, усі дівчатка. Де він тепер? Чи живий хоч?

Дорога лежала по-нічному чорна, пуста, посередині вона була м'яка, перетолочена коров'ячими ратицями; біля парканів росла соковита густа мурава. Федір обійшов купу колод біля подвір'я Явдошки (чи не надумалася ставити хату вдовиця?). Та що ж із того, що вдовиця, підросли сини, може, який і оженився вже, ось і будується. Тихесенько поминув городець Зиркача, про якого тепер не хотів навіть і думати. Зіпсував цей Зиркач усе його життя (і мабуть, не лише йому одному), був людиною заздрісною, недоброю: колись написав на нього скаргу за молотарку, з неї все і почалося. Якби ж не та його заява, може б, усе й обійшлося, Федір не тинявся б тепер уночі, як злодій, жив би разом зо всіма і не спізнав би всієї гіркоти нещасть, яких так щедро відміряла йому його недоречна доля.

Потім він спинився і постояв трохи, прислухаючися, чи не подасть десь голос собака. Але собаки поки що мовчали чи зовсім їх не було на селі. Та їх не було і раніше, пригадав Федір, хіба що по хуторах, у містечку. Селяни через свою бідність вважали за краще годувати зайве порося, ніж тримати собаку. Мабуть, і тепер так. Не розбагатіли ж його селяни. За ріденьким вишняком біля садка вросла в землю якась споруда без стріхи, крокви і лати випиналися, наче сухі ребра. Видно, тут уже не жили. Але ж де тоді багатодітна сім'я Івана Погорільця, це ж була його хата? І ще одну хату з чорним проваллям пустих вікон побачив він за тином, — напевно, стоїть пусткою. А поруч хата випнулася на саму вулицю, колись тут у затишку на призьбі любили посидіти чоловіки, тепер же під її скособоченою стіною стирчали кілки-підпори, щоб не впала. Тут колись жив один найбільш горластий активіст, худий і довжелезний, як жердка, Павлюк Коцюба. Він уже напевно заслужив ліпшої хати від Радянської влади, бо був найбіднішим у селі. Та, видно, не заслужив, якщо дожився ось до такої — кілками підпертої хатини.

Федір зійшов із середини дороги трохи вбік, ближче до плота, бо вступив у свіжий коров'як. Але він боявся, щоб не зустрітися з кимось, щоб хтось не почув його кроку, потаємного, наче злодійського. Проте на нічній вулиці не було нікого, мабуть, село вже добре заснуло. Тільки за стінами поблизьких хлівів часом зітхали-ворушилися сонні корови, та раз на подвір'ї по той бік вулиці рипнули двері, — мабуть, хтось виходив за потребою. Обережно ступаючи по м'якій землі, Федір пройшов знайому вулицю і дійшов до кладовища.

Як і завжди, тут панували тиша і спокій, лише сумно гуло верховіття високих хвой. Зблизька біліли свіжі хрести біля дороги — два великі і кілька низеньких, дитячих. Він трохи постояв біля огорожі і, знайшовши прохід, не без хвилювання ступив у царство мертвих. Знав, від проходу треба піднятися на горбочок, там ховали давніше, там він пам'ятав кожну могилу. Від вулиці (у темряві ще можна було хоч трохи розібрати) кладовище зайняло всю низинку, весь ярок, далеко вийшло з-під шатів старих сосен.

1 2 3 4 5 6 7