Земляки взагалі мене ніби обходили, за всю війну я зустрів їх, може, чоловіка три. Мабуть, тому, що цей Український фронт був поодаль від Білорусі, солдати та й офіцери у нас більшістю походили з України, Північного Кавказу, де формувалася бригада, ну й, відомо, з Росії. Білорусів же в полку, здається, не було жодного. Якось почув, нібито начальник ПММ — білорус і принагідно запитав у самого, звідки він. Але ні, не з Білорусі, хоч вимова його було дуже подібною до білоруської. Казав, смоленець. Я був розчарований. Так хотілося стріти рідну душу, хоч би звідки-небудь з близького чи з далекого району, побалакати про довоєнне. А може, й дізнатися щось про сучасне з рідних містин, від яких я був одірваний з початку війни.
Війна війною, але, мабуть, слід було зашити розідраний рукав. Оскільки тут гасало начальство, роздягатися не став, попросив Кананка зашити гімнастерку на мені, і той вийняв із зимової шапки голку з несвіжою ниткою. Тільки-но він прилаштувався зашивати, як ззаду загухкали наші гаубиці; через голови, прорізуючи туге повітря, з шарханням полетіли важкі снаряди. Спроквола з іншого боку глухо загавкали німецькі міномети — ці, як і вчора, почали бити по містечку. Між дахів і дерев пихнули вгору димні вибухи — два з них зовсім побіч, за лісопильнею.
— Ану, всі в рівчак!
Щільненько, один повз одного, ми позаклякали у вузькому рівчаку; на вогневій біля панорами гармати, як завжди, залишився один навідник Степанов. Вибухи товкли оточення, розбивали вщент покрівлі домівок. Невідомо було, скільки триватиме той обстріл, коли тільки це звичайний обстріл без просування піхоти. Якщо з піхотою, буде гірша справа, може, й нам доведеться долучитися до бійки.
— Йолопи! — буркотів телефоніст Муха. — Не дадуть і поснідати.
А сніданок, між тим, затримувався: не випало б їсти його разом з обідом. Як позавчора. Тут, в Австрії, зовсім не те, що недавно було в Угорщині, коли ми про кухню не дбали, задовольнялися з цивільного харчу — не треба були ні перлова каша, ні вермішельний суп. У кожній хаті легко було здобути шматок шинки, кільця приперченої ковбаси, буханець білого хліба. Та ще й бутель, а то й більше вина — червоного чи білого. Але Угорщина коштувала нам немалої крові й зосталася ззаду, а в Австрії з харчем було тугенько. Австріяки самі сиділи на картках. Взагалі голодували. І ми мусили їсти те, що варив старшина. А той, звісно, не дуже завдавав собі клопоту — частував тим, що привозили з тилу.
Обстріл тривав з годину, стріляли наші артилеристи і німці. Разів пару вибухнуло на дорозі, біля того напіврозбитого будинку, де ранком стояли машини, — паленим смородом потягнуло в наш бік, до річки. І мене раптом охопив клопіт: хоч би не вцілили в той приємний котедж. За одну секунду могли зіпсувати все цю затишну красу, над якою впадало, може, не одне покоління його власників. Тим часом по той бік містечка було неначе тихо. І то добре, значить, атаки не було ні з чийого боку. Можна було трохи розслабитися, відійти від напруження, і я виліз із рівчака. Біля навідника Степанова вже сидів командир гармати Медведев, — не в лад зі своїм прізвищем худий, довготелесий сержант з вузьким, старуватим обличчям. Обстріл перебив його ранковий сон під плащпалаткою біля бруствера, і тепер сержант нервував.
— Якого дідька! — зазлостив він, коли вибухнуло зовсім близько, здається, за огорожею лісопильні. — Запалять, буде смердіти до вечора.
— І без того смороду вистачає, — сказав навідник.
— Таке містечко нищать. Без жодної потреби. Все одно хутко кінець, нікуди не дінуться.
— А може, тому й нищать, що наостанці, — сказав Степанов, — щоб нікому не дісталося.
Що наостанці, це певно, подумав я, бо дуже небагато залишилося. Тільки ми щось запорпались, уперлися в якусь перешкоду. З заходу по Австрії вже наступали американці. Часом батарейний радист ловив їх не так і далекі перемовини англійською мовою, яка перемішувалася в ефірі з німецькою, чого раніше не було чути ніколи. Тож вони тут недалеко і, може, днями вдарять назустріч нам із заходу. Якщо до того часу це містечко не перетвориться на руїни. Чомусь раніше про те не думалося. Будинки, міста і села на війні взагалі не бралися до уваги й однаково руйнувались і нами, і німцями. Але тепер ось з'явилося нове почуття, нове ставлення як до людських життів, так і до людського майна. Та ще такої, як ця страдниця Австрія, також по суті німецька жертва.
Як трохи потихшало вгорі, прийшли наші солдати з кухні. Атрощенко і Скибов принесли по два казанки, бухани хліба в речмішках — харчі для взводу на весь день. За ними, чомусь перевальцем, волікся проноза санінструктор Петрушин, і я злостиво подумав: а цей пощо? Мені він не подобався ніколи, цей тридцятирічний сержант, який у просвітах між обстрілами тинявся по батарейних тилах. Коли ж виникала якась потреба, санінструктора було не знайти. Знову ж через його ровер я сьогодні пережив сутичку з комбригом. Мабуть, відчуваючи це, Петрушин одразу почав трошки навіть лесливо, ніби підбадьорюючись:
— Ну, як? Дістається вам тут? На самому, вважай, передку. Не те, що в третій — сидять, як у батька за пазухою. Комбат на акордеоні грає... Поранених нема? — запитався він.
Солдати повилазили з рівчака, почали різати хліб на палатці, повсідалися над котелками з остиглою перловкою. Петрушин, схоже було, вже поснідав і не виявляв цікавості до їжі. Він дістав з кишені оксамитку і, поставивши на станок чобіт, заходився його начищати. Після старанно начищав другий. Зо всіх сержантів у полку він один форсував у зграбних хромових чоботях, про які не переставав дбати навіть під час обстрілів.
Налощивши чоботи і намилувавшись їх майже дзеркальним глянцем, санінструктор раптом згадав:
— А де мій трофей?
— Який трофей? — навмисно "не зрозумів" я.
— Ровер.
— Ровер комбриг одібрав, — збрехав я.
— Так-таки й одібрав?
— Отак і одібрав. Он хай Кананок скаже.
Петрушин повернувся до Кананка, який з молодим Атрощенком розпочав снідати на бруствері. На мої слова той спершу завсміхався.
— Ну, одібрав...
— Так я й повірив, — засумнівався санінструктор. — Сховали десь.
Він почав оглядатися біля вогневої, шукати ровер: зазирнув у спустілий рівчак, за штабель снарядних скриньок під брезентовою накривкою.
— Не шукай, не знайдеш, — раптом сказав Медведев. — Комбриг наказав віддати.
— Кому віддати?
— У кого взяли.
Ну, для чого було говорити, злостиво подумав я, хай би шукав, де хоче. Але Петрушин якось одразу зрозумів, що Медведев не обманює і, не сказавши й слова, перескочив бруствер.
— Ти куди? Назад!
Той тільки буркнув щось на ходу і хутким кроком рушив до котеджу. Це мені не сподобалось, але що було з ним робити? По службі він мені не підпорядковувався, а звертатися тепер до комбата не мало сенсу. Комбат з цим сержантом перебував у надто приязних стосунках: той недавно ще тягав йому бутлі з вином, виручав, коли він, перебравши, лежав у кабіні "студебекера", казав по телефону: комбат хворий, діагноз — малярія. Той і справді хворів на малярію, як, врешті, багато хто на батареї. Але хворіли влітку й восени, взимку малярія не брала.
Обстріл уже стихав, здається, з обох боків; закотився за вершини гір далекий відгул, надовго чи ні — невідомо. Санінструктор перейшов місток, рішуче перескочив через невисоку хвіртку й попрямував до дверей котеджу. Щось загрозливе здалося мені в тій його самовпевненій, майже злій рішучості, немов я вже мав певну причетність до того котеджу. Я вискочив з вогневої і, накульгуючи на побиту ногу, перейшов місток, переліз через огорожу. З домівки ніхто не показувався, а Петрушин раз по раз дубасив кулаком в тяжкі двері.
— Відчиніть!
Я підбіг ззаду і рвонув його за плече.
— Геть звідси!
Санінструктор обернувся, пройняв мене злим поглядом, але послухався і пішов до хвіртки. Здаля лише бридко негучно вилаявся. Я повернувся був, щоб податися слідом, як ззаду забрязкотіли двері.
— Дякую вам. Він удруге вже...
На порозі в напіврозчинених дверях стояла вона — моя землячка. Тільки зирнувши в її кирпатеньке, з кількома ряботинами біля перенісся личко, я відразу впізнав наш напівзабутий діючий вираз обличчя — приязно стриманий, мо' трошки з острахом перед незнайомою людиною. На вигляд вона була ще зовсім дівча, схожа на хлопчика-підлітка, — в темній кофтинці з білим комірцем і вузьких штаненятах замість спіднички. Спереду був пристебнутий куценький білий фартушок — як у покоївки абощо. Вражений цією зустріччю, я на мить забувся про санінструктора і навіть не бачив, як той переліз через хвіртку.
— Ви з Білорусі? — здивовано спитав я.
— Еге, — тихенько відповіла вона і ніби насторожилася затим.
— І я ж... також.
— Знаю. Мені ваш солдат сказав.
— Але... Ви тут давно?
Схоже було, вона зітхнула чи лише замірилася, стримавши подих. Потім повернулася в дверях, не запрошуючи мене зайти, але й сама не виходячи на низенький камінний ганок. Вся така спритненька, тоненька, мов цвяшок, з ознакою чогось стривоженого на привабливому личку.
— Як вам сказати... Хутко не скажеш, — вимовила вона й зробила несміливу спробу трошки усміхнутися. Немов на прощання. Але прощатися з нею мені вже не хотілось.
— Нікого не пускайте, — сказав я, відчувши тьмяну приязність до неї. — Якщо будуть стукати, не відчиняйте. Ми вас оборонимо.
— Тут уже стукались.
— Хто стукався?
— Ваші військові, — сказала вона і помовчала. — То, може, зайдете? — несподівано спитала чи запропонувала вона і трішки збочила в дверях, переступивши на слизькому граніті маленькими, в м'яких пантофельках ніжками. Я мимоволі зирнув на свої білі від пилу кирзачі і ступив на низький поріжок.
Тут був не дуже великий, з високою стелею вестибюль, ніби шахова дошка, вимощений чорно-білими кахлями, з високою чорною шафою збоку і двома стрілчатими вікнами навпроти. Посередині стояв легенький гарний столик на вигнутих ніжках, вкритий квітчастою скатеркою. Декілька таких же гнутих ослінчиків містилося побіч, а біля стіни стояли два масивні шкіряні крісла. Скрізь було чисто, доглянуто і темнувато: вікна знадвору наполовину затуляло гілля старих зазеленілих дерев.
— А ви тут — одна? — спитався я, трохи здивований явною заможністю її житла.
— Ні, чому ж...