Хоча в горах околиці ми часто зустрічали подібні пожежі, учинені місцевими жителями для очищення від сухої торішньої трави, але та картина, яку ми бачили на Далай-нурі, далеко перевершувала всі колишні своєю грандіозністю.
Ще з вечора замигтів вогник на горизонті, і через години дві-три він розрісся величезною вогняною лінією, що швидко посувалась по широкій степовій рівнині. Невелика гора, яка припала саме в середині пожежі, вся залилася вогнем, немов величезна освітлена будівля, що випинається із загальної ілюмінації. Потім уявіть собі небо, оповите хмарами, але освітлене багряною загравою, що кидає уздовж своє червонувате напівсвітло. Стовпи диму, звиваючись примхливими зиґзаґами і також освітлені пожежею, високо піднімаються догори і губляться там в неясних обрисах. Широкий простір попереду палаючої смуги освітлено досить повно, а далі нічний морок здається ще густіше і непроникним. На озері чуються гучні крики птахів, стривожених пожежею, але на палаючій рівнині все тихо і спокійно.
Озеро Далайнур лежить на північній околиці пагорбів Гучин-Гурбу та по своїй величині займає перше місце серед інших озер Південно-Східної Монголії. Формою воно наближається до сплюснутого еліпсу, витягнутого великою віссю від південного заходу на північний схід. Західний берег має кілька видатних заток; обрис же інших берегів майже зовсім рівний.
Вода описуваного озера солона, і, за словами місцевих жителів, воно дуже глибоке, але цьому навряд чи можна вірити, так як на відстані сотні і більше кроків від берега глибина не перевищує 2-3 футів. (Зараз глибина до 6 м., у водні роки – до 9м., тобто дуже мілководне. Перекл.)
Розташоване серед безводних степів Монголії, озеро Далайнур служить великою станцією для пролітних птахів водяних і голінастих. Дійсно, наприкінці березня ми знайшли тут безліч качок, гусей і лебедів. Крохалі, чайки і баклани зустрічалися в меншому числі, так само як журавлі, чаплі, колпици (інакше – косарі. Перекл.) і шилоклювки (В Україні їх частіше звуть чоботарі синьоногі. Перекл.) Два останні види разом з іншими голінастими стали з'являтися лише з початку квітня; хижих птахів було взагалі мало, так само як і дрібних пташок.
Сильні і холодні вітри, постійно панівні на Далайнурі, добряче заважали нашим мисливським екскурсіям, а проте, незважаючи на це, ми стільки били качок і гусей, що виключно годувалися цими птахами. Іноді навіть запас переповнявся через край, і ми стріляли вже з однієї мисливської жадібності; лебеді давалися не так легко, і ми били їх майже виключно кулями з штуцерів.
Після 13 — денного перебування на берегах Далайнуру ми попрямували колишнім шляхом в місто Долоннор, щоб слідувати звідси в Калган. Пагорби Гучин — Гурби, через які потрібно було знову переходити, дивилися так само понуро, як і колись, але їх тиша тепер зрідка порушувалася чудовим співом кам'янки-танцівниці. Цей птах, властивий всій Середній Азії, не тільки виконує строфи своєї власної пісні, але багато запозичує від інших птахів і дуже мило їх передражнює.
Проведення окомірної зйомки внаслідок одноманітності місцевості було вкрай важким; втім, ця робота представляла чимало труднощів і протягом всієї експедиції .
При виконанні зйомки під час подорожі необхідно було завжди витримувати, по-перше, точність самої роботи, а по-друге, тримати це в секреті від місцевого населення. Обидві умови були однаково важливі. Знай місцевий люд, особливо китайці, що я знімаю на карту їх країну, труднощі нашої подорожі збільшилися б удвічі і навряд чи б ми могли вільно пройти по густонаселених місцевостях. На превелике щастя, протягом усіх трьох років експедиції я жодного разу не був спійманий на місці злочину, тобто з картою, і ніхто не знав, що я знімаю свій шлях.
Минувши місто Долоннор, куди я заїхав з одним з козаків, щоб зробити необхідні покупки, ми пішли далі по дорозі, що веде в Калган.
Великий і привільний степ, по якому ми проходили від Долоннору, служить пасовищем для табунів богдохана. Кожен такий табун, званий у монголів даргу, складається з 500 коней і знаходиться у завідуванні особливого чиновника; усіма ж ними завідує один головний начальник. З цих стад вибираються коні для війська під час війни.
Тут до речі сказати кілька слів про монгольських коней. Характерні їх ознаки складають: середній або навіть малий зріст, товсті ноги і шия, велика голова і густа, досить довга шерсть, а з особливих якостей незвичайна витривалість. На найсильніших холодах монгольські коні залишаються на підніжному кормі і задовольняються убогою травою; через брак же її їдять, подібно верблюдам, бударгану і чагарники; сніг взимку звичайно заміняє їм воду. Словом, наша кінь не прожив би й місяця за тих умов, при яких монгольський може існувати без горя.
Майже без жодного нагляду бродять величезні табуни коней на привільних пасовищах північної Халхи і землі цахарів. Ці табуни звичайно розбиваються на косяки, в яких буває 10-30 кобил під охороною жеребця. Останній ревниво пильнує своїх наложниць і ні в якому випадку не дозволяє їм відлучатися від стада; між ватажками косяків часто відбуваються бійки, особливо навесні. Монголи, як відомо, пристрасні любителі коней і відмінні їх знавці; по одному погляду на коня номад вірно оцінить його якості. Кінські скачки також вельми улюблені монголами і звичайно влаштовуються влітку при великих кумирнях. Найзнаменитіші скачки бувають в Урзі, куди змагальники приходять за багато сотень верст. Від кутухти призначаються призи, і той, хто виграв першу нагороду отримує значну кількість худоби, одягу і грошей.
Наведу розповідь про саму характерну і чудову тварину Монголії — верблюда. Він вічний супутник номада, часто головне джерело його добробуту і незамінна тварина в подорожі по пустелі. Протягом цілих трьох років експедиції ми не розлучалися з верблюдами, бачили їх у всілякій обстановці, а тому мали багато випадків вивчати цю тварину.
Монголії властивий виключно двогорбий верблюд; одногорбий його побратим, звичайний в туркестанських степах, тут зовсім невідомий. Монголи називають свою улюблену тварину загальним ім'ям " тиме ", потім самець називається " бурун ", мерин "атан ", а самка " инга ". Зовнішні ознаки хорошого верблюда складають: кремезна статура, широкі лапи, широкий, що не зрізаний косо, зад і високі, прямо стоячі горби з великим проміжком між ними. Перші три якості рекомендують силу тварини; останнє, тобто прямо стоячі великі горби, свідчить ще, що верблюд жирний і, отже, довго може виносити всі негаразди караванної подорожі в пустелі. Великий зріст далеко не гарантує хороших достоїнств описуваної тварини, і середньої величини верблюд з вищенаведеними ознаками набагато краще високого, але вузьколапого та кволого по статурі. Втім, при однаковості віку та інших фізичних умов більш крупній тварині, звичайно, надається перевага над малорослій.
У всій Монголії найкращі верблюди розводяться в Халхі; тут вони великі зростом, сильні, витривалі. У Алашані і на Кукунорі верблюди набагато менше зростом і менш сильні; понад те, на Кукунорі вони мають більш коротку, тупу морду, а в Алашані більш темну шерсть. Ці ознаки, скільки ми помітили, зберігаються постійно, і дуже ймовірно, що верблюди Південної Монголії складають особливу породу, відмінну від північної.
Степ або пустеля з своїм безмежним простором становить корінне місце проживання верблюда; тут він відчуває себе цілком щасливим, подібно своєму господареві монголові. Той і інший біжать від осілого життя, як від найбільшого ворога, і верблюд до того любить широку свободу, що, поставлений у загін хоча б на найкращу їжу, він швидко худне і нарешті здихає. Виняток становлять хіба ті верблюди , яких утримують іноді китайці для перевезення кам'яного вугілля, хліба та інших тягарів. Зате всі ці верблюди представляються якимись жалюгідними задохликами порівняно зі своїми степовими побратимами. Втім, і китайські верблюди не виносять цілий рік неволі, тому на літо завжди відсилаються для поправки в найближчі місцевості Монголії.
Взагалі верблюд дуже своєрідна тварина. Щодо нерозбірливості їжі та невибагливості він може служити зразком, але це вірно тільки для пустелі. Приведіть верблюда на хороші пасовища, які ми звикли бачити в своїх країнах, і він, замість того щоб від'їдатися і жиріти, стане худнути з кожним днем. Це ми зазнали, коли прийшли з своїми верблюдами на чудові альпійські луки гір Ганьсу; те ж саме говорили нам кяхтинські купці, які пробували завести власних верблюдів для перевезення чаю. У тому і іншому випадку верблюди псувалися, будучи позбавлені їжі, яку вони мали в пустелі. Тут улюбленими стравами описуваної тварини служать: цибуля і бударгана, далі йде дирісун, низький полин чи саксаул в Алашані і хармик, особливо, коли достигнуть його солодко — солоні ягоди. Взагалі сіль безумовно необхідна для верблюдів, і вони з найбільшим задоволенням їдять білий соляний наліт, або так званий гуджир, який рясно покриває всі солончаки і часто виступає з ґрунту, навіть на трав'яних степах Монголії. За відсутності гуджиру верблюди їдять, хоча з меншою для себе користю, чисту сіль, яку їм необхідно давати рази два чи три на місяць. У разі якщо описувані тварини довго не мали солі, то вони починають худнути, хоча б їжа була в достатку. Тоді верблюди часто беруть в рот і жують білі камені, приймаючи їх за шматки солі. Остання, особливо, якщо верблюди довго її не їли, діє на них як проносне. Відсутністю гуджиру і солонцюватих рослин, ймовірно, можна пояснити ту обставину, що верблюди не можуть жити на хороших пасовищах гірських країн. Крім того, для них тут немає широкого простору пустелі, по якій наша тварина бродить на волі ціле літо.
Продовжуючи про їжу верблюдів, слід сказати, що багато з них їдять рішуче все: старі побілілі кістки, власні сідла, набиті соломою, ремені, шкіру тощо. У наших козаків верблюди з'їли рукавиці та шкіряне сідло, а монголи одного разу запевняли нас, що їх караванні верблюди, які довго голодували, з'їли нишком старий намет своїх господарів.
Деякі верблюди їдять навіть м'ясо і рибу; ми самі мали кілька таких екземплярів, які крали у нас повішену для просушки яловичину.