Ну, тобто нога", — після чого починала реготати, як маніячка.
— Ох, Гасе, — пробелькотіла я. — Це...
Я не знала, що казати. На мене він не дивився, і мені здавалося нескромним дивитися на нього. Я відчувала, що він витріщився просто себе. Вийняв цигарку з рота, поглянув на неї, пом'яв пальцями і знову взяв у зуби.
— Ну, — зауважив він, — якщо по-чесному, у мене і справді прегарна
нога.
— Мені дуже шкода, — сказала я. — Мені правда дуже, дуже шкода.
— Мені теж, — мовив він.
— Я б не хотіла таке тобі колись зробити, — сказала я йому.
— А я б не заперечував, Гейзел Грейс. Для мене де була б велика честь — якби серце мені розбила ти.
РОЗДІЛ ХІІ
Гейзел дуже нервувала перед зустріччю Петером Ван Гаутеном. Але письменник відмовився зустрічатися з Гейзел і Гасом. Але Лідавей примусила його прийняти відвідувачів. В кімнаті Гейзел помітила два великі сміттєві мішки, заповнені листами від шанувальників, які письменник не читав, бо жахливо боявся. Петер Ван Гаутен усіляко ухилявся від розповіді про подальшу долю персонажів його роману і навіть відрікся від нього. Він сказав, що сподівався, що хвора дівчинка не зможе перелетіти через океан, тому вирішив дати їй якусь розраду. Щодо роману, то він складається з рядків на папері; і його персонажі не повинні мати життя за межами цих рядків. Вони перестали існувати в ту мить, коли роман закінчився. Гейзел найбільше цікавила подальша доля матері Анни. Петер Ван Гаутен почав ображати дівчину і назвав її невдалим експериментом з мутацій. Обурена Лідавей оголосила, що звільняється з посади, а Гейзел вимагала лише одного — сказати, вигадати, що стане з матір'ю Анни.
Я не можу кулею вилетіти з приміщення, але ми швидко спустилися східцями, причому візка тримав Огастас, і рушили назад до "Філософа" нерівним хідником, брукованим прямокутними цеглинами. Вперше після історії з гойдалкою я заплакала.
— Гей, — сказав Огастас, обійнявши мене за стан. — Гей, усе гаразд... —(Кивнувши, я втерла сльози). — От виродок... — (Я знову кивнула). — Напишу я тобі епілог, — пообіцяв Гас. Я заплакала ще дужче. — Обов'язково напишу, — повторив він. — І краще, ніж цей п'яничка. У нього мозок уже як швейцарський сир. Він навіть не пам'ятає, що колись написав книжку. Я можу написати вдесятеро кращу історію. У мене в романі буде кров, тельбухи і висока жертовність, суміш "Царської немочі" і "Ціни світанку". Тобі сподобається.
Я кивала, силкуючись усміхнутися, а він мене пригорнув дужими руками до м'язистих грудей, і я трохи намочила слізьми його теніску, але незабаром змогла говорити.
— Я змарнувала твоє бажання на цього виродка, — пробурмотіла я йому в груди.
— Гейзел Грейс, ні. Мушу погодитися, що ТИ витратила моє єдине Бажання, але не на нього. Ти витратила його на нас.
Ззаду почулося швидке цок-цок високих каблучків. Я обернулася. Лідавей, з розмащеною по щоках косметикою, шокована ситуацією, бігла за нами по тротуару.
— Ходімо в будинок Анни Франк, — запропонувала вона.
— Я нікуди не піду з цим чудовиськом, — заперечив Огастас.
— А його ніхто й не запрошує, — сказала Лідавей. Огастас обіймав мене, у захисному жесті поклавши долоню мені на щоку.
— Не думаю... — почав був він, але я перебила:
— Ходімо, певна річ.
Мені, як і раніше, кортіло почути відповіді від Ван Гаутена. Але це не все. Лишилося всього два дні в Амстердамі з Огастасом, і я не дозволю тому жалюгідному старому все зіпсувати.
У Лідавей був громіздкий сірий "фіат" з мотором, торохтіння якого нагадувало захоплений вереск чотирирічної дівчинки. Ми їхали вулицями Амстердама, й Лідавей знай перепрошувала.
— Мені дуже прикро. Цьому нема пробачення. Він просто хворий, —казала вона. — Я думала, зустріч з вами йому допоможе: він відчує, що його роман вплинув на реальні долі, але... Мені дуже, дуже прикро. Це просто ганьба.
Ні я, ні Огастас не озивалися. Я сіла на задньому сидінні, за Огастасом, і поклала руку між бічною стінкою машини й Огастасовим сидінням, сподіваючись намацати його руку, але так і не намацала. Лідавей вела далі:
— Я працювала у Петера, бо вважала його генієм, і оплата добра, але поступово він перетворився на чудовисько.
— Мабуть, він непогано заробив на своєму романі, — помовчавши, зауважила я.
— О ні-ні, справа не в цьому. Він же Ван Гаутен, — сказала Лідавей. — У сімнадцятому столітті один з його пращурів відкрив спосіб змішувати какао з водою. Частина Ван Гаутенів давно перебралася в Сполучені
Штати, Петер — їхній нащадок, але після виходу роману він повернувся в Нідерланди. Він — ганьба для своєї великої родини.
Мотор вереснув. Лідавей перемкнула передачу, і ми рвонули мостом понад каналом.
— Це обставини, — пояснила вона. — Обставини зробили його таким жорстоким, адже він від природи не лихий. Але такого, як сьогодні, я не очікувала... коли Петер казав оті жахливі речі, я не могла повірити. Мені дуже, дуже прикро.
Паркуватися довелося за квартал від музею Анни Франк, і поки Лідавей стояла в черзі по квитки, я сиділа, спиною прихилившись до маленького деревця, й дивилася на пришвартовані човни на каналі Принсенграхт*. Огастас стояв наді мною, неквапливо тягаючи по колу візок з кисневим балоном і спостерігаючи, як крутяться коліщатка. Я хотіла, щоб він присів поруч, але знала, що йому важко сідати і ще важче підводитися.
* "Канал принца" (нід.), названий на честь Вільгельма Оранського.
— О'кей? — запитав він, глянувши на мене згори вниз. Стенувши плечима, я поклала долоню йому на литку. Це був протез, але я не прибрала руки. Гас і далі дивився на мене.
— Я хотіла... — почала я.
— Знаю, — відгукнувся він. — Знаю. Схоже, світ і справді не фабрика з виконання бажань.
На це я легенько всміхнулася.
Повернулася Лідавей з квитками, але її тонкі губи були схвильовано стиснуті.
— Там немає ліфта, — попередила вона. — Я дуже перепрошую.
— Пусте, — заспокоїла я її.
— Так, але там багато сходинок, — заперечила вона. — Крутих сходинок.
— Пусте, — повторила я. Огастас почав щось говорити, але я перебила: — Все гаразд, я впораюся.
Ми почали з кімнати з відеофільмом про євреїв у Нідерландах, про вторгнення нацистів і родину Франків. Потім піднялися в будинок над каналом, де Отто Франк провадив свій бізнес. Піднімалися ми повільно — і я, і Огастас, — але я почувалася сильною. Незабаром я дивилася на знамениту книжкову шафу, що за нею ховалися Анна Франк, її сім'я і ще чотири людини. Шафа була відчинена, і за нею виднілися вузькі східці, якими можна піднятися тільки по одному. Навколо були й інші відвідувачі, я не хотіла нікого затримувати, але Лідавей сказала: "Прошу у всіх трохи терпіння", — і я пішла нагору. Лідавей несла мого візка, Гас ішов позаду.
Сходинок було чотирнадцять. Я думала про людей за мною, переважно дорослих, які розмовляли різними мовами, і згоряла від ніяковості, почуваючися привидом, який водночас і заспокоює, і лякає, аж нарешті я опинилася в порожній кімнаті та притулилася до стіни, і мізки повторювали легеням: все о'кей, все о'кей, заспокойтеся, все о'кей, — а вони відповідали мозку: о Боже, ми тут помираємо. Я навіть не бачила, як Огастас піднявся нагору, але він підійшов, утер чоло і сказав:
— Ти чемпіон.
Постоявши кілька хвилин, притулившись до стіни, я змогла перейти в сусідню кімнату, в якій Анна мешкала разом з дантистом Фріцом Пфефером. Кімнатка була крихітна, без меблів. Неможливо було здогадатися, що тут хтось мешкав, якби не ілюстрації з журналів і газет, які Анна розклеїла на стіні і які тут так і залишилися.
Ще одні сходи вели в кімнату, де мешкала родина Ван Пелсів, крутіші за попередні, ще й вісімнадцять сходинок завдовжки — уславлена драбина. Ставши на порозі, я окинула їх поглядом і зрозуміла — не подужаю, але єдина дорога звідси вела нагору.
— Гайда назад, — сказав позаду мене Гас.
— Все о'кей, — тихо відповіла я. Це дурня, але мені здавалося, що я зобов'язана їй — Анні Франк, я маю на увазі, — адже вона мертва, а я ні, адже вона сиділа тут мишкою, не піднімала жалюзі, все робила правильно і все одно загинула, і тому я повинна піднятися сходами і побачити інший світ, у якому вона прожила кілька років, перш ніж по неї прийшло гестапо.
По східцях я дерлася, як маленька дитина, повільно, щоб можна було звести дух нагорі, перш ніж зомлію. Зусібіч у свідомість заповзала чорнота, а я знай плуганилася нагору крутими східцями. Нарешті я здолала їх, в очах тьмарилося, мене нудило; м'язи рук і ніг беззвучно волали, вимагаючи кисню. Спиною по стіні я осіла на підлогу, тіпаючись від вологого кашлю. Наді мною була пригвинчена порожня вітрина, і я дивилася крізь скло на стелю, силкуючись не знепритомніти.
Лідавей присіла навпочіпки біля мене, мовивши:
— Ти вже нагорі, все позаду.
Я кивнула. Я заледве усвідомлювала, що всі тривожно поглядають на мене, а Лідавей тихо говорить з ними спершу однією мовою, потім іншою, потім ще іншою, а Огастас стоїть поруч і гладить мої коси.
За часину Лідавей з Огастасом допомогли мені підвестися, і я побачила, що ж захищала скляна вітрина: позначки на шпалерах про те, як росли діти, що мешкали тут: дюйм по дюйму доти, доки рости перестали.
Помешкання Франків тут закінчувалося, але ми й далі були в музеї — в довгому вузькому коридорі висіли фотографії кожного з восьми мешканців флігеля й опис: як, де і коли вони померли.
— Єдиний з усієї родини, хто пережив війну, — сказала Лідавей, показуючи на батька Анни, Отто. Говорила вона неголосно, ніби в церкві.
— Він не війну пережив, — уточнив Огастас. — Він пережив геноцид.
— Правильно, — погодилася Лідавей. — Не уявляю, як далі жити без рідних. Просто не уявляю.
Коли я читала про кожного з сімох померлих, я думала про Отто Франка, якого вже ніхто більше не називав татом, — йому лишився тільки Аннин щоденник замість дружини і двох дочок. Наприкінці коридору була величезна книжка, де містилися імена 103 000 загиблих у Нідерландах під час голокосту (як свідчила табличка на стіні, вижили тільки 5 000 з депортованих нідерландських євреїв. 5 000 Отто Франків). Книжка була розгорнута на сторінці з іменем Анни Франк, але мене вразило, що відразу за нею йшли чотири Арони Франки. Чотири. Чотири Арони Франки без присвячених їм музеїв, без сліду в історії, без когось, хто плакав би за ними.