Я хотів би побачити тебе знову вже сьогодні, але я готовий чекати ніч і більшу частину завтра.
Я закотила очі.
— Серйозно, — мовив він.
— Ми ж зовсім не знаємо одне одного, — мовила я, забираючи книжку з панелі. — Ліпше так: я подзвоню, коли дочитаю.
— У тебе немає мого телефону, — нагадав він.
— Підозрюю, ти вписав його в книжку. Огастас розплився в дурнуватій усмішці:
— А ще кажеш, що ми зовсім не знаємо одне одного!
Гейзел довго не спала, читаючи "Ціну світанку". Її герой старший сержант Макс Махач чимось їй сподобався, хоча й убив купу людей. Цього дня був її тридцять третій напів-день-народження. Мама запропонувала Гейзел провести його з друзями. Дівчина вирішила зустрітися у торговому центрі після занять зі своєю подругою. Вона купила сиквели до "Ціни світанку", а от спілкування з Кейтлін їй швидко набридло, зіславшись на втому, вона розпрощалася з подругою. Чекаючи на маму, Гейзел почала читати нову книгу про Макса Махача. Таких книжок дівчина раніше не читала, але жити в нескінченому вимислі виявилося цікаво. Гейзел розуміла, що вона ніколи не зможе природно спілкуватися з людьми, бо вони почуватимуться ніяково і відчуватимуть докори сумління. Тож їй подобалося бути на самоті.
Ввечері Гейзел у мільйонний раз перечитувала "Царську неміч". В книзі оповідь йде від імені хворої на рак дівчинки Анни. Про свою хворобу Анна все каже чесно, вважаючи себе побічним ефектом безжальної мутації, за рахунок якої життя на землі таке розмаїте. Мати Анни закохується в голландського торговця тюльпанами, якого Анна прозиває Голландським Тюльпанником. У нього багато грошей і ексцентричні ідеї лікування раку. Але коли мати дівчини збирається вийти заміж, а Анна почати лікування, розповідь обривається рівно на сере...
Гейзел розуміє, що цей фінал означає смерть Анни. Але їй цікаво було дізнатися подальші долі інших персонажів. Вона написала Петеру Ван Гаутену багато листів, але відповіді не отримала. Вона дізналася, що "Царська неміч" — його єдина книга, яку він видав десять років тому. Гас теж розчарований невизначеним фіналом роману. Він просить приїхати Гейзел до нього, щоб підтримати Айзека, якого напередодні операції кинула дівчина. Огастас і Айзек у підвалі грали в компютерну гру. Її сенс був у протистоянні терористам. Огастас весь час програвав, адже його герой гинув. Але він не засмучувався, адже він "врятував" дітей від терористів: "Ніхто не дасть їм вічного життя, але ціною мого життя тепер у них є хвилина, а це вже дещо". На зауваження Гейзел, що це лише пікселі, хлопець відповів: "Гра — це, можливо, реальна реальність".
РОЗДІЛ V
Через тиждень Огастас повідомим Гейзел, що отримав листа від Петера Ван Гаутена. Він, зокрема, написав: "Зважаючи на марність нашої боротьби, чи треба нам цінувати минуще враження, якого зазнаємо ми від мистецтва, — чи його єдиною цінністю слід вважати приємне переведення часу? Чим повинна бути книжка, Огастасе? Тривожною сиреною? Закликом до зброї? Ін'єкцією морфію? Як і всі запитання у всесвіті, ці теж неминуче приведуть нас до витоків: що означає бути людиною і —запозичуючи фразу в розтривожених шістнадцятирічних, яких ви, без сумніву, гнівно засуджуєте, — у чому сенс? Боюся, що сенсу немає, друже мій, і від подальшого знайомства з моїми творами ви б отримали невелике задоволення. Відповідаю на ваше запитання: більше я нічого не написав і не напишу. І далі ділитися думками з читачами навряд чи буде корисно і їм, і мені".
Гейзел вирішила написати мейл письменнику. Як хвора з трирічним стажем четвертої стадії раку, вона стверджувала, що письменник правильно зрозумів її. Книга пояснила дівчині, що вона відчуває, ще до того, як вона це відчула. Але їй дуже хочеться дізнатися, що стало з іншими персонажами твору. Це не дає їй спокою вже кілька років, а вона не знає, скільки у неї є часу чекати відповідь.
Айзека прооперували, і він осліп. Гейзел нарешті отримала листа від письменника. Він написав, що якщо дівчина опиниться в Амстердамі, він радо відповість на її запитання. У батьків, які витрачали чимало коштів на лікування, грошей на цю подорож не було. Вона не могла звернутися до фонду "Джин", який виконував одне бажання хворої дитини, адже вже використала його на мандрівку в Світ Діснея.
Огастас Вотерс сидів на ґанку. В руках він мав букет яскраво-помаранчевих тюльпанів, які допіру почали зацвітати. Сьогодні Гас з'явився у флісовій кофті, під якою виднілася футболка з логотипом баскетбольної команди Індіани. Вибір гардеробу здався мені несподіваним, хоч Огастасові все це личило. Відштовхнувшись, він підвівся і простягнув мені тюльпани зі словами:
— На пікнік не хочеш?
Я кивнула, взявши квіти.
— Хочеш, я поставлю їх у вазу? — запитала мама, широко всміхаючись.
— Ні-ні, я сама, — відповіла я. Якщо поставити тюльпани у вітальні, вони будуть спільними квітами. А я хотіла, щоб вони були тільки мої.
Я пішла до себе в кімнату, але переодягатися не стала. Зачесалася, почистила зуби, підмастила губи блиском і ледве-ледве напахтилася. Я не зводила очей з тюльпанів. Вони були агресивно-помаранчеві — такі помаранчеві, що це мало не вбивало їхню красу. Я не мала ні вази, ні чогось такого, тому вийняла зубну щітку зі склянки, наполовину наповнила її водою і лишила квіти у ванній.
Повернувшись у свою кімнату, я, почувши голоси, посиділа трохи на краєчку ліжка, слухаючи розмову крізь двері.
Тато : "То ви з Гейзел познайомилися в групі підтримки?"
Огастас: "Так, сер. У вас чудовий дім. І малюнки мені подобаються".
Мама: "Дякуємо, Огастасе".
Тато : "Отже, ти теж хворів?"
Огастас: "Так. Ногу я відрізав не з чистого задоволення, хоча це непоганий спосіб скинути вагу. Ноги такі важкі!" Тато : "А зараз як твоє здоров'я?" Огастас: "БОР уже чотирнадцять місяців".
Мама: "Чудово! Можливості медицини в наші дні — це щось неймовірне!"
Огастас: "Знаю. Мені пощастило".
Тато : "Ти повинен розуміти, що Гейзел, як і раніше, хвора, Огастас, і буде хвора все своє життя. Вона старатиметься не відставати від тебе, але її легені... "
Тут з'явилась я, і тато замовк.
— То куди ви поїдете? — запитала мама. Огастас підвівся, нахилився до неї, прошепотів відповідь і притиснув палець до вуст.
— Ш-ш, — мовив він, — це секрет. Мама всміхнулася.
— Телефон узяла? — запитала вона мене. Я пред'явила його як доказ, нахилила візок з кисневим балоном на колеса і рушила. Огастас наздогнав мене і підставив руку, на яку я сперлася, обхопивши пальцями біцепс.
На жаль, за кермо сів Огастас — сюрприз повинен бути сюрпризом. Поки ми ривками просувалися до невідомої мети, я мовила:
— Ти так маму зачарував, що вона мало зі штанів не вистрибувала.
— Думаєш, я їм сподобався?
— Ще й як. Хоча кого це хвилює? Вони ж тільки батьки.
— Вони твої батьки, — сказав Огастас, кинувши на мене погляд. —Плюс я люблю подобатися. Це божевілля?
— Ми їдемо в отой парк чи що?
Вигляд у Огастаса був трохи розчарований.
— Так, ми їдемо в отой парк чи що, — сказав він. — То ти зрозуміла,
так?
— Зрозуміла що?
— Нічого.
Позаду музею розташовувався парк, де митці наставили великих скульптур. Я чула про нього, але ніколи там не була. Проминувши музей, ми зупинилися біля баскетбольного майданчика, заповненого величезними синіми і червоними сталевими арками, що зображали траєкторію переданого м'яча.
З невеличкого підвищення, яке в Індіанополісі вважається пагорбом, ми спустилися на галявину, де діти лазили по величезній скульптурі лежачого скелета. Кістки його були мені десь до пояса, а стегнова кістка вища за мене. Скульптура нагадувала дитячий малюнок скелета, що підводиться з землі.
У мене боліло плече. Я боялася, що з легень метастази поповзли далі. Я уявляла, як ракова пухлина, слизький вугор з віроломними намірами, проростає в кістки, залишаючи діри в моєму скелеті.
— "Кумедні кості", — почав Огастас. — Скульптура роботи Йопа Ван Лісгаута.
— Голландець, чи що?
— Так, — підтвердив Гас. — Як і Рік Смітс. Як і тюльпани.
Гас зупинився посеред галявини з кістками і зняв рюкзак спершу з одного плеча, потім з другого. Розстебнув блискавку, вийняв помаранчеву ковдру, пінту помаранчевого соку і кілька бутербродів, замотаних у плівку та з обрізаними шкоринками.
Ця ландшафтна скульптурна композиція розміщена в Художньо-природному парку Вірджинії, на території Музею мистецтв Індіанаполісу. Складається з двадцяти двох білих і чорних лавок у вигляді кісток, які утворюють стилізований великий людський скелет. Митець хотів створити не лише художній твір, але й функціональний об'єкт, який зробив би відвідини парку більш комфортними. Йопа Ван Лісгаута на створення композиції надихнула творчість індіанців. Мистецтво корінних народів після появи європейців було розсіяне чи знищене. Тож облаштовані у парку лавки символізують залишки зникаючої культури індіанців. Майстер ніби кидає виклик усталеним уявленням про функціональність, відкриває нові можливості сприйняття глядачем артоб'єкта й середовища.
— А чому все помаранчеве? — запитала я, не дозволяючи собі думати, що все це якимось чином провадить до Амстердама.
— Таж це національний колір Нідерландів! Бутерброд? — запитав він.
— Дай-но здогадаюся, — сказала я.
— Голландський сир. І помідори. Помідори мексиканські. Вибач.
— Вічно ти розчаруєш, Огастасе. Хоч би помаранчевих помідорів дістав!
Він засміявся, а потім ми мовчки їли бутерброди, дивлячись, як діти лазять по скульптурі. Я не могла почати розпитувати, тож сиділа в оточенні всього голландського, мені було ніяково, та в серці жевріла надія.
Вдалині, купаючись у бездоганному сонячному світлі, такому рідкісному для нашого рідного міста, дітлахи вже зробили зі скелета гральний майданчик і плигали через штучні кістки.
— Ось що мені в цій скульптурі подобається, — почав Огастас, потримавши незапалену цигарку двома пальцями, немов струшуючи попіл, і взявши знову в рот. — По-перше, кістки досить далеко одна від одної, і дитина не може встояти перед спокусою пострибати між ними. їй хочеться неодмінно проплигати всі груди аж до черепа. По-друге, скульптура самісінькою своєю суттю спонукає дітей танцювати на кістках. Символічні паралелі можна наводити нескінченно, Гейзел Грейс.
— Любиш ти символи, — сказала я, сподіваючись повернути розмову до великої кількості символіки Нідерландів на нашому пікніку.
— Гейзел Грейс, як і багато дітей до тебе, — і я кажу це з великою приязню, — ти витратила заповітне Бажання поспішно, не думаючи про наслідки.