Їх збережи за щирість добрих слів
І за любов, а не за вдалі рими.
Скажи: "Коли б він рано не помер,
Згубившись між поетів завалящих,
Він став би досконалішим тепер
І міг би крокувати серед кращих.
Ціную зміст рядків його сумних
За почуття, відтворені у них".
С О Н Е Т 33
Світанок пестить вранішню блакить,
Милує гори променем сліпучим.
Опісля зелень луків золотить,
Струмки зробивши золотом текучим.
Та незабаром дозволяє він
Себе сховати низькоплинним хмарам,
Що сунуть попереднім навздогін,
Процесіям подібно чи отарам.
Отак світанок юності мені
Колись засяяв сонцем благодаті.
Були короткі ті щасливі дні,
Бо заступили сонце хмари кляті.
За це любов його не зневажає,
Бо навіть сонце немічним буває.
Погожий день мені ти обіцяв,
І без плаща я вирушив із дому.
Та у дорозі дощ мене застав
І слух мій приголомшив гуркіт грому.
Хай сонячно всміхнувся ти мені
І осушив забризкане обличчя.
Та що мені подачки незначні,
Що не лікують рани й протиріччя?
Твоє зніяковіле каяття
Хіба що здатне викликать досаду,
Бо кривдника ганебне співчуття
Дає мені лише слабку розраду.
Та ці перлини сліз і ці страхи
Спокутують усі твої гріхи.
С О Н Е Т 35
Від власних вад не мучся. Колючки
Слабких троянд не заслужили кари.
Прекрасну квітку точать хробаки,
Ховають сонце непроглядні хмари.
Всі люди помиляються. Твій гріх
Я виправдав невдалим порівнянням.
Тому грішу я більше за усіх,
Порок облагородивши коханням.
Мій розум став тобі захисником
У розпочатій ним судовій справі.
Ненависть і любов за ним слідком
Затіяли усобицю в державі.
А сам я – співучасник крадія:
Ти серце вкрав, і в цьому винен я.
С О Н Е Т 36
Я визнаю, що ми – окремі люди,
Хоча кохання об'єднало нас.
Нехай слова безчестя і огуди
Мені лиш завдають гірких образ.
Одна мета у нашого кохання,
Хоч гіркота у кожного своя.
Їй не розбити дружнього єднання,
Та радощі усе ж втрачаю я.
Тебе не маю права впізнавати,
І ти мене не мусиш вихваляти,
Надавши зайві зачіпки ганьбі.
Люблю тебе таким, яким ти є:
Ти – честь моя і схвалення моє!
С О Н Е Т 37
Як неміч батька радують прості
Синівські молодечі привілеї,
Так я черпаю радість у житті
Із гідності і вірності твоєї.
Краса, багатство, знатність, розум твій, –
Всі разом, чи окремо – я не знаю, –
Дали тобі корону, друже мій,
А я любов до неї долучаю.
І я тоді не бідний, не слабкий,
Не знехтуваний світом чи невмілий.
Я – тінь твоя. Достаток твій такий,
Що часточка від нього – статок цілий.
Тобі бажаю радості без меж;
Як ти щасливий, я щасливий теж.
С О Н Е Т 38
Як може в Музи зникнути натхнення,
Коли предмет оспівування – ти?
Невже вона красу твою й імення
Не здатна на папір перенести?
Якщо хоч щось з написаного мною
Уваги варте, дякуй лиш собі
За те, що Муза не була німою.
Ти – джерело натхнення, далебі.
Десята Муза ти тепер для мене.
Вона цінніша вдесятеро тих,
Хто підганяв моє перо натхненне
Колись раніше, дев'яти старих.
Нехай же уславляє сьогодення
Мене за працю, Музу – за натхнення.
С О Н Е Т 39
Як можу я оспівувать тебе,
Якщо ти сам – моя найкраща частка?
Що дасть мені уславлення себе?
Бо вславлення тебе – то хитра пастка.
Давай окремо жити, щоб ім'я
Єдиного позбулося кохання,
Щоб завдяки розлуці зміг би я
Хвалу тобі співати без вагання.
Була б розлука мукою, якби
Дозвілля не давало нам свободи
Заповнювати кожен час доби
Думками про любов і насолоди.
Розлука навпіл ділить нам серця,
Та все ж благословенна мука ця.
С О Н Е Т 40
Прийми усі любовні почуття, –
І що нове із ними ти надбаєш?
Моє кохання і моє життя
Давно твої, і ти це добре знаєш.
Тебе не звинувачую, що ти
Цей дар використовуєш свавільно.
Лиш за одне посмію доректи,
Що нехтувать коханням недоцільно.
Хоч обкрадаєш бідність ти мою,
Тобі прощаю, ніжний мій крадію.
Ненависті у серці не таю,
Хоч більше не сповідую надію.
Зло на добро зумів ти обернуть.
Убий мене, та ворогом не будь!
С О Н Е Т 41
Свавільні вчинки юності усі,
Що коїш ти, коли мене немає,
Відповідають віку і красі:
Ніде тебе спокуса не минає.
Ти для облесниць – бажаний шматок,
Краса твоя жіноцтво непокоїть.
Син жінки, перед ласками жінок,
Хоч як би не кріпився ти, не встоїть.
Та міг би ти між злетів і падінь
Не завдавати другові образу,
Бо до моїх ти вдерся володінь,
Дві вірності порушивши одразу:
Ти милу відібрав, та головне,
Що ви обоє зрадили мене.
С О Н Е Т 42
Не в тому горе, що вона – твоя,
Хоч я її кохав, і навіть сильно,
А в тім, що мила, як помітив я,
Тобою володіє неподільно.
Коханці грішні, я прощаю вас:
Ти полюбив, бо я її кохаю.
Вона ж заради мене віддалась
Тому, хто дорогий мені без краю.
Тебе я втрачу – в виграші вона,
Її зречусь – це знахідка для друга.
Несу свій хрест, бо то моя вина –
Оця подвійна втрата недолуга.
Та друг і я – одне, це кожен знає,
Тож одного мене вона кохає.
С О Н Е Т 43
Склепивши очі, краще бачу я,
Бо вдень дивлюся на нікчемні речі.
Мені любов з'являється моя,
Коли я засинаю кожен вечір.
І тінь твою з-під мерехтливих вій
Я бачу у обрамленні проміння.
Та в світлі дня жаданий образ твій
Наскільки яскравіший сновидіння!
Яким було би щастям, кожен день
Прокинувшись, твої зустріти очі,
Якщо недосконалий лик лишень
Мені вві сні з'являється щоночі!
Без тебе день, як ніч, а ночі – дні,
Коли тебе я бачу уві сні.
С О Н Е Т 44
Якби з думок моє складалось тіло,
Як легко перенісся б я тоді
Туди, де ти! Ніщо б не зупинило
Мене ні на землі, ні на воді.
Де був би я спочатку – неважливо,
Хай на шматку найдальшому землі,
До тебе блискавично і сміливо
Полинув би у думки на крилі.
Але, на жаль, складаюсь переважно
Я з елементів двох – землі й води.
Тому услід за думкою відважно
Не здатен я полинути туди.
Земля, – до неї міцно я приріс;
Вода, – я ллю струмки невтішних сліз.
С О Н Е Т 45
Два інші елементи існування –
Повітря і вогонь – єднають нас;
І перший – думка, другий – то бажання,
Мандруючи, нас мирять раз-у-раз.
Коли ці добрі духи, по роботі
Посольством виряджаючись у даль,
Ті інші два моїй лишають плоті,
Мене, мов смерть, пригнічує печаль.
Земля й вода моїм керують світом, –
Холоднокровні елементи ці, –
Допоки не повернуться з привітом
Від тебе прудконогі посланці.
Щасливий я!.. Та знову для єднання
Летять мої думки, мої бажання.
С О Н Е Т 46
З очима серце здавна в боротьбі:
Вони тебе не можуть поділити,
Твій образ вимагаючи собі –
Хто ним дістане право володіти?
Клянеться серце, що у ньому ти
Знаходишся, невидимий нікому.
А око хоче серцю довести:
Краса твоя відбилася у ньому.
Щоб розсудити міжусобний спір,
Думки мої зібрались неквапливо
І помирити вирішили зір
Із серцем, поділивши справедливо:
Очам, що зображають як люстерце
Лиш зовнішність, – красу. А серцю – серце.
С О Н Е Т 47
У серця із очима договір:
Взаємністю полегшувати муки,
Коли без тебе знемагає зір
І серце потерпає від розлуки.
Нерідко очі образом твоїм
І серцю дозволяють милуватись.
Натомість серце пропонує їм
Із ним любовним мріям віддаватись.
В очах чи в серці завжди поруч ти;
Хоч ти відсутній, все одно зі мною.
На відстань думки можеш ти піти,
Я буду з нею, а вона – з тобою.
Мій зір тебе малює і вві сні,
Щоб серце й очі радувать мені.
С О Н Е Т 48
Як часто, вирушаючи у путь,
Я замикав дрібнички у господі,
Щоб на моє багатство посягнуть
Не міг незваний гість чи просто злодій.
А ти, кого мені найбільше жаль, –
Мій кращий скарб і мій двійник почасти,
Моя розрада і моя печаль, –
Тебе у мене кожен може вкрасти.
На чесність не надіючись чужу,
Я не закрив тебе у жодній скрині.
Тебе в своєму серці бережу –
Єдиному притулку для святині.
Тебе не вкрадуть з прихистку цього,
Хоч вільний ти покинути його.
С О Н Е Т 49
В той чорний день, коли я втрачу шанси
Сховати вади старості сумні,
Коли кохання підіб'є баланси
І вирок оголосиш ти мені;
Коли, не обізвавшись словом жодним,
Ти пройдеш поруч, дивлячись убік,
Ледь привітавши поглядом холодним,
Мов зовсім незнайомий чоловік, –
В той день мою спустошеність і муку
Хай змінить усвідомлення, що ти
За мене кращий. Сам здійму я руку
Для захисту твоєї правоти.
Щоб кинути мене підстави є,
Та я не зраджу почуття своє.
С О Н Е Т 50
Як тяжко, долю лаючи лиху,
Від тебе віддалятись по прямій,
Щоб ужахнутись у кінці шляху:
"О, скільки миль між нами, друже мій!"
Страждаючи в розлуці, в далечінь
Трюхикаю я сумно на коні.
І ніби знає стомлений мій кінь,
Що поспішати нікуди мені.
Не слухається він моїх острог.
Тож шпорити його я припиню,
Бо від моїх ударів, бачить Бог,
Болючіше мені, аніж коню.
Я думаю, вдивляючись у даль:
Позаду – радість, спереду – печаль.
С О Н Е Т 51
Я пробачав коню повільний крок,
Що ніс мене ліниво геть від тебе,
В розлуку, на невизначений строк,
Бо не було для поспіху потреби.
Та виправдань для нього не знайду,
Якщо назад так само почвалає.
Я б вітер шпорив за слабку ходу,
Коли його бажання осідлає.
Бажання кращий кінь не дожене,
Коли воно до тебе мчить з іржанням.
Нехай вже шкапа вибачить мене:
Я поспіх виправдовую коханням.
Коню я дрібцювати доручу,
А сам вперед на крилах полечу.
С О Н Е Т 52
Хоч ключ до щастя доля надала,
Я від очей ховаю скарб кохання,
Щоб звичка притлумити не змогла
Непересічну радість споглядання.
Тому й свята у довгому ряду
Тривалих буднів рідкісні, врочисті,
Бо скрашують їх сіру череду,
Немов коштовні камені в намисті.
Так само й час ховає в глибині,
Неначе скринька, образ твій безцінний,
Щоб, мов алмаз, відкрився він мені
У мить блаженну, чистий і незмінний.
Даруєш ти і трепет сподівання,
Й благословенну радість споглядання.
С О Н Е Т 53
Скажи мені: яка речовина
Тебе створила із окремих злитків?
У кожної істоти тінь одна,
А в тебе безліч тіней і відбитків.
З тобою поруч програють усі,
Кого життя виводило на сцену:
Адоніс поступається в красі
І не назвеш Прекрасною Єлену.
Весняний цвіт, осінній обмолот –
Твої дві тіні, друже мій коханий.
Як день осінній, повен ти щедрот,
А виглядаєш ніби день весняний.
Твоїм усе прекрасне можна звати,
Та з чим же серце вірне порівняти?
С О Н Е Т 54
Краса тоді прекрасніша стократ,
Як вірність їй властива невід'ємно.
Ми цінимо в трояндах аромат,
У пелюстках розлитий потаємно.
Хай у шипшини теж яскравий цвіт,
А стебла й колючки не відрізнити,
Чому ж тоді не поважає світ
Її красиві, не пахучі квіти?
Вони, не прикрашаючи сади,
Безславно в'януть на кущах багряних.
А про троянди спомин назавжди
Залишиться у пахощах духмяних.
Коли краса зів'яне і мине,
Мене на вірші вірність надихне.
С О Н Е Т 55
Ні плити, ані бюсти мармурові
У вічній колотнечі світовій
Не зможуть пережити образ твій,
Що втілений в довершеному слові.
Творіння каменярських молотків
Ущент розіб'ють заколоти й війни,
Та з пам'яті цей запис ненадійний
Вже не зітре, як жорна, рух віків.
Ні смерть, ні ворожнеча забуття
Твоєї слави знищити не зможе,
Аж поки всіх нас милосердя Боже
Не воскресить для вічного життя.
А до тих пір живи в простих речах –
У віршах і в закоханих очах!
С О Н Е Т 56
Не спи, любове! Мусиш все життя
Від голоду і спраги потерпати.
Хоч як багато їжі і пиття,
Назавжди їх не можна вгамувати.
Нехай сьогодні мій голодний зір
Досита нагодований тобою,
Та завтра він, як ненаситний звір,
Готовий до наступного двобою.
Щоб не спіткав коханців дух нудьги,
Хай океаном буде час розлуки,
Щоб, сходячи на різні береги,
Вони назустріч простягали руки.
Нехай зимою зробиться цей час,
Щоб літо стало бажаним для нас!
С О Н Е Т 57
Якщо я раб, то що ж мені робити,
Як не чекати мовчки на наказ?
Тобі я намагаюсь догодити
І лиш на це постійно трачу час.
На довгий хід годин не нарікаю,
Не лаю гіркоту розлуки теж,
Допоки під дверима я чекаю,
Коли мене нарешті ти позвеш.
Не дозволяю я думкам ревнивим
Переступати вільно твій поріг.
Не скаржачись, вважаю я щасливим
Того, хто поруч буть з тобою міг.
Любов наївна здатна все пробачить,
Бо злого у тобі вона не бачить.
С О Н Е Т 58
Хай Бог не дасть мені контролювати, –
Рабу твоєму, – час твоїх забав:
Васал не може в пана вимагати,
Щоб він йому про вчинки звітував.
Дозволь мені страждати терпеливо,
Сприймаючи відмови чи обман,
На поклик твій з'являтися квапливо
І завданих не рахувати ран.
Будь там, де хочеш, з ким тобі цікаво,
Дозвілля витрачаючи для втіх.
І пам'ятай: тобі належить право
Судити чи прощати власний гріх.
Хоч мучусь я, чекатиму нагоди
Без осуду розваг і насолоди.
С О Н Е Т 59
Якщо нового в світі вже нема
І ніде взятись Істині чи Слову,
То бідний розум мучиться дарма,
Чуже дитя народжуючи знову.
Якби, вернувшись на віків зо п'ять
В минулі дні, далекі й загадкові,
В прадавній книзі зміг я відшукать
Твій милий образ, втілений у слові,
Тоді б я знав, що думали в ті дні
Про диво це, довершене, хоч тлінне.
Ми стали досконаліші чи ні?
Чи все навкруг лишилося незмінне?
Та певен я, що древності уми
Захоплювались гіршими людьми.
С О Н Е Т 60
Як хвилі, що збігають без упину
На берег, не лишаючи сліди,
Хвилини, підганяючи хвилину,
У вічності зникають назавжди.
З народження до зрілості прямує
Людина, здобуваючи вінець.
І Час її нарешті коронує,
Щоб зрадити підступно під кінець.
Різець його, – жорстокий ворог вроди, –
Глузливо нищить юності красу.
Усі найкращі витвори природи
Лягають під безжалісну косу.
Та не здолає Час мої рядки,
Де житимеш ти слову завдяки.
С О Н Е Т 61
Чи не з твоєї волі образ твій
Мене бентежить в безгомінні ночі,
Сни відганяє від тремтливих вій
І не дає мені зімкнути очі?
Чи твій то дух приходить уночі,
Щоб зважити думки мої і вчинки,
І ревнощі, – обману шукачі, –
Моєму мозку не дають спочинку?
О ні! За що я мучусь – не збагну.
Проте, кручуся у пітьмі на ложі.
Не ти – моя любов не знає сну,
Стоїть вона зі мною насторожі.
Я не забудусь сном, хоч би й слабким,
Допоки ти не знати де і з ким.
С О Н Е Т 62
Любов до себе володіє зором,
Хвилює душу, охопила плоть.
Даремно сподівався я, що сором
Цей смертний гріх зуміє побороть.
Це почуття настільки невтоленне,
Що неможливо хибність осягти:
Мені здається, кращого за мене
Порядністю й красою не знайти.
Коли ж покаже дзеркало всю згубність
Прожитих літ і старості ознак,
Я проклинаю власну себелюбність:
Було б жахливо помилятись так!
Я підміняв себе тобою, бачу,
І вихваляв твою красу юначу.
С О Н Е Т 63
Супроти днів, коли моя любов,
Як я тепер, зістариться дочасно,
Коли з роками охолоне кров
І на обличчі зморшки ляжуть рясно,
І молодості ранок добреде
До безнадійних сутінок старіння,
І зникне з виду невідомо де,
Неначе скарб, твоя краса весіння –
Супроти цього зброю я припас
І захистить тебе дістав нагоду,
Щоб з пам'яті ножем безжальний Час
Не вирізав життя твоє і вроду:
Єдина зброя – чорні ці рядки,
Де юність зеленітиме віки.
С О Н Е Т 64
Ми бачимо, як невблаганний Час
Спотворює усе на цьому світі:
Руйнує стіни, зведені до нас,
Мідь монументів, вежі гордовиті.
Захоплює голодний океан
Шматки у суші, а вона, натомість,
Із нього повстає; бо жоден стан
Не визнає незмінність, нерухомість.
Все зміниться колись, усе мине,
Все відживе, зазнавши руйнування.
Це думати примушує мене,
Що прийде Час і забере кохання.
Ця думка – смерть! То як же не ридати,
Чекаючи і боячись утрати?
С О Н Е Т 65
Якщо вже мідь, граніт, земля і море
Підвладні Часу, що руйнує все,
Хто нездоланність смерті переборе,
Від Часу хто красу твою спасе?
Як зберегти медовий запах літа
У квітці, що відкрита всім вітрам,
Коли облога днів несамовита
Руйнує вежі і залізо брам?
Жахлива думка! Де мені сховати
Найкращий витвір від його творця,
Щоб він не міг довершеність псувати,
Стираючи красу з твого лиця?
І все ж красі твоїй поталанило,
Що є на світі вірші і чорнило.
С О Н Е Т 66
Стомившись від всього, я кличу смерть,
Бо бачу гідність, зігнуту надміру,
І марнославство, сповнене ущерть,
І зрадницьки обмануту довіру,
І почесті без будь-яких заслуг,
І цноту, грубо піддану свавіллю,
І досконалість, що цькують навкруг,
І силу, що скорилася безсиллю,
І владу, що сприймає лиш хвалу,
І дурість, що майстерністю керує,
Й добро, що добровільно служить злу,
Й невігластво, що генія плюндрує, –
Стомившись від всього, помер би я,
Та з ким любов залишиться моя?
С О Н Е Т 67
Навіщо у пороках він живе?
Для того, щоб безчесність прикрашати?
Щоб шанування він здобув нове
Старим гріхам, убравши в свіжі шати?
Чому фальшиві фарби з щік його
Живі відтінки крадуть безсоромно?
Навіщо, не бажаючи того,
Красі у ґандж вбиратися невтомно?
Чому його природа береже,
Якщо вона примусити безсила
Палати щоки, і давно уже
Живою кров'ю не нуртує в жилах?
О, береже, щоб зрозуміли ми,
Які багатства втрачені людьми!
С О Н Е Т 68
Його обличчя – дзеркало тих днів,
Коли краса жила і помирала,
Як вільні квіти луків і полів,
І для хвальби прикрас не підбирала;
Коли із мертвих коси золоті
Не зістригали просто у гробницях,
Щоб безсоромно їх носили ті,
Хто здумав прикрашати власні лиця.
Живуть у ньому ті святі часи,
Коли у світі не було ще фальші,
І первозданність справжньої краси
Не зіпсували вигадки подальші.
Природа зберегла його мені
Для порівняння правди і брехні.
С О Н Е Т 69
Така чудова зовнішність твоя,
Що кращої не можна й побажати.
До неї ані риски, вірю я,
Ні ворогам, ні друзям не додати.
Тож зовнішності – зовнішня хвала,
Бо ті, хто віддають тобі належне,
Пригадуючи всі твої діла,
Нерідко кажуть дещо протилежне.
Даремно намагалися вони
Красу душі за вчинками пізнати,
Оскільки заглушають бур'яни
Твоїх троянд солодкі аромати.
Невідповідність запаху красі
У тому, що ростеш ти там, де всі.
С О Н Е Т 70
За що ти звинувачуєшся – хтозна.
Боюсь, об'єкт для наклепу – краса.
Її завжди оздоблює підозра,
Як чорний ворон – чисті небеса.
Хула лише підтверджує чесноту,
Якій одвіку заздрить білий світ.
Порок найбільше полюбляє цноту,
А ти прекрасний, наче первоцвіт.
Років юнацьких засідки й забави
Ти обминув, безглузді бійки – теж.
Хоч це і додає чеснотам слави,
Наклепникам ти рота не заткнеш.
Якби звести підозри нанівець,
Ти б правив королівствами сердець.
С О Н Е Т 71
Коли помру, за мною плач не довше,
Ніж чутимеш сумний жалобний дзвін.
Він сповістить, що я, від вас пішовши,
Цей світ жахливий проміняв на тлін.
Якщо ти ці рядки перечитаєш,
Не згадуй руку, що писала їх.
Не хочу стати, хоч мене втрачаєш,
Причиною для прикрощів твоїх.
Коли над тілом трави зійдуть рясно,
Моє ім'я поглине забуття.
Бажав би я, щоб згасли одночасно
Твоє кохання і моє життя.
Не хочу, щоб, помітивши твій сум,
Жорстокий світ віддав тебе на глум.
С О Н Е Т 72
Щоб світ не вимагав твого зізнання,
Проводячи мене в останню путь:
Які були підстави для кохання? –
Прошу тебе: скоріш мене забудь!
Не доведеш, що був я справді гідним;
Та, щоб віддати шану мертв'яку,
У марному змаганні з очевидним
Ти вигадаєш казку нашвидку.
Щоб про кохання справжнє не кортіло
Неправду говорити раз у раз,
Моє ім'я хай поховають з тілом;
Нехай воно вже не безчестить нас.
Соромлюсь я, що змушую брехати.
Соромся й ти нікчемного кохати.
С О Н Е Т 73
В мені ти бачиш пізній листопад:
Опале листя встелює стежки,
Дрімає в тиші спорожнілий сад,
Як хори, що залишили пташки.
В мені ти бачиш той вечірній час,
Коли поблякла смужка світлова,
Останній промінь сонця вже погас
І ніч, як смерть, вступає у права.
В мені ти бачиш блиск того вогню,
Що в попелі минулого живе.
Його згасання я вже не спиню,
Як смерті, що до себе нас зове.
Та близькість неминучого кінця
Тісніше нам поєднує серця!
С О Н Е Т 74
Коли без права викупу мене
В тюрму довічну проведуть юрбою,
У віршах цих життя моє сумне
Залишиться, як пам'ять, із тобою.
Якщо ти переглянеш їх, в рядках
Ти знайдеш те, що нас колись єднало.
Нехай землі дістанеться мій прах,
Ти, втративши мене, втрачаєш мало.
Мій дух, все краще, що було в мені,
З тобою буде завжди наодинці.
Лиш осад, що залишився на дні, –
То здобич черв'яків або злочинців.
Для них – могили примітивний вміст,
Для тебе ж – вірша потаємний зміст.
С О Н Е Т 75
Для думки ти нагадуєш їду
Чи животворну зливу над землею.
З тобою суперечку я веду,
Як скнара зі скарбницею своєю:
То він багатством тішиться значним,
То скарб ховає, боячись утрати;
То хоче бути наодинці з ним,
То радий світ казною здивувати.
Так погляд твій насичує мене,
Та пройде час, і знову зголоднію.
То серце щось від радості утне,
То я без тебе в самоті марнію.
Все віддаюся крайнощам отак:
То я багач, то знову я жебрак.
С О Н Е Т 76
Чому мій вірш позбавлений пишнот
І зовсім не вражає новизною?
Чому цураюсь я нежданих нот,
Сполуки дивні знехтувані мною?
Чому пишу одне й те саме я
І вирази старі вживаю знову?
Мені здається, автора ім'я
Впізнається по будь-якому слову.
У цій літературній метушні,
Кумиру догоджаючи живому,
Єдине, що лишається мені, –
Старі слова вдягнути по-новому.
Щоденно сонце сяє з вишини,
Але й воно не знає новизни.
С О Н Е Т 77
Твій справжній вік це дзеркало покаже,
Ці стрілки втрату часу доведуть.
А цей рядок на чистий аркуш ляже,
І думку прочитають і збагнуть.
Правдиве скло відобразить гримасу
І зморщок сіть, яку старіння тче,
А твій годинник – незворотність часу,
Що крадькома до вічності тече.
Тож намагайся у слова розкуті
Вмістити все, що у житті знайшов.
Своїх дітей, думки свої забуті,
У цих рядках колись зустрінеш знов.
Хоч мудрості думки ці не навчать,
Та все ж собою книгу збагатять.
С О Н Е Т 78
Тебе своєю Музою так часто
Я називав, що кожен віршомаз
Собі привласнив вигадку квітчасту
І виставив у віршах напоказ.
Ця Муза, що німих співать навчила
І змусила невігластво літать,
Мистецтву їх подарувала крила,
Довершеність і величі печать.
Та все ж пишайся тим, що я складаю,
Щоденно, не шкодуючи зусиль.
Завдячую тобі усім, що маю,
А інші запозичують лиш стиль.
Ти – все моє мистецтво поетичне,
Бо вмієш піднести буденне й звичне.
С О Н Е Т 79
Допоки я один в тобі шукав
Поезію, виблискували вірші.
А зараз чи талант мій занепав,
Чи хвора Муза поступилась іншій?
Я сподіваюсь, вміліший поет
Моє кохання зможе змалювати,
Хоча і він прикрасить свій сонет
Лиш тим, що пощастить у тебе взяти.
Йому ти поведінкою даси
Можливість цноту вихваляти завше.
Охоче він додасть тобі краси,
З твого обличчя попередньо вкравши.
Отож, не довіряй його словам:
За все тобі завдячує він сам.
С О Н Е Т 80
О, як же духом я занепадаю,
Черговий починаючи сонет,
Присвячений тобі, коли згадаю,
Який тебе уславлює поет!
Та ти душею ширший океану,
А ми у ній – немовби кораблі.
Змагатися з вітрильником не стану –
Малим човном подамся від землі.
Веду його невмілою рукою
По мілководдю із останніх сил,
Допоки над безоднею морською
Проносить він красу своїх вітрил.
Тримаюсь я тобою на плаву,
Бо поки ти кохаєш – я живу.
С О Н Е Т 81
Хоч хтось із нас когось переживе,
Всі зникнемо ми, вічністю пожерті.
Могила нитку долі обірве,
Проте твій образ не зазнає смерті.
Ті вірші, що про тебе я складу,
Не зможе знищить Часу косовиця.
На цвинтарі притулок я знайду,
Притулок твій – людських очей гробниця.
В майбутньому оці прості рядки
Читатимуть не створені ще очі
І повторяти будуть язики
Нащадків наших ці слова урочі.
Ти житимеш в довершених словах
Там, де витає подих, – на вустах!
С О Н Е Т 82
Ти шлюб з моєю Музою не брав,
Тож можеш без ганьби переглядати
Книжки писак, які собі придбав
За похвалу й облесливі присвяти.
Твій розум, як і зовнішність твоя,
Прекрасніші за будь-які похвали.
Тому шукати знову мушу я
Хоч щось свіжіше, ніж тобі писали.
Поети! В риторичній боротьбі
Я не спростую вигадане вами.
Та вір у те, що написав тобі
Правдивий друг правдивими словами:
Бліде обличчя вимагає фарб,
Тобі ж нема що ставити на карб.
С О Н Е Т 83
У віршах не шукай свого портрета.
Не зможуть перевершити красу
Всі жалюгідні засоби поета,
Які тобі в дарунок принесу.
Твоїх заслуг уславлення невдатне –
Наочна демонстрація того:
Перо поета висловить не здатне
Всю досконалість образу твого.
Не став мені мовчання за провину.
Для мене честь найвища – німота.
Пуста хвала приводить до загину,
В мовчанні розквітає красота.
У кожному з очей твоїх – життя,
То як я їх уславлю до пуття?
С О Н Е Т 84
Хто скаже більше за правдиве слово,
Що ти – це ти, – всі інші не такі, –
Що у тобі з'єднались винятково
Усі найкращі якості людські?
Убоге те перо, що задля слави
Про тебе не розкаже щось нове,
Але ніскільки не погіршить справи,
Коли тебе тобою назове.
Нехай воно лиш чесно скопіює
Природою написаний портрет.
Такий двійник прихильність завоює,
І у віках уславиться поет.
А сказана нещиро похвала
Тебе споганить може, як хула.
С О Н Е Т 85
У мене Муза скромна й мовчазна,
Тоді як пишномовніші кругом
На честь твою складають письмена
І їх виводять золотим пером.
Несміла Муза відступає в тінь,
І я, потрібних не знайшовши слів,
Мов паламар, вигукую "амінь!"
У відповідь на їх врочистий спів.
Хвалу тобі почувши, я кажу:
"Це так!" і в думці дещо додаю,
Щоб похвалу підсилити чужу
І тим любов уславити мою.
Цінуй поетів за гучні рядки,
Мене ж – за не промовлені думки.
С О Н Е Т 86
Чи вірш його, що гордо прямував
До тебе, уподібнившись вітрилу,
Думки в моєму мозку поховав,
Його перетворивши на могилу?
Чи то душа, що вміння здобула
Писати так, як смертний не напише,
Мене ураз позбавити змогла
Надії написати щось гарніше?
Ні він, ані його знайомий дух –
Нічних трудів порадник безтілесний –
Не зміг би приголомшити мій слух
І від страху зробити безсловесним.
Але коли лиш ти в його рядках,
Мій вірш слабкий і порожньо в думках.
С О Н Е Т 87
Прощай! Тебе тримати я не смію,
Хоч над усе ціню любов твою.
Не оплачу я те, чим володію,
І я назад заставу віддаю.
Ніколи я не вів тому рахунок,
Чим володів із дозволу твого.
Не заслужив нічим я цей дарунок,
Тож повернути змушений його.
Можливо, у мені ти помилявся,
Чи дарував, не знаючи ціни?
Але тепер без тебе я зостався;
Розраду надають мені лиш сни:
Я в снах нічних ношу твою корону,
Але світанок позбавляє трону.
С О Н Е Т 88
Коли мене принизити навік
Захочеш ти, піддавши глузуванню,
Відверто я на твій пристану бік,
Не давши шансу жодному ваганню.
Свої я знаю слабкості, й тому
Тобі у помсту не завдам я болю.
Усі докори з тебе я зніму
І честь твою зганьбити не дозволю.
Я сам від цього виграш розділю,
Страждаючи коханням безнадійним:
Те, що собі на шкоду я зроблю,
Окупиться мені добром подвійним.
Нехай зазнаю я неправоти,
Щоб праведником виявився ти!
С О Н Е Т 89
Скажи відверто, – милість прояви, –
За що мене покинути могла ти?
Як хочеш, то кульгавим назови,
І я почну одразу шкутильгати.
Не знайдеш ти ні вад, ані образ,
Щоб виправдати власне збайдужіння.
Та ганитиму я себе щораз
За недостатньо віддане служіння.
В місцях, де ти буваєш, не з'явлюсь,
Забуду імена, обом відомі,
Щоб випадком, якщо я помилюсь,
Не розповів, що ми давно знайомі.
З собою буду завжди в боротьбі:
Той – ворог, хто ненависний тобі.
С О Н Е Т 90
Якщо вже ти зненавидиш мене,
То краще кинь.