Його врятувала поява учителя, і він побіг до матері.
Протягом трьох місяців високий робітник Філіпп частенько проходив повз дім Бланшотти; кілька разів він наважувався заговорити з нею, коли вона шила біля вікна. Вона відповідала йому чемно, завжди з поважним виглядом, ніколи не посміхалась до нього, не запрошувала зайти. Проте Філіпп, трохи самовпевнений, як усі чоловіки, переконав себе, що її щоки червоніли більше, ніж звичайно, коли вона розмовляла з ним.
Але заплямовану репутацію відновити важко, а зіпсувати дуже легко, і, незважаючи на полохливу стриманість Бланшотти, по селу пішов уже поговір.
Щождо Сімона, то він дуже полюбив свого нового тата і майже щовечора, коли Філіпп кінчав роботу, вони гуляли разом. Хлопчик ретельно відвідував школу і з гідністю проходив повз школярів, ніколи не відповідаючи на їх глузування.
Проте одного разу той самий хлопець, який першим зачепив Сімона, сказав йому:
— Ти збрехав, у тебе нема ніякого батька Філіппа.
— Чому ж? — схвильовано спитав Сімон.
Хлопець потирав руки. Він сказав:
— Та тому, що коли б у тебе був батько, то він був би чоловіком твоєї мами.
Сімон збентежився від справедливості такого зауваження, проте відповів:
— А все-таки він мій батько!
— Може, й так, — глузливо відказав хлопець, — але тільки він не зовсім твій батько.
Син Бланшотта похилив голову і, замислившись, пішов, по дорозі до кузні дядька Луазона, де працював Філіпп.
Кузня немов ховалася в гущавині дерев. В ній було дуже темно, тільки червоне полум'я величезного горна освітлювало яскравими відблисками постаті п'яти ковалів з голими руками, які оглушливо стукали по ковадлах. Вони стояли, освітлені полум'ям, наче демони, втупивши очі в розпечене залізо, яке вони шматували; і здавалось, що їхні важкі думки злітають разом з важкими молотами.
Сімон непомітно ввійшов у кузню і тихенько потяг свого друга за рукав. Той обернувся. Робота припинилась, ковалі уважно розглядали хлопчика. Серед незвичайної тиші, що раптом настала, пролунав тоненький Сімонів голосок:
— Слухай, Філіпп, син Мішоди каже, що ти не зовсім мій батько.
— Чому ж? — спитав робітник.
Дитина наївно відповіла:
— Тому, що ти не чоловік моєї мами.
Ніхто не засміявся. Філіпп стояв, спершись лобом на свої великі руки, в яких тримав молот, поставлений на ковадло. Він думав. Четверо товаришів дивились на нього. Сімон, такий маленький серед цих велетнів, тривожно чекав відповіді. Раптом один з ковалів, немовби відповідаючи на думки всіх, сказав Філіппові:
— А все-таки Бланшотта славна й чесна дівчина; живе вона статечно й хазяйновито, хоч і трапилось з нею нещастя. Вона буде хорошою жінкою чесному чоловікові.
— Це правда, — озвалося троє інших. Коваль вів далі:
— Хіба вона винна, що схибила? Він обіцяв одружитися з нею, а хіба мало ми знаємо жінок, яких поважають тепер, хоч з ними трапилось те ж саме?
— Це правда, — хором повторили троє.
Коваль провадив далі:
— А як їй важко було, бідолашній, самій виховувати дитину, скільки сліз вона пролила, виходячи тільки до церкви, про те один тільки бог відає.
— І це правда, — знову сказали ковалі.
Було чути тільки шум міхів, що роздували горно. Філіпп поривчасто нахилився до Сімона:
— Скажи мамі, що я прийду сьогодні ввечері поговорити з нею.
І він тихенько підштовхнув хлопчика до дверей. Він знову взявся до роботи, і п'ять молотів, як один, ударили по ковадлах. До пізнього вечора кували вони залізо, дужі, могутні, сповнені радості й задоволення. Але як у святковий день соборний дзвін заглушає решту, так молот Філіппа заглушав усі інші, щосекунди падаючи на ковадло з переможним гуркотом. Очі Філіппа палали, і він невтомно кував серед іскор.
Все небо було всіяне зорями, коли Філіпп постукав у двері Бланшотти, причепурений, у святковій блузі й чистій сорочці, з підстриженою бородою. Молода жінка вийшла на поріг і з докором сказала йому:
— Негаразд приходити так пізно, пане Філіпп.
Він хотів відповісти, але, зніяковівши, забурмотів щось невиразне і спинився.
Вона продовжувала:
— Ви ж добре розумієте, що не годиться, щоб про мене говорили.
Тоді він сказав:
— А яке кому діло, якщо ви згодні бути моєю дружиною?
Відповіді не було, але почувся шум, ніби хтось у темряві кімнати знеможено впав. Філіпп швидко ввійшов, і Сімон, лежачи в своєму ліжку, розрізнив звук поцілунку і кілька слів, що їх ледве чутно вимовила мати. Потім він раптом відчув дотик знайомих рук, що підхопили його; тримаючи хлопця у витягнутих руках, дужих, як у Геркулеса, друг крикнув йому:
— Скажи своїм товаришам, що твій батько — Філіпп Ремі, коваль, і що він намне вуха кожному, хто посміє скривдити тебе.
Другого дня, коли хлопчики зібралися в школі, перед початком
лекції, маленький Сімон підвівся з місця. Він був дуже блідий, і губи його тремтіли.
— Мій батько, — дзвінким голосом сказав він, — коваль Філіпп Ремі, і він обіцяв нам'яти вуха кожному, хто посміє мене скривдити.
На цей раз ніхто не засміявся — всі добре знали коваля Філіппа Ремі. Це був такий батько, яким міг би пишатися кожний.