А н т о н і й
Замовкни. Ти – лиш воїн, і не більше.
Е н о б а р б
Я і забув, що правда очі коле.
А н т о н і й
Базікати доволі. Помовчи.
Е н о б а р б
Ну добре, я – німий, неначе камінь.
Ц е з а р
Хоч грубий він, та рацію він має.
Без єдності нам друзями не бути.
Якби я знав, де є такий обруч,
Що нас з'єднати може нерозривно,
То я за ним пішов би на край світу.
А г р и п п а
Дозволь сказати, Цезарю, мені.
Ц е з а р
Кажи, Агриппо.
А г р и п п а
В тебе є сестра,
Октавія, що вище всіх похвал.
А віднедавна – удовець Антоній.
Ц е з а р
Агриппо, зупинись! Коли б почула,
Що кажеш ти, цариця Клеопатра,
Тобі б дісталось за твої слова.
Я не жонатий, Цезарю. Тому
Дозволь Агриппі висловити думку.
А г р и п п а
Щоб друзями зробити вас навіки,
Щоб укріпити братство, а серця
З'єднати нерозривними зв'язками,
Хай візьмуть шлюб Октавія й Антоній.
Краса їй забезпечує права
На чоловіка, кращого між смертних,
А доброта й цнотливість вихваляють
Промовистіше будь-яких похвал.
Породичавшись, зміцните довіру.
Не збурить вас бувальщина ніяка,
Як небилиці збурюють тепер.
Тоді любов Октавії до вас
Примусить до взаємної любові
І забезпечить вам загальну приязнь.
Пробачте за сміливість. Ці слова –
Не балачки, а зрілі міркування.
А н т о н і й
Що скаже Цезар?
Ц е з а р
Хай Антоній перший
Відкриє, що він думає про це.
А н т о н і й
Чи має владу уладнати справу
Агриппа, як скажу: "Хай буде так"?
Ц е з а р
Агриппа має Цезареву згоду
І Цезареву владу над сестрою.
А н т о н і й
Не зміг би я, напевне, і в-ві сні
Можливість цю щасливу відхилити.
Дай руку, брате Цезарю! Віднині
Хай братство нас єднає і веде
До здійснення величних наших планів.
Ц е з а р
Ось ця рука дає тобі сестру,
Яку ніхто з братів у цьому світі
Міцніше не любив, як я люблю.
Тож бережи її, як запоруку
Єднання сил, сердець і володінь.
Нехай любов панує поміж нами.
Л е п і д
Хай буде так!
А н т о н і й
Та особисто я
З Помпеєм воювати не збирався.
Зробив мені він послугу велику.
Щоб він мене невдячним не вважав,
Помпею я подякую спочатку,
А потім вже війну оголошу.
Л е п і д
Нам треба поспішати. Як не ми,
То сам він нападе на нас раптово.
А н т о н і й
А де стоїть він?
Ц е з а р
На Мізенськім мисі.
А н т о н і й
На суходолі скільки в нього сил?
Ц е з а р
Багато, і вони весь час зростають.
На морі ж він – володар повновладний.
А н т о н і й
Я чув про це. Зустрітись з ним пора.
Та до початку наших дій військових
Закінчимо з одруженням моїм.
Ц е з а р
Охоче. Для знайомства із сестрою
Тебе я просто зараз відведу.
А н т о н і й
Іди, Лепіде, з нами.
Л е п і д
Неодмінно.
Мене й хвороба стримать не змогла б.
Сурми. Цезар, Антоній і Лепід ідуть геть.
М е ц е н а т. Друже Енобарбе! Ласкаво просимо до Риму!
Е н о б а р б. Милий Меценате, правиця Цезаря! – Мій безцінний друже Агриппо!
А г р и п п а. Доблесний Енобарбе!
М е ц е н а т. Яке щастя, що все так добре уладналося! – А ви, здається, непогано провели час у Єгипті?
Е н о б а р б. І не кажи. Ми вставали так пізно, що сонцю було соромно за нас; а пиячили, доки ніч не блідла від зніяковіння.
М е ц е н а т. Чи це правда, що на сніданок подавали по вісім смажених кабанів, і це на дванадцять персон?
Е н о б а р б. Це для нас було як мошка для орла. Перепадали і кращі шматочки.
М е ц е н а т. Якщо вірити тому, що кажуть, Клеопатра – надзвичайна красуня?
Е н о б а р б. Вона заволоділа серцем Марка Антонія з першої зустрічі на ріці Кідні.
А г р и п п а. Вона і справді була тоді чудова, чи очевидець, від якого я чув про це, трохи перебільшив?
Е н о б а р б. Зараз розкажу.
Той корабель, що ніс її рікою,
Подібний променистому престолу,
Палав на водах Кідну. Пломеніла
Із кованого золота корма.
До парусів із пурпуру духмяних
Горнувся вітер, мліючи з кохання.
Під звуки флейт торкались срібні весла
Води ріки, що струменіла вслід,
Закохана у дотики ласкаві.
Не описати у словах царицю.
Вона одна, прекрасніша Венери, –
Хоча і та – красуня неземна, –
Лежала під парчевим балдахіном.
І хлопчики, неначе Купідони,
Повільним рухом довгих опахал
Її обличчя ніжне обвівали;
Від цього не тьмянів її рум'янець,
А тільки розгорявся ще сильніш.
А г р и п п а
Щасливчик же Антоній!
Е н о б а р б
Наче німфи,
Прислужниці, схиляючися низько,
Ловили кожен погляд, кожен жест.
Одна із них стояла за стерном;
В руках у інших, вправних і проворних,
Так і снували снасті корабля.
На берег з нього пахощі незнані
Доносив вітер. Мешканці міські,
Відчувши їх, збігалися до річки.
Спустів майдан базарний, на якому
На троні перед натовпом сидів
Антоній незворушний. Він лишився
З повітрям наодинці, що, напевне,
Помчало би назустріч Клеопатрі,
Якби була можлива пустота.
А г р и п п а
Воістину, оце так єгиптянка!
Е н о б а р б
Коли вона причалила, гінців
Послав Антоній, щоб її просити
До нього на бенкет; але вона
Відповіла, що личило би гостем
Йому у неї бути, а не їй.
Наш ввічливий Антоній, що ніколи
Відмовити не міг у чомусь жінці,
Спочатку поголився десять раз,
А потім на бенкет пішов до неї,
І серцем поплатився там за все,
Що пожирав захоплено очима.
А г р и п п а
Оце так жінка! Навіть Юлій Цезар,
І той в її постелі поміняв
Меч на орало, й віддано трудився.
Е н о б а р б
Раз на моїх очах півсотні кроків
По вулиці пробігти їй прийшлось.
Перехопило дихання у неї,
І рот її з трудом ловив повітря.
Та те, що всіх псує, було у ній
Природним і прекрасним невимовно.
М е ц е н а т
Тепер її Антоній, певне, кине.
Е н о б а р б
Антоній? Та нізащо! І не ждіть.
Над нею час не владний. Не наскучить
Різноманітність ласк її палких.
Тоді як пересичують всі інші,
Вона тим більше збуджує жагу,
Чим час до задоволення коротший.
Вона розгул зуміла піднести
До висоти служіння, чим здобула
Повагу у єгипетських жерців.
М е ц е н а т
Та все ж, коли краса, тверезий розум
І доброчесність можуть принести
Жаданий мир в Антонієве серце, –
Октавія йому – небесний дар.
А г р и п п а
Ходімо вже. – Шановний Енобарбе,
Прошу тебе, прийми мою гостинність,
Допоки будеш тут.
Е н о б а р б
Спасибі, друже.
Ідуть геть.
Сцена третя
Рим. Дім Цезаря.
Входять Ц е з а р, А н т о н і й, О к т а в і я
і почет.
А н т о н і й
Обов'язки мої й державні справи
Час від часу нас можуть розлучати.
О к т а в і я
Під час розлуки буду я богів
За успіх твій навколішках молити.
А н т о н і й
Тож на добраніч, Цезарю. Пліток,
Які мене ганьблять, не слухай більше. –
Октавіє, ти також. Я грішив,
Та все давно минуло. На добраніч.
Спокійної вам ночі.
Ц е з а р
На добраніч.
Цезар і Октавія ідуть геть.
Входить в і щ у н.
А н т о н і й
Ну як? Скучаєш, певне, за Єгиптом?
В і щ у н
Якби ж то ти не приїздив туди!
Якби ж то звідтіля я не поїхав!
А н т о н і й
Не міг би ти причину пояснити?
В і щ у н
Не можу передати у словах,
Та відчуваю: треба нам в Єгипет.
А н т о н і й
Скажи мені, хто буде нагорі
Велінням долі: я чи Цезар?
В і щ у н
Цезар.
Тримайсь від нього якомога далі.
Твій захисник небесний, геній твій,
Могутній, нездоланний і безстрашний
Тоді, коли немає поблизу
Ще й Цезарського генія; та поруч,
Пригнічений, він завжди торопіє.
Від Цезаря тримайся оддалік.
А н т о н і й
Нікому ані слова!
В і щ у н
Розумію.
Нікому ні півслова не скажу.
Ти в кожній грі із Цезарем програєш.
Твій блиск тьмяніє в променях його.
Повторюю: твій геній торопіє
З ним поруч, та могутній оддалік.
А н т о н і й
Іди! Скажи, нехай Вентидій прийде.
Віщун виходить.
Пора йому в похід. – Це випадковість
Чи ні, та має рацію віщун,
Бо навіть кості Цезарю покірні.
У кожній грі змагатися несила
Умінню із удачею його.
Ми кинем жереб – Цезар переможець.
У півнячих боях мого бійця
Завжди його боєць перемагає,
І б'ють моїх його перепели.
В Єгипет! Я одруженням бажав
Зміцнити мир, та щастя все ж – на Сході.
Входить В е н т и д і й.
А, ось і ти, Вентидію. Ти мусиш
Негайно виступати на парфян.
Ходімо. Я вручу тобі наказ.
Ідуть геть.
Сцена четверта
Там же. Вулиця.
Входять Л е п і д, М е ц е н а т і А г р и п п а.
Л е п і д
Мене не треба далі проводжати.
До власного начальства поспішіть.
А г р и п п а
Як тільки попрощається Антоній
З Октавією, рушимо в похід.
Л е п і д
Зустріти сподіваюсь вас у латах,
Які обом вам личать. Добра путь!
М е ц е н а т
Напевне, ми скоріше, аніж ти
Досягнемо Мізен.
Л е п і д
Нагальні справи
Примушують мене іти в обхід.
Тож днів на два пізніше я прибуду.
М е ц е н а т і А г р и п п а
(разом)
До зустрічі, Лепіде!
Л е п і д
Прощавайте.
Ідуть геть.
Сцена п'ята
Олександрія. Зала в палаці.
Входять К л е о п а т р а, Х а р м і а н а, І р а д а
та А л е к с а с.
К л е о п а т р а
Я б музику послухала. Вона –
Насущний хліб закоханих.
У с і
Музики!
Входить є в н у х М а р д і а н.
К л е о п а т р а
Ні, не потрібно їх. – Давай-но краще
Кататимемо кулі, Харміано!
Х а р м і а н а
Болить рука. Он з євнухом зіграй.
К л е о п а т р а
І справді, чи не все одно для жінки,
Хто – дівчина чи євнух – твій партнер?
Зумієш, Мардіане?
М а р д і а н
Постараюсь.
К л е о п а т р а
Хто віддано старається, – хоч марно, –
Поблажливість старанням заслужив.
Ні, грати я не хочу! Дайте вудку!
Під музику ми будемо на річці
Ловити краще красноперих риб.
Як підчеплю якусь із них за зябра
Та витягну з води її, то буду
Антонієм ту рибку уявлять
І говорить йому: "Ага, спіймався!"
Х а р м і а н а
Було багато сміху, – пам'ятаєш? –
Як об заклад побилися ви з ним,
Хто більше з вас на вудочку спіймає;
І витягнув, святкуючи, Антоній
Здохлятину, яку твій водолаз
Так спритно на гачок йому повісив.
К л е о п а т р а
В той день мій сміх – о незабутній день! –
Антонія доводив до нестями.
В ту ніч мій сміх зробив його щасливим.
А вранці з ним я пила, напоїла
І одягла в жіночий мій убір.
Сама ж оперезалася мечем,
Який його уславив при Філіппах.
Входить г о н е ц ь.
Гонець із Риму? Швидше напої
Відрадними звістками спраглі вуха!
Г о н е ц ь
Царице! О царице!
К л е о п а т р а
Він загинув?
Як скажеш "так", то ти мене уб'єш.
Якщо ж ти скажеш, що живий Антоній,
Що вільний він, що хороше йому, –
Ось золото, ось жилки на руці,
Які колись з тремтінням цілували
Царі царів.
Г о н е ц ь
Так, хороше йому.
К л е о п а т р а
Ось золото.