Ш и п ш и н а. Такий вже час, синьйоре.
Д о в б н я. Справді, такий час.
Л е о н а т о. То в чому ж справа?
Ш и п ш и н а. Кум Довбня, синьйоре, дещо вам розкаже. Людина він стара; втім, з розуму ще не вижив. Та, даю слово, чоловік він чесний, з голови до п'ят.
Д о в б н я. Так, хвалити Бога, відносно чесності можу сказати: я не гірший будь-кого, хто не чесніший за мене.
Ш и п ш и н а. Поменше слів, куме Довбня.
Л е о н а т о. Не тягніть канителі, сусіди. Які ви марнотратники часу!
Ш и п ш и н а. Ваша милість може нас так називати, хоча ми всього лиш покірні слуги принца. Але скажу по совісті: мав би я цієї канителі стільки, як у короля, я всю б її радо надав вашій милості.
Л е о н а т о. Всю канитель – мені? Ого!
Ш и п ш и н а. Так, і будь її навіть на тисячу фунтів більше; тому що у вас у місті така чудова репетиція, як мало в кого. І хоч я маленька людина, я радий це чути.
Д о в б н я. І я також.
Л е о н а т о. Та я хотів би знати, нарешті, яка у вас до мене справа.
Д о в б н я. Наша варта затримала вночі таких, з дозволу вашої милості, двох шахраїв, яких ще світ не бачив.
Ш и п ш и н а. Не може помовчати, не терпиться старому! Як кажуть: старість у двері – розум за двері. Добре сказано, куме, а все ж таки, якщо двоє їдуть на одній клячі, то комусь доводиться сидіти позаду. Чесна душа, ваша милосте, найчесніша із тих, що хліб жують. Та, хвалити Бога, не всі люди однакові, що поробиш!
Ш и п ш и н а. Це вже дар божий.
Л е о н а т о. Мені ніколи з вами залишатися.
Ш и п ш и н а. Два слова, ваша милосте: наша варта дійсно затримала дві підозрілі особи. Ми хотіли б їх допитати у вашій присутності.
Л е о н а т о. Допитайте їх самі і принесіть мені протокол. Я дуже зайнятий, самі бачите.
Ш и п ш и н а. Все зробимо в кращому вигляді.
Л е о н а т о. Перш ніж підете, випийте по склянці вина. Прощавайте.
Входить с л у г а.
С л у г а. Ваша милосте, на вас чекають, щоб ви вручили жениху вашу дочку.
Л е о н а т о. Іду-іду. (Леонато і слуга виходять.)
Ш и п ш и н а. Сходи, куме, за Френсісом Вуглярем, хай принесе до в'язниці перо і чорнило: допитаємо затриманих.
Д о в б н я. Це треба зробити з розумом.
Ш и п ш и н а. Та вже його не пошкодуємо, запевняю тебе. Тут (показує на голову) вистачить, щоб збити їх з пантелику. Тільки приведи писаря, щоб усе записав. Зустрінемось у буцегарні.
Ідуть геть.
Д І Я Ч Е Т В Е Р Т А
Сцена перша
В церкві
Входять д о н П е д р о, д о н Х у а н, Л е о н а т о, м о н а х,
К л а в д і о, Б е н е д и к т, Г е р о, Б е а т р і ч е та інші.
Л е о н а т о. Покоротше, отче Франціско. Проведіть тільки обряд вінчання, а настанови про їх обов'язки ви прочитаєте потім.
М о н а х (до Клавдіо). Ви прийшли сюди, синьйоре, щоб укласти шлюб з цією дівчиною?
К л а в д і о. Ні.
М о н а х (до Геро). Ви прийшли сюди, синьйоро, щоб взяти шлюб з графом?
Г е р о. Так.
М о н а х. Якщо комусь відомі перешкоди для укладання цього шлюбу, закли-каю вас спасінням ваших душ оголосити їх.
К л а в д і о. Відомі вам якісь перешкоди, Геро?
Г е р о. Ні.
М о н а х. А вам, графе?
Л е о н а т о. Наважусь дати відповідь за нього: ні.
К л а в д і о. О, на що тільки не наважуються люди! На що тільки не насмілюються! Чого тільки вони не роблять щодня, самі не знаючи, що вони роблять!
Б е н е д и к т. Що це? Вигуки? То можна знайти й веселіші, наприклад: ха-ха-ха!
К л а в д і о
Чекайте, отче. – Хочу запитати
Вас, Леонато, чи свою дочку
За мене віддаєте добровільно?
Л е о н а т о
Так, графе, як мені дав Бог її.
К л а в д і о
А чим же я віддячити вам зможу
За щедрий цей дарунок?
Д о н П е д р о
Лиш одним –
Дарунок цей безцінний повернути.
К л а в д і о
Навчаюсь, принце, вдячності у вас. –
Тож заберіть це щастя, Леонато.
Гнилицею не пригощайте друга:
Її дівоча цнота – то обман.
Дивіться: зашарілась наречена!
Як соромливо, як правдоподібно
Ховатися уміє хитрий гріх!
Хто б не повірив, що оцей рум'янець –
Ображена безвинно доброчесність?
Хто б не поклявся, дивлячись на неї,
Що дівчина незаймана вона?
Та їй знайомі любощі у ліжку,
І цей рум'янець на її обличчі
Від викритого сорому гріха.
Л е о н а т о
Що кажете ви, графе?
К л а в д і о
Що не хочу
Себе ганьбити шлюбом із такою
Розпутною особою.
Л е о н а т о
Якщо
Самі ви, графе, юність необачну
Зуміли передчасно спокусити…
К л а в д і о
Чекайте, я вас добре зрозумів:
Якщо вона до шлюбу віддалася
Майбутньому своєму чоловіку,
То гріх цей не такий вже і страшний.
Ні, Леонато, я її ніколи
Не спокушав ні дією, ні словом,
Бо з нею я поводився як брат,
Виказуючи їй безгрішну ніжність.
Г е р о
Невже я вам інакшою здавалась?
К л а в д і о
Здавалась? Посоромся! Я б сказав:
На вигляд ти – Діана непорочна,
Чистіша нерозквітлої лілеї,
А в пристрасті нестримана, як звір,
Що біситься в тваринній насолоді.
Г е р о
Чи граф здоровий? Він говорить дико.
Л е о н а т о
А ви чому, мій принце, мовчите?
Д о н П е д р о
Що я скажу? Заплямував я честь,
Бо висватав розпусницю для друга.
Л е о н а т о
Що чую я? Чи сниться це мені?
Д о н Х у а н
Ви не спите, і чуєте ви правду.
Б е н е д и к т
(на бік)
Весіллям тут не пахне!
Г е р о
Правду? Боже!
К л а в д і о
Скажіть мені, будь ласка, Леонато,
Це – я? Це – принц? Це – брат його? Це – Геро?
Чи, може, зір обдурює мене?
Л е о н а т о
Усе це так; але про що йде мова?
К л а в д і о
Дозвольте, запитання я задам,
А ви, як батько, накажіть дочці
Відповідати правду, тільки правду.
Л е о н а т о
Дитя моє, я вимагаю правди.
Г е р о
О Господи! Питайте. Що вам треба?
К л а в д і о
Щоб ви назвали нам своє ім'я.
Г е р о
Моє ім'я? Невже воно не Геро?
Хто це ім'я насмілиться зганьбити?
К л а в д і о
Та ви самі. З ким говорили ви
Опівночі з вікна своєї спальні?
Якщо невинні ви, відповідайте.
Г е р о
Ні з ким не говорила я вночі!
Д о н П е д р о
Тож не невинні ви. О Леонато,
Мені вас жаль, але, клянуся честю,
Я сам, і дон Хуан, і бідний граф,
Ми бачили і чули серед ночі,
Як Геро, визираючи з вікна,
З якимось незнайомцем говорила,
А цей негідник згадував минулі
Їх зустрічі таємні, їх зв'язок.
Д о н Х у а н
Ганьба! Щоб їх розмову передати,
Не вистачить звичайних, скромних слів. –
Мені не жаль вас, викрита красуне.
К л а в д і о
О Геро! Не було б тобі ціни,
Коли б душа і серце, хоч частково,
Були подібні до твого обличчя!
Тепер прощай, спотворена краса!
Прощай, цнотливий гріх і грішна цнота!
Замкну навік ворота для кохання,
Підозрою запну свій спраглий зір,
Щоб у красі лиш зло передбачати,
Не зваблюючись чарами її.
Л е о н а т о
Хто дасть кинджал, щоб я життя позбувся?
Геро втрачає свідомість.
Б е а т р і ч е
Ти падаєш, сестричко? Підхопіть!
Д о н Х у а н
Ходімо звідси! Викриття проступку,
Напевне, тяжко вразило її.
(Дон Педро, дон Хуан і Клавдіо виходять.)
Б е н е д и к т
Що з Геро?
Б е а т р і ч е
Ти не вмерла? Геро! Геро!
Рятуйте, дядечко! Рятуйте, Бенедикте!
Л е о н а т о
Не відхиляй свою десницю, доле!
Смерть – кращий для ганьби її покров,
Який бажати можна.
Б е а т р і ч е
Геро! Геро!
Опам'ятайся, Геро! Що з тобою?
М о н а х
Синьйоро, заспокойтесь!
Л е о н а т о
Що? Жива?
М о н а х
Чому б їй і не жити?
Л е о н а т о
Як чому?
Хіба їй не кричить усе довкола:
"Ганьба! Ганьба!" І їй не заперечить
Того, що викрив на щоках рум'янець. –
Не відкривай очей, щоб жити, Геро!
Якби я певний був, що ти не вмреш,
Що ти ганьбу зумієш пережити,
Я б власною рукою вбив тебе!
А я ще скаржився на скупість сил природи,
Що лиш одну дочку мені дала!
Як бачу, забагато і одної!
Здавалась ти прекрасною мені,
Тебе любив я… О, навіщо доля
Мені під двері не поклала знайди?
Охоче б їй притулок я надав.
Якби вона себе ганьбою вкрила,
Я б міг сказати: "Не моя вина
Її ганьба – ганьба чужої крові".
А ти – моя, моя любов, і радість,
І гордість. Ти моя, моя настільки,
Що більше не належу я собі.
І ось ти впала в бруд. Боюсь, що в морі
Не стане крапель, щоб його відмити,
І солі, щоб від гнилі зберегти
Цю грішну плоть!
Б е н е д и к т
Прошу вас, заспокойтесь.
Я так усім цим вражений, що навіть
Не знаю, чим утішу, що скажу.
Б е а т р і ч е
Клянуся, що звели на неї наклеп.
Б е н е д и к т
Цієї ночі з нею спали ви?
Б е а т р і ч е
Не з нею, ні. Та стверджую, що досі
Ми разом з нею спали цілий рік.
Л е о н а т о
Іще одне підтвердження провини.
Так, істина міцна, неначе сталь.
Чи збрешуть принци? Чи обмовить граф
Даремно, безпідставно наречену,
Яку він так кохав, що обмивав
Її ганьбу гарячими сльозами?
Ні, геть усі! І хай вона помре!
М о н а х
Дозвольте і мені сказати слово.
Я недарма мовчав і надавав
Можливість розвиватися подіям,
Щоб слідкувати за її обличчям.
Воно то соромливо червоніло,
То змінювала сніжна білизна
Рум'янець від обурення і гніву.
Вогонь, що у очах її палав,
Спалити міг би наклепи на неї!
Ви можете мене назвати дурнем,
Не вірить спостереженням моїм,
Що досвідом підтверджують ученість,
Моїм літам, і сану, і званню,
Та стверджую я все ж: вона невинна.
Тут, безумовно, є якась помилка.
Л е о н а т о
Не може бути, отче! Бачиш сам,
Що в ній ще трохи совісті лишилось:
Вона гріхи подвоїти не хоче
Брехливою присягою, отож
Вона не заперечує нічого!
Навіщо намагатись приховати
Те, що відкрилось в повній голизні?
М о н а х
В стосунках з ким вас звинуватив принц?
Г е р о
Хто звинуватив – знає; я не знаю.
Але якщо була я з кимось ближче,
Ніж соромливість дівчині велить,
Хай не пробачить Бог моїх гріхів!
Мій батьку, доведи, що з чоловіком
Я говорила в неурочний час,
Що з ним вночі таємно зустрічалась, –
То прожени мене або убий!
М о н а х
Напевне, принц і граф в якійсь омані.
Б е н е д и к т
Вони вчинити не могли безчесно;
Якщо їх хтось підступно обдурив,
То, певне, це шахрайство дон-Хуана:
Лиш підлості творити здатний він.
Л е о н а т о
Не знаю. І якщо в словах їх правда,
Її уб'ю я власними руками,
Але за наклеп будь-кому помщусь.
Я ще не вижив з розуму, і кров
Від старості в мені не охолола.
Не втратив друзів я, мінлива доля
Багатства не позбавила мене.
В недобрий час для недругів знайдуться
І сильні руки, і здоровий глузд,
І засоби, і дружня допомога,
Щоб з ними поквитатися.
М о н а х
Заждіть:
У справі хочу дати вам пораду.
Коли вони пішли, лежала Геро
Неначе мертва; тож оголосіть
Померлою її, дочку сховавши
Від поглядів сторонніх до пори.
Здійсніть усі обряди поховальні,
Дотримуючись строгої жалоби;
Прикрасьте епітафією склеп.
Л е о н а т о
Навіщо це? Яка мета жалоби?
М о н а х
Тоді плітки здолає співчуття,
А це уже півділа, хоч насправді
Я іншу переслідую мету.
Коли усі дізнаються, що Геро
Померла від жорстоких звинувачень,
Її жаліть, оплакувати будуть
І виправдають подумки її.
Такий вже світ, така природа наша:
Того, що мають, люди не цінують,
Та варто тільки втратити його,
За ним жалкують, якості знаходять,
Яких не помічали перед тим.
Так само буде з Клавдіо: почувши,
Що дівчину жорстоким словом вбив,
В своїй уяві знову він побачить
У Геро свій колишній ідеал.
Все, що було в ній миле і чарівне,
Осяється новим, незнаним світлом.
Усе в очах душі його воскресне
Прекрасніше, ніж за її життя.
Якщо кохав її він, то оплаче,
Розкається у сказаних словах,
Хоч би ще й вірив у її провину.
Давайте так влаштуємо, і вірте,
Що успіх увінчає нашу справу,
Можливо, більший, ніж чекали ми.
Якби я зараз навіть помилявся,
То чутка про її раптову смерть
Заглушить мову про її безчестя.
Принаймні, допоможе вам вона
Збезчещену дочку кудись сховати
Від язиків, очей і від зневаги
Подалі у жіночий монастир.
Б е н е д и к т
Послухайтесь монаха, Леонато.
Хоч, як відомо, Клавдіо і принц –
Мої хороші друзі, присягаюсь,
Що в справі цій я з вами заодно,
Як заодно ваш дух і ваше тіло.
Л е о н а т о
Я у потоці горя так тону,
Що ладен хоч за тріску ухопитись.
М о н а х
Я радий вашій згоді, Леонато.
Повинні ми безчестя подолати.
(до Геро)
Помри, щоб жити! Та в душі голуб
Надію, що відбудеться твій шлюб.
Всі, крім Бенедикта і Беатріче, виходять.
Б е н е д и к т.