Але нинішня зустріч з княжною Марією в церкви (Микола відчував це) засіла йому глибше в серце, ніж він це передбачав, і глибше, ніж він бажав для свого спокою. Це бліде, тонке, сумне обличчя, цей променистий погляд, ці тихі, граціозні рухи і головне — ця глибока і ніжна печаль, що виражалася у всіх рисах її, тривожили його і вимагали його участі. У чоловіках Ростов терпіти не міг бачити вираз вищого, духовного життя (тому він не любив князя Андрія), він презирливо називав це філософією, мрійливістю; але в княжни Марії, саме в цій печалі, яка виявляла всю глибину цього чужого для Миколи духовного світу, він відчував непереборну привабливість.
"Дивна, повинна бути, дівчина! Ось саме ангел! — говорив він сам з собою. — Чому я не вільний, чому я поквапився з Сонею? " І мимоволі йому здалося порівняння між двома: бідність в одній і багатство в інший тих духовних дарів, яких не мав Микола і які тому він так високо цінував. Він спробував собі уявити, що б було, якщо б він був вільний. Яким чином він зробив би їй пропозицію і вона стала б йому за жінку? Ні, він не міг собі уявити цього. Йому робилося моторошно, і ніякі ясні образи не надавалися йому. З Сонею він давно вже склав собі майбутню картину, і все це було просто і ясно, саме тому, що все це було вигадано, і він знав все, що було в Соні; але з княжною Марією не можна було собі уявити майбутнього життя, тому що він не розумів її, а тільки любив.
Мрії про Соні мали в собі щось веселе, забавне. Але думати про княжни Марії завжди було важко і трохи страшно.
"Як вона молилася! — згадав він. — Видно було, що вся душа її була в молитві. Так, це та молитва, яка зрушує гори, і я впевнений, що молитва її буде виконана. Чому я не молюся про те, що мені потрібно? — згадав він. — Що мені потрібно? Свободи, розв'язки з Сонею. Вона правду говорила, — згадав він слова губернаторші, — крім нещастя, нічого не буде з того, що я одружуся з нею. Плутанина, горе maman ... справи ... плутанина, страшна плутанина! Так я і не люблю її. Так, не так люблю, як треба. Боже мій! Виведи мене з цього жахливого, безвихідного становища! — почав він раптом молитися. — Так, молитва зрушить гору, але треба вірити і не так молитися, як ми дітьми молилися з Наташею про те, щоб сніг став цукром, і вибігали на подвір'я пробувати, чи робиться з снігу цукор. Ні, але я не про дрібниці молюся тепер ", — сказав він, ставлячи в кут трубку і, склавши руки, стаючи перед образом. І, розчулений спогадом про княжну Марію, він почав молитися так, як він давно не молився. Сльози у нього були на очах і в горлі, коли в двері увійшов Лаврушка з якимись паперами.
— Дурень! що лізеш, коли тебе не питають! — сказав Микола, швидко змінюючи положення.
— Від губернатора, — заспаним голосом сказав Лаврушка, — Кульєра приїхав, лист вам.
— Ну, добре, дякую, іди!
Микола взяв два листи. Одне було від матері, інше від Соні. Він впізнав їх по почеркам і розпечатав перший лист Соні. Не встиг він прочитати кілька рядків, як обличчя його зблідло і очі його злякано і радісно розкрилися.
— Ні, це не може бути! — промовив він уголос. Не в силах сидіти на місці, він з листом в руках, читаючи його, став ходити по кімнаті. Він пробіг лист, потім прочитав його раз, другий, і, піднявши плечі і розвівши руками, він спинився посеред кімнати з відкритим ротом і зупиненими очима. Те, про що він тільки що молився, з упевненістю, що бог виконає його молитву, було виконано; але Микола був здивований цим так, як ніби це було щось незвичайне, і як ніби він ніколи не чекав цього, і як ніби саме те, що це так швидко відбулося, доводило те, що це відбувалося не від Бога, якого він просив, а від звичайної випадковості.
Той, який здавався нерозв'язним, вузол, який пов'язував свободу Ростова, був розрубаний цим несподіваним (як здавалося Миколі), нічим не викликаним листом Соні. Вона писала, що останні нещасні обставини, втрата майже всього майна Ростових в Москві, і не раз висловлювані бажання графині про те, щоб Микола одружився з княжною Болконскою, і його мовчання і холодність за останній час — все це разом змусило її зважитися відректися від його обіцянок і дати йому повну свободу.
"Мені дуже важко було думати, що я можу бути причиною горя або розбрату в сімействі, яке мене облагодіяло, — писала вона, — і любов моя має одною метою щастя тих, кого я люблю; і тому я благаю вас, Nicolas, вважати себе вільним і знати, що незважаючи ні на що, ніхто сильніше не може вас любити, як ваша Соня ".
Обидва листи були з Трійці. Інший лист був від графині. У листі цьому описувалися останні дні в Москві, виїзд, пожежа і погибель всього майна. У листі цьому, між іншим, графиня писала про те, що князь Андрій в числі поранених їхав разом з ними. Положення його було дуже небезпечне, але тепер доктор каже, що є більше надії. Соня і Наташа, як доглядальниці, пильнують за ним.
З цим листом на другий день Микола поїхав до княжни Марії. Ні Микола, ні княжна Мар'я ні слова не сказали про те, що могли означати слова: "Наташа доглядає за ним"; але завдяки цьому листу Микола раптом зблизився з княжною в майже родинні стосунки.
На другий день Ростов проводив княжну Марію в Ярославль і через кілька днів сам поїхав в полк.
Глава 8
Лист Соні до Миколи, бувший здійсненням його молитви, було написано з Троїцька. Ось чим він був викликаний. Думка про одруження Миколи на багатій нареченій все більше і більше займала стару графиню. Вона знала, що Соня була головною перешкодою для цього. І життя Соні останнім часом, особливо після листа Миколи, що описує свою зустріч в Богучарові з княжною Марією, ставало важче і важче в будинку графині. Графиня не пропускала жодної нагоди для образливого чи жорстокого натяку Соні.
Але за кілька днів перед виїздом з Москви, зворушена і схвильована всім тим, що відбувалося, графиня, закликавши до себе Соню, замість докорів і вимог, зі сльозами звернулася до неї, з благанням про те, щоб вона, пожертвувавши собою, відплатила б за все, що було для неї зроблено, тим, щоб розірвала свої зв'язки з Миколою.
— Я не буду спокійна доти, поки ти мені не даси цієї обіцянки.
Соня розридалася істерично, відповідала крізь ридання, що вона зробить все, що вона на все готова, але не дала прямої обіцянки і в душі своїй не могла зважитися на те, чого від неї вимагали. Треба було жертвувати собою для щастя сім'ї, яка вигодувала і виховала її. Жертвувати собою для щастя інших було звичкою Соні. Її положення в будинку було таке, що тільки на шляху жертвування вона могла виявляти свої достоїнства, і вона звикла і любила жертвувати собою. Але перш у всіх діях самопожертви вона з радістю усвідомлювала, що вона, жертвуючи собою, цим самим піднімає собі ціну в очах себе та інших і стає більш достойною Nicolas, якого вона любила найбільше в житті; але тепер жертва її повинна була полягати в тому, щоб відмовитися від того, що для неї становило всю нагороду жертви, весь сенс життя. І в перший раз в житті вона відчула гіркоту до тих людей, які облагодіяли її для того, щоб болючіше замучити; відчула заздрість до Наташі, яка ніколи не відчувала нічого подібного, ніколи не потребувала бути жертвою і змушувала інших жертвувати себе і все-таки всіма улюбленою. І в перший раз Соня відчула, як з її тихої, чистої любові до Nicolas раптом починало виростати пристрасне почуття, яке стояло вище і правил, і чесноти, і релігії; і під впливом цього почуття Соня мимоволі, вивчена своїм залежним життям скритності, в загальних невизначених словах відповівши графині, уникала з нею розмов і зважилася чекати побачення з Миколою з тим, щоб в цьому побаченні не звільнити, але, навпаки, назавжди пов'язати себе з ним.
Клопоти і жах останніх днів перебування Ростових в Москві заглушили в Соні тяготи її похмурих думок. Вона рада була знаходити порятунок від них в практичній діяльності. Але коли вона дізналася про присутність у їхньому будинку князя Андрія, незважаючи на всю щиру жалість, яку вона зазнала до нього і до Наташі, радісне і забобонне почуття того, що бог не хоче того, щоб вона була розлучена з Nicolas, охопило її. Вона знала, що Наташа любила одного князя Андрія і не переставала любити його. Вона знала, що тепер, зведені разом в таких страшних умовах, вони знову полюблять один одного і що тоді Миколі внаслідок спорідненості, яка буде між ними, не можна буде одружитися на княжни Марії. Незважаючи на весь жах всього, що відбувалося в останні дні і під час перших днів подорожі, це почуття, ця свідомість втручання провидіння в її особисті справи радувало Соню.
У Троїцькій лаврі Ростови зробили перше днювання в своїй подорожі.
В готелі Лаври Ростовом були відведені три великі кімнати, з яких одну займав князь Андрій. Пораненому було в цей день набагато краще. Наташа сиділа з ним. У сусідній кімнаті сиділи граф і графиня, шанобливо розмовляючи з настоятелем, який відвідав своїх давніх знайомих і вкладників. Соня сиділа тут же, і її мучила цікавість про те, про що говорили князь Андрій з Наташею. Вона через двері слухала звуки їхніх голосів. Двері кімнати князя Андрія відчинилися. Наташа з схвильованим обличчям вийшла звідти і, не помічаючи ченця, що піднявся їй назустріч і взявся за широкий рукав правої руки, підійшла до Соні і взяла її за руку.
— Наташа, що ти? Іди сюди, — сказала графиня.
Наташа підійшла під благословення, і ігумен порадив звернутися за допомогою до Бога і Його Угодника.
Негайно після відходу настоятеля Наталя взяла за руку свою подругу і пішла з нею в порожню кімнату.
— Соня, так? Він буде живий? — сказала вона. — Соня, як я щаслива і як я нещасна! Соня, голубчику, — все по-старому. Тільки б він був живий. Він не може ... бо, тому ... що ... — І Наташа розплакалася.
— Так! Я знала це! Слава Богу, — промовила Соня. — Він буде живий!
Соня була схвильована не менш своєї подруги — і її страхом і горем, і своїми особистими, нікому не висловленими думками. Вона, ридаючи, цілувала, втішала Наташу. "Тільки б він був живий!" — думала вона. Поплакавши, поговоривши і витерши сльози, обидві подруги підійшли до дверей князя Андрія. Наташа, обережно відчинивши двері, заглянула в кімнату. Соня поруч з нею стояла у прочинених дверях.
Князь Андрій лежав високо на трьох подушках.