] Сказавши ці слова схвильованим голосом, государ раптом повернувся, як би бажаючи приховати від Мішо сльози, що виступили йому на очі, і пройшов в глиб свого кабінету. Постоявши там кілька миттєвостей, він великими кроками повернувся до Мішо і сильним жестом стиснув його руку нижче ліктя. Прекрасне, лагідне обличчя государя розчервонілося, і очі горіли блиском рішучості і гніву.
— Полковник Мішо, не забудьте, що я вам сказав тут; може бути, ми коли-небудь згадаємо про це із задоволенням ... Наполеон або я. [ Colonel Michaud, n'oubliez pas ce que je vous dis ici; peut-etre qu'un jour nous nous le rappellerons avec plaisir ... Napoleon ou moi,] — сказав государ, торкнувшись до грудей. — Ми більше не можемо царювати разом. Я розпізнав його тепер, і він мене більше не обдурить. [Nous ne pouvons plus regner ensemble. J'ai appris a le connaitre, il ne me trompera plus .] — І государ, насупившись, замовк. Почувши ці слова, побачивши вираз твердої рішучості в очах государя, Мішо — хоча іноземець, але росіянин в глибині душі [quoique etranger, mais Russe de c? Ur et d'ame] — відчув себе в цю урочисту хвилину — захопленим всім тим, що він почув [entousiasme par tout ce qu'il venait d'entendre...] (як він говорив згодом), і він в таких висловлюваннях зобразив як свої почуття, так і почуття російського народу, якого він вважав себе уповноваженим.
— Государ! [Sire!] — сказав він. — Ваша величність підписує в цю хвилину славу народу і порятунок Європи! [Votre Majeste signe dans ce moment la gloire de la nation et le salut de l'Europe!]
Государ нахилом голови відпустив Мішо.
Глава 4
У той час як Росія була до половини завойована, і жителі Москви бігли в далекі губернії, і ополчення за військовими відділами піднімалося на захист вітчизни, мимоволі представляється нам, що не жили в той час, що всі російські люди від малого до великого були зайняті тільки тим, щоб жертвувати собою, рятувати батьківщину чи плакати над її погибеллю. Розповіді, описи того часу всі без винятку говорять тільки про самопожертву, любов до батьківщини, відчай, горе і геройство росіян. Насправді ж це так не було. Нам здається це так тільки тому, що ми бачимо в минулому один загальний історичний інтерес того часу і не бачимо всіх тих особистих, людських інтересів, які були у людей того часу. А тим часом в дійсності ті особисті інтереси сьогочасності до такої міри значніше спільних інтересів, що через них ніколи не відчувається (зовсім не помітний навіть) інтерес загальний. Велика частина людей того часу не звертали ніякої уваги на загальний хід справ, а керувалися тільки особистими інтересами сьогодення. І ці люди були найкориснішими діячами того часу.
Ті ж, які намагалися зрозуміти загальний хід справ і з самопожертвою і геройством хотіли брати участь в ньому, були найнепотрібніші члени суспільства; вони бачили все навиворіт, і все, що вони робили для користі, виявлялося марною дурницею, як полки П'єра, Мамонова, які грабували російські села, як корпія, щипана баринями і яка ніколи не доходила до поранених, і т. п. Навіть ті, які, люблячи помудрувати і висловити свої почуття, тлумачили про справжній стан Росії, мимоволі носили в промовах своїх відбиток або облуди і брехні, або непотрібного засудження і злоби на людей, обвинувачених за те, в чому ніхто не міг бути винен. В історичних подіях найочевидніше заборона куштування плоду дерева пізнання. Тільки одна несвідома діяльність приносить плоди, і людина, що грає роль в історичній події, ніколи не розуміє її значення. Якщо вона намагається зрозуміти її, вона уражається безплідністю.
Значення події, яка вершилася тоді в Росії тим непомітніше було, чим ближче брала в неї участь людини. У Петербурзі і губернських містах, віддалених від Москви, жінки і чоловіки в ополченських мундирах оплакували Росію і столицю і говорили про самопожертву і т. п .; але в армії, яка відступала за Москву, майже не говорили і не думали про Москву, і, дивлячись на її згарище, ніхто не клявся помститися французам, а думали про наступну третину платні, про наступну стоянку, про Матрьошку-маркітантку тощо ...
Микола Ростов без жодної мети самопожертви, а випадково, так як війна застала його на службі, брав близьку і тривалу участь в захисті вітчизни і тому без розпачу і похмурих умовиводів дивився на те, що відбувалося тоді в Росії. Якщо б у нього запитали, що він думає про теперішній стан Росії, він би сказав, що йому думати нема чого, що на те є Кутузов та інші, а що він чув, що комплектуються полки, і що, мабуть, битися ще довго будуть, і що за теперішніх обставин йому не дивно роки через два отримати полк.
По тому, що він так дивився на справу, він не тільки без засмучення про те, що позбавляється участі в останній боротьбі, сприйняв звістку про призначення його у відрядження за ремонтом для дивізії в Воронеж, але і з величезним задоволенням, яке він не приховував і яке дуже добре розуміли його товариші.
За кілька днів до Бородінської битви Микола отримав гроші, папери і, пославши вперед гусар, на поштових поїхав до Воронежа.
Тільки той, хто відчув це, тобто пробув кілька місяців не перестаючи в атмосфері військового, бойового життя, може зрозуміти ту насолоду, яку відчував Микола, коли він вибрався з того району, до якого досягали війська своїми фуражировками, підвозом провіанту, гошпіталями; коли він, без солдатів, фур, брудних слідів присутності табору, побачив села з мужиками і бабами, поміщицькі будинки, поля з худобою, що пасеться, станційні будинки з дрімаючими доглядачами. Він відчув таку радість, ніби в перший раз все це бачив. Особливо те, що довго дивувало і тішило його, — це були жінки, молоді, здорові, за кожною з яких не було десятка упадаючих офіцерів, і жінки, які раді і вдоволені були тим, що проїжджий офіцер жартує з ними.
У самому веселому настрої Микола вночі приїхав до Воронежа в готель, замовив собі все те, чого він довго позбавлений був в армії, і на інший день, чисто-начисто поголений і надівши парадну форму, яку давно не надягали, поїхав бути до начальства.
Начальник ополчення був статський генерал, старий чоловік, який, мабуть, бавився своїм військовим званням та чином. Він сердито (думаючи, що в цьому військова властивість) прийняв Миколи і значно, як би маючи на те право і як би обговорюючи загальний хід справи, схвалюючи і не схвалюючи, розпитував його. Микола був такий веселий, що йому це було тільки забавно.
Від начальника ополчення він поїхав до губернатора. Губернатор був маленький живий чоловічок, вельми ласкавий і простий. Він вказав Миколі на ті заводи, в яких він міг дістати коней, рекомендував йому баришника в місті і поміщика за двадцять верст від міста, у яких були кращі коні, і обіцяв усіляке сприяння.
— Ви графа Іллі Андрійовича син? Моя дружина дуже дружна була з вашої матінкою. По четвергах у мене збираються; нині четвер, милості прошу до мене запросто, — сказав губернатор, відпускаючи його.
Прямо від губернатора Микола взяв перекладних і, посадивши з собою вахмістра, поскакав за двадцять верст на завод до поміщика. Все в цей перший час перебування його в Воронежі було для Миколи весело і легко, і все, як це буває, коли людина сама добре налаштована, все спорилось і йшло на лад.
Поміщик, до якого приїхав Микола, був старий кавалерист-холостяк, знавець коней, мисливець, володар килимної майстерні, столітньої запіканки, старого угорського і чудових коней.
Микола в два слова купив за шість тисяч сімнадцять жеребців на підбір (як він казав) для показового кінця свого ремонту. Пообідавши і випивши трішки зайвого угорського, Ростов, розцілувавшись з поміщиком, з яким він уже зійшовся на "ти", по огидній дорозі, в самому веселому настрої, поскакав назад, безперестанку поганяючи візника, з тим щоб встигнути на вечір до губернатора.
Переодягнувшись, надухавшись і обливши голову холодною водою, Микола хоча трохи запізно, але з готовою фразою: краще пізно, ніж ніколи, [vaut mieux tard que jamais,] з'явився до губернатора.
Це був не бал, і не сказано було, що будуть танцювати; але все знали, що Катерина Петрівна буде грати на клавікордах вальси і екосези і що будуть танцювати, і всі, розраховуючи на це, з'їхалися по-бальному.
Губернське життя в 1812 році була точно таке ж, як і завжди, тільки з тією різницею, що в місті було жвавіше з нагоди прибуття багатьох багатих сімей з Москви і що, як і в усьому, що відбувалося в той час в Росії, була помітна якась особлива розмашистість — море по коліно, усе за ніщо в житті, та ще в тому, що в тій тривіальній розмові, яка необхідна між людьми і яка перш велася про погоду і про спільних знайомих, тепер велася про Москву, про військо і Наполеона .
Товариство, зібране у губернатора, було краще товариство Воронежа.
Дам було дуже багато, було кілька московських знайомих Миколи; але чоловіків не було нікого, хто б скільки-небудь міг суперничати з георгіївським кавалером, ремонтером-гусаром і разом з тим добродушним і вихованим графом Ростовом. У числі чоловіків був один полонений італієць — офіцер французької армії, і Микола відчував, що присутність цього полоненого ще більш підносило значення його — російського героя. Це був наче трофей. Микола відчував це, і йому здавалося, що всі так же дивилися на італійця, і Микола обласкав цього офіцера з гідністю і поміркованістю.
Як тільки увійшов Микола у своїй гусарської формі, поширюючи навколо себе запах парфумів і вина, і сам сказав і чув кілька разів сказані йому слова: vaut mieux tard que jamais, його обступили; всі погляди звернулися на нього, і він відразу відчув, що вступив в належне йому в губернії і завжди приємне, але тепер, після довгого відлучення, сп'янивши його задоволенням положення загального улюбленця. Не тільки на станціях, заїжджих дворах і в килимній поміщика були служниці, яким лестила його увага; але тут, на вечорі губернатора, була (як здалося Миколі) невичерпна кількість молоденьких дам і гарненьких дівчат, які з нетерпінням тільки чекали того, щоб Микола звернув на них увагу. Пані та дівиці кокетували з ним, і бабусі з першого дня вже затурбувались про те, як би одружити і вгамувати цього молодця-гульвісу гусара.