Вона пізніше всіх лягала, раніше всіх вставала, і ніякі труднощі не могли зупинити її. Завдяки її діяльності та енергії, яка збуджувала її супутників, до кінця другого тижня вони під'їжджали до Ярославля.
Останнім часом свого перебування в Воронежі княжна Марія зазнала краще щастя у своєму житті. Любов її до Ростова вже не мучила, обходила її. Любов ця наповнювала всю її душу, стала нероздільною частиною її самої, і вона не боролася більше проти неї. Останнім часом княжна Марія переконалася, — хоча вона ніколи ясно словами безумовно не говорила собі цього, — переконалася, що вона була улюблена і любила. У цьому вона переконалася в останнє своє побачення з Миколою, коли він приїхав їй оголосити про те, що її брат був з Ростовими. Микола жодним словом не натякнув на те, що тепер (в разі одужання князя Андрія) колишні відносини між ним і Наташею могли відновитися, але княжна Марія бачила по його обличчю, що він знав і думав це. І, незважаючи на те, його ставлення до неї — обережне, ніжне і любовне — не тільки не змінилися, але він, здавалося, радів тому, що тепер спорідненість між ним і княжною Марією дозволяло йому вільніше висловлювати їй свою дружбу-любов, як іноді думала княжна Мар'я. Княжна Марія знала, що вона любила в перший і останній раз в житті, і відчувала, що вона улюблена, і була щаслива, спокійна у цьому відношенні.
Але це щастя одного боку душевної не тільки не заважало їй у всій силі відчувати горе щодо брата, але, навпаки, цей душевний спокій в одному відношенні давав їй більшу можливість віддаватися цілком своєму почуттю до брата. Почуття це було так сильне в першу хвилину виїзду з Воронежа, що ті, хто проводжав її були впевнені, дивлячись на її змучене, відчайдушне лице, що вона неодмінно захворіє дорогою; але саме труднощі і турботи подорожі, за які з такою дієвістю взялася княжна Мар'я, врятували її на час від її горя і надали їй сили.
Як і завжди це буває під час подорожі, княжна Марія думала тільки про саму подорож, забуваючи про те, що було її метою. Але, під'їжджаючи до Ярославля, коли відкрилося знову те, що могла очікувати вона, і вже не через багато днів, а сьогодні ввечері, хвилювання княжни Марії дійшло до крайніх меж.
Коли посланий вперед гайдук, щоб дізнатися в Ярославлі, де стоять Ростови і в якому становищі знаходиться князь Андрій, зустрів біля застави велику карету, що в'їжджала, він жахнувся, побачивши страшенно бліде обличчя княжни, яке висунулося йому з вікна.
— Все дізнався, ваша світлість: Ростовські стоять на площі, в будинку купця Броннікова. Недалеко, над самою над Волгою, — сказав гайдук.
Княжна Марія злякано-запитально дивилася на його обличчя, не розуміючи того, що він говорив їй, не розуміючи, чому він не відповідав на головне питання: що брат? M-lle Bourienne поставила це питання за княжну Марію.
— Що князь? — запитала вона.
— Їх сіятельство з ними в тому ж будинку стоять.
"Стало бути, він живий", — подумала княжна і тихо запитала: що він?
— Люди казали, все в тому ж положенні.
Що означало "все в тому ж положенні", княжна не стала питати і мигцем тільки, непомітно глянувши на семирічного Миколку, що сидів перед нею і радувався місту, опустила голову і не піднімала її до тих пір, поки важка карета, гримлячи, трясучись і гойдаючись, не зупинилася десь. Загриміли, відкидаючись, підніжки.
Відчинилися дверцята. Зліва була вода — річка велика, праворуч був ганок; на ганку були люди, прислуга і якась рум'яна, з великою чорною косою, дівчина, яка неприємно-удавано посміхалася, як здалося княжни Марії (це була Соня). Княжна збігла по сходах, дівчина, яка удавано посміхається, сказала: — Сюди, сюди! — і княжна опинилася в передній перед старою жінкою зі східним типом обличчя, яка з розчуленим виразом швидко йшла їй назустріч. Це була графиня. Вона обняла княжну Марію і стала цілувати її.
— Дитя моє! [Mon enfant! ]— промовила вона, — Я вас люблю і знаю давно. [je vous aime et vous connais depuis longtemps.]
Незважаючи на все своє хвилювання, княжна Марія зрозуміла, що це була графиня і що треба було їй сказати що-небудь. Вона, сама не знаючи як, промовила якісь чемні французькі слова, в тому ж тоні, в якому були ті, які їй говорили, і запитала: що він?
— Лікар каже, що немає небезпеки, — сказала графиня, але в той час, як вона говорила це, вона, зітхнувши підняла очі догори, і в цьому жесті було вираз, що суперечив її словами.
— Де він? Можна його бачити, можна? — запитала княжна.
— Зараз, княжна, зараз, мій друже. Це його син? — сказала вона, звертаючись до Миколці, який входив з Десалем. — Ми всі помістимося, будинок великий. О, який чарівний хлопчик!
Графиня ввела княжну до вітальні. Соня розмовляла з m-lle Bourienne. Графиня пестила хлопчика. Старий граф увійшов до кімнати, вітаючи княжну. Старий граф надзвичайно змінився з тих пір, як його останній раз бачила княжна. Тоді він був жвавий, веселий, самовпевнений дідок, тепер він здавався жалюгідною, загубленою людиною. Він, говорячи з княжною, безперестанку озирався, ніби запитуючи у всіх, чи то він робить, що треба. Після розорення Москви і його маєтку, вибитий зі звичної колії, він, мабуть, втратив свідомість свого значення і відчував, що йому вже немає місця в житті.
Незважаючи на те хвилювання, в якому вона перебувала, не дивлячись на одне бажання скоріше побачити брата і на досаду за те, що в цю хвилину, коли їй одного хочеться — побачити його, — її займають і удавано хвалять її племінника, княжна помічала все, що робилося навколо неї, і відчувала необхідність на час підкоритися цьому новому порядку, в який вона вступала. Вона знала, що все це необхідно, і їй було це важко, але вона не гнівалася на них.
— Це моя небога, — сказав граф, представляючи Соню, — ви не знаєте її, княжна?
Княжна повернулася до неї і, намагаючись загасити вороже почуття до цієї дівчини, що піднялося в її душі, поцілувала її. Але їй ставало важко тому, що настрій всіх оточуючих був так далекий від того, що було в її душі.
— Де він? — запитала вона ще раз, звертаючись до всіх.
— Він внизу, Наташа з ним, — відповідала Соня, червоніючи. — Пішли дізнатися. Ви, я думаю, втомилися, княжна?
У княжни виступили на очі сльози досади. Вона відвернулася і хотіла знову запитати у графині, де пройти до нього, як в дверях почулися легкі, стрімкі, як ніби веселі кроки. Княжна озирнулася і побачила Наташу, що майже вбігає, ту Наташу, яка в те давнє побачення в Москві так не сподобалася їй.
Але не встигла княжна поглянути на обличчя цієї Наташі, як вона зрозуміла, що це був її щира товаришка по горю, і тому її подруга. Вона кинулася їй назустріч і, обійнявши її, заплакала на її плечі.
Як тільки Наташа, яка сиділа біля узголів'я князя Андрія, дізналася про приїзд княжни Марії, вона тихо вийшла з його кімнати тими швидкими, як здалося княжни Марії, як ніби веселими кроками і побігла до неї.
На схвильованому обличчі її, коли вона вбігла в кімнату, був тільки один вираз — вираз любові, безмежній любові до нього, до неї, до всього того, що було близько коханій людині, вираз жалю, страждання за інших і пристрасного бажання віддати себе всю для того, щоб допомогти їм. Видно було, що в цю хвилину жодної думки про себе, про свої стосунки з ним не було в душі Наташі.
Чуйна княжна Марія з першого погляду на обличчя Наташі зрозуміла все це і з сумним задоволенням плакала на її плечі.
— Ходімо, ходімо до нього, Марі, — промовила Наташа, відводячи її в іншу кімнату.
Княжна Марія підвела голову, витерла очі і звернулася до Наташі. Вона відчувала, що від неї вона все зрозуміє і дізнається.
— Що ... — почала вона питання, але раптом зупинилася. Вона відчула, що словами не можна ні запитати, ні відповісти. Лице і очі Наташі мали сказати все ясніше і глибше.
Наташа дивилася на неї, але, здавалося, була в страху і непевності — сказати чи не сказати все те, що вона знала; вона ніби відчула, що перед цими променистими очима, що проникали в саму глиб її серця, не можна не сказати всю, всю істину, якою вона її бачила. Губа Наташі раптом здригнулася, потворні зморшки утворилися навколо її рота, і вона, заридав, закрила обличчя руками.
Княжна Марія зрозуміла все.
Але вона все-таки сподівалася і запитала словами, в які вона не вірила:
— Але як його рана? Взагалі в якому він становищі?
— Ви, ви ... побачите, — тільки могла сказати Наташа.
Вони посиділи деякий час внизу біля його кімнати, з тим щоб перестати плакати і увійти до нього з спокійними обличчями.
— Як йшла вся хвороба? Чи давно йому стало гірше? Коли це сталося? — питала княжна Мар'я.
Наташа розповідала, що перший час була небезпека від гарячкового стану і від страждань, але у Троїцьку це пройшло, і доктор боявся одного — антонова вогню. Але і ця небезпека минула. Коли приїхали в Ярославль, рана стала гноїтися (Наташа знала все, що стосувалося нагноєння і т. п.), І лікар говорив, що нагноєння може піти правильно. Зробилася лихоманка. Доктор казав, що лихоманка ця не так небезпечна.
— Але два дні тому, — почала Наташа, — раптом це зробилося ... — Вона втримала ридання. — Я не знаю чому, але ви побачите, який він став.
— Ослаб? Схуд? .. — питала княжна.
— Ні, не те, але гірше. Ви побачите. Ах, Марі, Марі, він дуже хороший, він не може, не може жити ... тому що ...
Глава 15
Коли Наташа звичним рухом відчинила його двері, пропускаючи вперед себе княжну, княжна Мар'я відчувала вже в горлі своєму готові ридання. Скільки вона готувалася, старалася заспокоїтися, вона все ж знала, що не в силах буде без сліз побачити його.
Княжна Марія розуміла те, що розуміла Наташа під словами: з ним сталося це два дні тому. Вона розуміла, що це означало те, що він раптом пом'якшав, і що зм'якшення, розчулення ці були ознаками смерті. Вона, підходячи до дверей, вже бачила в уяві своєму те лице а Андрійка, яке вона знала з дитинства, ніжне, лагідне, розчулене, яке так рідко бувало у нього і тому так сильно завжди на неї діяло. Вона знала, що він скаже їй тихі, ніжні слова, як ті, які сказав їй батько перед смертю, і що вона не винесе цього і розридається над ним. Але, рано чи пізно, це повинно було бути, і вона увійшла в кімнату. Ридання все ближче і ближче підступали їй до горла, в той час як вона своїми короткозорими очима ясніше і ясніше розрізняла його форму і шукала його риси, і ось вона побачила його обличчя і зустрілася з ним поглядом.
Він лежав на дивані, обкладений подушками, в хутряному білячому халаті.