Тільки б в раді жити ...
— Так тепер все одно, — мимоволі сказав П'єр.
— Ех, мила людина ти, — заперечив Платон. — Від суми та від тюрми ніколи не відмовляйся. — Він сів краще, прокашлявся, мабуть готуючись до довгої розповіді. — Так-то, друже мій любий, жив я ще вдома, — почав він. — Вотчина у нас багата, землі багато, добре живуть мужики, і наш дім, слава тобі богу. Сам-сім батюшка косити виходив. Жили добре. Хрістьяне справжні були. Сталося ... — І Платон Каратаєв розповів довгу історію про те, як він поїхав в чужий гай за лісом і попався сторожу, як його сікли, судили і віддали в солдати. — Що ж соколику, — говорив він постійно змінюваним від посмішки голосом, — думали горе, диви ж радість! Брату б йти, якби не мій гріх. А у брата меншого сам-п'ят хлопців, — а у мене, дивись, тільки солдатка залишилася. Була дівчинка, та ще до солдатчини бог прибрав. Прийшов я на побивку, скажу я тобі. Дивлюся — краще колишнього живуть. Животів повен двір, баби вдома, два брата на заробітках. Один Михайло, менший, вдома. Батечко і каже: "Мені, говорить, всі дітки рівні: який палець не укуси, все боляче. А якби не Платона тоді забрили, Михайлу б йти ". Покликав нас всіх — віриш — поставив перед образи. Михайло, говорить, підійди сюди, кланяйся йому в ноги, і ти, бабо, кланяйся, і внучата кланяйтесь. Зрозуміли? — говорить. Так-то, друже мій любий. Рок голови шукає. А ми все судимо: щось не добре, то не гаразд. Наше щастя, дружок, як вода в бредні: тягнеш — надулося, а витягнеш — нічого немає. Так то. — І Платон пересів на своїй соломі.
Помовчавши деякий час, Платон встав.
— Що ж я, мабуть, спати хочеш? — сказав він і швидко почав хреститися, примовляючи:
— Господи, Ісус Христос, Миколо-угоднику, Фрола і Лавра, господи Ісус Христос, Миколо-угоднику! Фрола і Лавра, господи Ісусе Христе — помилуй і спаси нас! — завершив він, вклонився в землю, встав і, зітхнувши, сів на свою солому. — Ось так то. Поклади, Боже, камінчиком, підніми калачиком, — промовив він і ліг, натягуючи на себе шинель.
— Яку це ти молитву читав? — запитав П'єр.
— Га? — промовив Платон (він вже було заснув). — Читав що? Богу молився. А ти рази не молишся?
— Ні, і я молюся, — сказав П'єр. — Але що ти говорив: Фрола і Лавра?
— А як же, — швидко відповів Платон, — кінські святі. І худобу жаліти треба, — сказав Каратаєв. — Бач, шельма, згорнулася. Угрілась, суча дочка, — сказав він, обмацавши собаку біля своїх ніг, і, повернувшись знову, відразу ж заснув.
Зовні чулися десь далеко плач і крики, і крізь щілини балагану виднівся вогонь; але в балагані було тихо і темно. П'єр довго не спав і з відкритими очима лежав у темряві на своєму місці, прислухаючись до мирного хропіння Платона, що лежав біля нього, і відчував, що колись зруйнований світ тепер з новою красою, на якихось нових і непорушних засадах, споруджувався в його душі.
Глава 13
У балагані, до якого вступив П'єр і в якому він пробув чотири тижні, було двадцять три людини полонених солдатів, три офіцери і два чиновника.
Всі вони потім як в тумані представлялися П'єру, але Платон Каратаєв залишився назавжди в душі П'єра найсильнішим і найдорожчим спогадом і уособленням всього російського, доброго і круглого. Коли на другий день, на світанку, П'єр побачив свого сусіда, перше враження чогось круглого підтвердилося цілком: вся фігура Платона в його підперезаний мотузкою французькій шинелі, в кашкеті і постолах, була кругла, голова була зовсім кругла, спина, груди, плечі, навіть руки, які він носив, як би завжди збираючись обійняти щось, були круглі; приємна посмішка і великі карі ніжні очі були круглі.
Платону Каратаєву мало бути за п'ятдесят років, судячи з його розповідей про походи, в яких він брав участь давнім солдатом. Він сам не знав і ніяк не міг визначити, скільки йому було років; але зуби його, яскраво-білі і міцні, які всі показувались своїми двома півколами, коли він сміявся (що він часто робив), були всі гарні і цілі; ні однієї сивої волосини не було в його бороді і шевелюрі, і все тіло його мало вигляд гнучкості і особливої твердості і витривалості.
Обличчя його, незважаючи на дрібні круглі зморшки, мало вираз невинності і юності; голос у нього був приємний і співучий. Але головна особливість його мови складалася в безпосередності і ладності. Він, мабуть, ніколи не думав про те, що він сказав і що він скаже; і від цього в швидкості і вірності його інтонацій була особлива чарівна переконливість.
Фізичні сили його і повороткість були такі перший час полону, що, здавалося, він не розумів, що таке втома і хвороба. Кожен день вранці і ввечері він, лягаючи, говорив: "Поклади, господи, камінчиком, підніми калачиком"; вранці, встаючи, завжди однаково знизуючи плечима, говорив: "Ліг — згорнувся, встав — стрепенувся". І дійсно, варто було йому лягти, щоб відразу ж заснути каменем, і варто було здригнутися, щоб негайно ж, без секунди зволікання, взятися за якусь справу, як діти, вставши, беруться за іграшки. Він усе вмів робити, не дуже добре, але і не погано. Він пік, варив, шив, стругав, тачав чоботи. Він завжди був зайнятий і тільки ночами дозволяв собі розмови, які він любив, і пісні. Він співав пісні, не так, як співають піснярі, які знають, що їх слухають, але співав, як співають птахи, очевидно, тому, що звуки ці йому було так само необхідно видавати, як необхідно буває потягнутися або походити; і звуки ці завжди бували тонкі, ніжні, майже жіночі, тужливі, і обличчя його при цьому бувало дуже серйозне.
Потрапивши в полон і обрісши бородою, він, мабуть, відкинув від себе все напущене на нього, чуже, солдатське і мимоволі повернувся до колишнього, селянського, народного складу.
— Солдат у відпустці — сорочка з штанів, — казав він.
Він неохоче говорив про свій солдатський час, хоча не скаржився, і часто повторював, що він за всю службу жодного разу битий не був. Коли він розповідав, то переважно розповідав зі своїх старих і, мабуть, дорогих йому спогадів "християнського", як він вимовляв, селянського побуту. Приказки, які наповнювали його мову, не були ті, здебільшого непристойні і жваві приказки, які говорять солдати, але це були ті народні вислови, які здаються настільки незначними, узяті окремо, і які отримують раптом значення глибокої мудрості, коли вони сказані до речі.
Часто він говорив абсолютно протилежне тому, що він говорив раніше, але і те й інше було справедливо. Він любив говорити і говорив добре, прикрашаючи свою промову пестливими виразами і прислів'ями, які, П'єру здавалося, він сам вигадував; але головна принада його оповідань полягала в тому, що в його промові події найпростіші, іноді ті самі, які, не помічаючи їх, бачив П'єр, отримували характер урочистої благопристойності. Він любив слухати казки, які розповідав вечорами (все одні й ті ж) один солдат, але найбільше він любив слухати розповіді про справжнє життя. Він радісно посміхався, слухаючи такі розповіді, вставляючи слова і роблячи питання, які хилися до того, щоб усвідомити собі благопристойність того, що йому розповідали. Уподобань, дружби, любові, як розумів їх П'єр, Каратаєв не мав ніяких; але він любив і любовно жив разом зі всім, з чим його зводило життя, і особливо з людиною — не з відомою якоюсь людиною, а з тими людьми, які були перед його очима. Він любив свою шавку, любив товаришів, французів, любив П'єра, який був його сусідом; але П'єр відчував, що Каратаєв, незважаючи на всю свою ласкаву ніжність до нього (якою він мимоволі віддавав належне духовному життю П'єра), ні на хвилину не засмутився би розлукою з ним. І П'єр те ж почуття починав відчувати до Каратаєва.
Платон Каратаєв був для всіх інших полонених самим звичайним солдатом; його звали соколик або Платоша, добродушно жартували над ним, посилали його за посилками. Але для П'єра, яким він представився в першу ніч, незбагненним, круглим і вічним уособленням духу простоти і правди, таким він і залишився назавжди.
Платон Каратаєв нічого не знав напам'ять, крім своєї молитви. Коли він говорив свої промови, він, починаючи їх, здавалося, не знав, чим він їх скінчить.
Коли П'єр, іноді вражений змістом його мови, просив повторити сказане, Платон не міг згадати того, що він сказав хвилину тому, — так само, як він ніяк не міг словами сказати П'єру свою улюблену пісню. Там було: "рідна, березанька і тошненько мені", але на словах не виходило ніякого сенсу. Він не розумів і не міг зрозуміти значення слів, окремо взятих з промови. Кожне слово його і кожна дія було проявом невідомої йому діяльності, якою було його життя. Але життя його, як він сам дивився на нього, не мало сенсу як окреме життя. Воно мало сенс тільки як частка цілого, яке він постійно відчував. Його слова і дії виливалися з нього так само рівномірно, необхідно і безпосередньо, як запах відділяється від квітки. Він не міг зрозуміти ні ціни, ні значення окремо взятих дії або слова.
Глава 14
Отримавши від Миколи звістку про те, що брат її знаходиться з Ростовими в Ярославлі, княжна Марія, незважаючи на підговорювання тітки, негайно ж зібралася їхати, і не тільки одна, але з небожем. Чи важко, неважко, можливо або неможливо це було, вона не питала і не хотіла знати: її обов'язок був не тільки самої бути поруч, може бути, вмираючого брата, але і зробити все можливе для того, щоб привезти йому сина, і вона піднялася їхати. Якщо князь Андрій сам не повідомляв її, то княжна Марія пояснювала або тим, що він був занадто слабкий, щоб писати, або тим, що він вважав для неї і для свого сина цей довгий переїзд занадто важким і небезпечним.
У кілька днів княжна Марія зібралася в дорогу. Екіпажі її складалися з величезної княжої карети, в якій вона приїхала до Воронежа, брички і воза. З нею їхали m-lle Bourienne, Миколушка з гувернером, стара няня, три дівчини, Тихон, молодий лакей і гайдук, якого тітка відпустила з нею.
Їхати звичайним шляхом на Москву не можна було й думати, і тому обхідний шлях, який повинна була зробити княжна Марія: на Липецьк, Рязань, Володимир, Шую, був дуже довгий, за відсутністю всюди поштових коней, дуже важкий і близько Рязані, де, як говорили, показувалися французи, навіть небезпечний.
Під час цієї важкої подорожі m-lle Bourienne, Десаль і прислуга княжни Марії були здивовані її твердістю духу і діяльністю.