О ні, місіс Уайт не плекає ілюзій! Ця п'ятдесятирічна жінка, з ніг до голови сіра, позбавлена будь-яких ознак колишньої вроди. Вона не звикла, щоб на неї дивились, та ще й так пильно, стільки чоловіків водночас. Місіс Уайт багровіє, почуваючи себе винною за свій імунітет, і сором'язливо всміхається державному секретареві, мовби вибачаючись перед ним. Але Метьюз і цього разу не всміхається до неї своєю сліпучою білозубою усмішкою професіонального політика. Він тільки злобливо, довго й пильно дивиться на неї.
Насправді все це триває, я певен, лише дві-три секунди, але потім, коли я згадуватиму нашу розмову, саме ця сцена щоразу спливатиме в моїй пам'яті.
Моя зустріч із Метьюзом нічого не дала. Навіть через три тижні після нашої розмови він не вдарив на сполох і не вжив жодних профілактичних заходів, яких я домагався. Але найбільше мене дивує те, що й досі мовчить преса. У ній, як це часто буває, закордонні справи заступають внутрішні. Тепер засоби масової інформації спрямували свої вуха й очі на Таїланд і на ті важливі ініціативи щодо цієї країни, які щойно висунув президент. Газети навіть не замовчують енцефаліту-16. Він їх просто не цікавить. Зрідка з'являються невеличкі замітки про цю недугу, але в жодній із них не говориться про те, яке серйозне становище склалося.
Однак на таке становище вже звернули увагу невропатологи. Про це свідчить моя пошта й телефонні дзвінки. Але ті лікарі, як і я три тижні тому, надто шанобливо ставляться до адміністрації, довіряють їй і покладаються на очолювану мною комісію, яка має виробити необхідні рекомендації. Що ж до громадської думки, то я доходжу жахливого висновку: число смертельних випадків ще не досягло такого рівня, щоб її хвилювала ця проблема. Навіть більше, багатьом людям здається, ніби в такій пошесті "немає нічого особливого", вона може спалахнути в Африці, в Азії, у крайньому разі, в Латинській Америці, але тільки не в Сполучених Штатах. Коли я сказав про своє занепокоєння одному з редакторів газети "Вашингтон пост", то наштовхнувся на ввічливий скептицизм. Я відкрив у тому чоловікові, як і в багатьох інших, дві віри, що, злившись водно, таки справляють враження: це — сліпа віра в медицину США і ще одна, не менш сліпа віра в здатність адміністрації мобілізуватися проти національної небезпеки.
Мене, мушу сказати, приголомшує й жахає відповідальність, яка лягає на мої плечі й до якої я зовсім не готовий. Я такий занепокоєний, що втратив сон і щоночі розмірковую про те, що повинен робити.
Я з тривогою помічаю, що Аніта помалу перестає бути мені опорою. В міру того, як наближаються президентські вибори, я бачу її все рідше й рідше, і коли ми зустрічаємося з нею, вона говорить зі мною тільки про вибори та про Таїланд. А коли я нарешті нагадую про енцефаліт-16 і про потребу негайно вжити профілактичних заходів, вона намагається ухилитись від цієї розмови. "ХЕВ не забариться вжити рекомендованих тобою заходів, — каже вона. — Май же терпіння, Ральфе. Крім твоєї пошесті, є й інші справи".
І я кінець кінцем переконуюся, що моя комісія та й сам я правлю за алібі для адміністрації, яка з невідомих мені причин не може або не хоче нічого робити. 28 вересня, не сказавши жодного слова Аніті, яка зустріла б це в багнети, я приймаю ухвалу. Я ділюся своїм наміром із членами комісії і прошусь на прийом до Кресбі, щоб доповісти йому про все як є.
Сьогодні молодий лисань не такий неугавний, як звичайно. О, звісно, його маленькі й чорні, мов смола, очі і тепер такі самі жваві. Але обличчя в нього змарніле, заклопотане, на губах заліг смуток. Я одразу ж кажу йому, що більше не хочу бути співучасником мовчання й бездіяльності ХЕВ: я подаю у відставку з посади голови комісії.
Дивна річ, Кресбі навіть не намагається мене відмовити. Навпаки, він схвалює мій намір. Навіть більше, спонукає мене до цього. Досить байдужно Кресбі розповідає про таке, що мені аж не віриться. Виявляється, в бездіяльності ХЕВ винен не Метьюз, як я гадав, а сам президент. Той упіймався в пастку власної спритності. Насамперед президент скористався з того, що преса не виявила ніякої цікавості до енцефаліту-16: він замовчав мої статистичні дані й поклав доповідну записку під сукно. Чому? Та тому, що коли президент її опублікує, то змушений буде вжити заходів, які зроблять його непопулярним. А президент уже й так досить непопулярний через Таїланд і свою брудну війну там, якої ні від кого не приховаєш. А з іншого боку, якщо президент опублікує мою доповідну записку тепер, то це викличе страшенний галас. Йому всіляко докорятимуть за такий запізнілий крок, його звинуватять у смерті багатьох людей, і він програє президентські вибори сенаторові Шерману.
Я слухаю Кресбі й аж рота роззявляю. Мене дивує те, що бажання залишитися в своєму кріслі президент ставить вище за людські життя, які він міг би врятувати, коли б терміново вжив необхідних заходів. Кресбі сміється:
— Докторе! Ви несправедливі до президента. Гадаєте, він особисто зацікавлений у перевиборах? Анітрохи! Ви ж не знаєте про ту високу місію, яку на президента поклав господь: зберегти американський вплив у Південно-Східній Азії. Справа тут дуже проста: якщо Таїланд лусне, тоді там усе піде шкереберть. Таїланд може врятувати тільки президент. Принаймні так він гадає. Отже, самі розумієте, що означає проти цього невеличка пошесть, яка навіть тут, у США, вкоротила віку сорока тисячам чоловік. Це куди менше, ніж гине за рік у дорожніх катастрофах...
Дивна політична філософія. Виходить, для нас важливе не те, що ми оплакуємо у себе вдома, а те, що відбувається на краю світу! З іншого боку, мені не подобається цинізм, з яким цей молодик говорить про свого хазяїна. Кресбі дивиться трохи спогорда на все, в тім числі й на енцефаліт-16. Він помиляється. Може, сам він народивсь і в сорочці, але недуга — не злидні, вона не обминає і таких, як він.
Я йому так і кажу. Наголошую, що важить не кількість захворювань, а швидкість, з якою вона зростає.
Тоді Кресбі ділиться зі мною, — щоправда, він робить це натяками, — своїм міркуванням, яке мене спантеличує. Мовляв, якщо я збираюся подавати у відставку, то що може завадити мені обнародувати оту конфіденційну доповідну записку? Зрештою, записка моя, я ж бо її написав.
Я ставлюся до цієї дивної пропозиції холодно. Доповідна записка — не мій власний витвір, це колективна праця комісії, від якої зажадали тримати все в таємниці. Коли б я цю таємницю виказав, переді мною постала б серйозна етична проблема.
По цих словах я, ні про що більше не розводячись, весь насторожений, покидаю Кресбі. Я починаю підозрювати, що цей геніальний молодик посварився з президентом і намагається водити мене за носа. Мета ясна: він хоче скористатися з моїх докорів сумління і зле пожартувати з колишнім своїм шефом. А потім вийде з води сухим, намочивши мене з голови до ніг.
Я телефоную Аніті й прошу її прийти до мене. Вона починає відмовлятися — каже, що багато роботи. Тоді я натякаю їй про свою зустріч із Кресбі, й Аніта одразу ж відповідає: "О'кей, Ральфе, я буду в тебе о десятій".
Звісно, о десятій вечора. До цього побачення у мене ще чимало часу. Я вкладаю в ліжко свого десятирічного сина Дейва — тобто обережно перевіряю, чи він уже ліг спати. Дейва народила не Аніта, в кар'єристських планах якої не залишається місця для дітей, а моя перша дружина Елін, — вона померла від сепсису в тридцятидворічному віці, коли Дейв мав чотири роки. Потім приймаю душ і надягаю піжаму — одну з тих, що викликають в Аніти сміх, бо я їх ушиваю. Марно я пояснюю Аніті, що в таких, як я, приземкуватих чоловіків не повинна звисати матня.
О пів на десяту входжу до кімнати Дейва і вмовляю його погасити світло. Сусідчин ердельтер'єр Батц, який тимчасово живе в нас, розлігся в ногах ліжка, поклавши морду на лапи. Він уже задрімав і тепер тільки розплющує одне око й б'є хвостом по килиму на стіні. Дейв не ворушиться. Спершись спиною на згорнену вдвоє подушку, він читає. Його чорні вії відкидають на щоки густу тінь. Я сідаю в ногах ліжка й дивлюсь на хлопця. Як на свій вік він дуже малий, але добре збудований, з округлим обличчям, матовою шкірою й хвилястим темно-русявим чубом. Стан, риси обличчя й вії в нього від мене. А очі від Елін. Ось уже шість років я щовечора згадую її погляд.
Влаштовувати життя мені було нелегко. Я маю одну добру сусідку, яка згодилася водити вранці Дейва до школи, а ввечері забирати додому, і другу сусідку, яка не має своїх дітей і тому рада наглядати за моїм сином, поки я повернуся з лікарні.
Оскільки вже мова зайшла про сусідів, то мені приємно сказати, що в перші дні після нашого переїзду на Уеслі-Хейтс вони, готуючись приймати гостей, запитували себе: "Чи не запросити й подружжя Мартінеллі?"
Та вагалися сусіди не довго і досить скоро заприятелювали з нами. Завдяки Елін. Та ще, як вони самі казали, завдяки моєму "латинському чару". Це означає, що зрештою вони більше полюбили того, кого любили менше до знайомства зі мною. Звісно, в цьому є певний присмак расизму, та нехай і так. Поки вони ставляться до мене приязно, я не вередуватиму. Іноді мої сусіди трохи переоцінюють мене й шанують у моїй особі більше італійця, ніж саму Італію. Вони зачаровані мною. Особливо жінки.
— Вимикаю, Ральфе, — каже Дейв так само тактовно, як я від нього й сподівався.
Я встаю, проводжу рукою по синовій чуприні і, переборюючи бажання поцілувати його (хлопцеві це не подобається), повертаюся до своєї кімнати чекати на ту половину, яку так рідко бачу.
Моїм друзям, особливо тим, хто знав Елін, друге моє одруження, та ще на таких умовах, здається невиправданим. І вони мають слушність. Але мене виправдує те, що мені не залишалося нічого іншого. Я одружився тому, що моя колишня теща, яка провідує Дейва, дізнавшись про мій зв'язок з Анітою, звинуватила мене в аморальності. Тепер від цього звинувачення мене захищає свідоцтво про одруження.
Спільно ми живемо далеко не щодня. Я, як каже Аніта, нагадую їй квочку, бо успадкував від своїх італійських предків любов до родини, тому хвицаюсь і форкаю перед дружиною, яку надто рідко бачу. Але Аніта цілком задоволена таким становищем. А чом би їй і не бути ним задоволеною, коли вона довела до нього сама?
Десята година.