Я допоможу тобі спакувати речі.
— Дякую. Я з собою нічого не братиму. Тільки сигарети.
Александр тільки головою похитав і всміхнувся.
— Скажеш про це хлопцям. Я не хочу з ними прощатись.
— П'єрсонові це не сподобається.
— Ну й нехай.
— Гаразд. Я йому скажу, — мовив Александр і додав, мляво усміхнувшись. — Принаймні про одну новину я дізнаюся раніше за нього.
— Отже, бувай здоров, старий.
— Ти вже йдеш?
— Так.
— Зайди ж хоч забери свої сигарети.
— Вони вже у мене в кишені. Я взяв їх раніше.
— Коли це раніше?
— Перед тим, як поранило Дері.
— А дозволь тебе спитати: коли ти на це зважився?
— Коли Дері заговорив про мільйони.
Кілька кроків вони пройшли мовчки.
— Ну, прощай, старий.
— Прощай, Александре, бажаю успіху.
Александр голосно зітхнув і подивився вслід Майя, що швидко віддалявся.
В СУБОТУ ПОПОЛУДНІ
Праворуч, між двома зруйнованими будинками, Майя побачив убитого коня. Він лежав на спині, задерши догори всі чотири ноги; живіт у нього був страшенно роздутий. За кілька метрів од нього непорушно стояло двоє інших коней. Один із них був поранений у клуб. Другий стояв поруч і лизав його рану. Раптом поранений кінь підвів голову й розтулив рота, ніби збирався заіржати. Але не заіржав. Він повернув голову ліворуч, і його сумні, лагідні очі глянули на Майя. Кінь одійшов трохи назад, поклав голову на шию своєму товаришеві й заплющив очі. Так він стояв кілька секунд; задні ноги його безперестану тремтіли.
Майя зійшов з дороги, перетнув залізницю й звернув ліворуч. Вийшов на широке брейдюнське шосе, що вело до моря. По ньому нескінченним потоком сунули люди в одязі кольору хакі — англійці й французи упереміш. Всі були без зброї, але кожен ніс за плечима величезний рюкзак, напханий усяким манаттям. Солдати заповнили тротуари, загатили все шосе. Іноді потік починав вирувати через раптові затори — назустріч траплялися невеличкі групи солдат, — потім знову сунув далі. Брудні, закурені, з глибокими зморшками на обличчях, по яких лився рясний піт, люди йшли то надто повільно, то раптово зупинялись, то, знемагаючи, бігли вперед. І щоразу з розгону налітали один на одного. Лунали прокльони, спалахували люті сварки. Небо над головою було безхмарне, сонячне; такого чудового літнього полудня тільки в морі купатися та лежати на пісочку, а не йти бозна-куди.
Раптом Майя побачив поруч невисокого на зріст майора піхоти. Той був без кепі, і сонце іскрилося в його сивині. Засмагле лице, вусики, а на грудях — у два ряди нагороди.
Натовп зупинився, потім раптом зробив ривок уперед і знову зупинився. Майя ткнувся носом у каску солдата, що йшов попереду.
— Ви можете повертатись хоч трохи обережніше? — озвався праворуч чийсь різкий голос.
Це був невисокий сивоголовий майор. Він звертався до здорованя-артилериста, що ніс за плечима два туго напхані рюкзаки.
— Заткни пельку, — повільно відказав артилерист.
Маленький майор почервонів.
— Як ви смієте так розмовляти з офіцером! — вигукнув він тремтячим голосом.
— Можеш тепер командувати своєю жінкою, — відповів артилерист.
Знявся регіт, свист. Майор хотів щось відповісти, але галас невгавав, і він мовчки похилив голову.
Знову спинилися. І знов Майя налетів на чоловіка, що йшов попереду. Той озирнувся і, на превеликий подив, усміхнувся.
— Гірше, як у метро, еге ж?
— А ти що, з Парижа?
Чоловік засміявся.
— Ні, я з Безьє. Однак знаю, що таке метро. Різниця тут тільки та, — мовив чоловік, злегка повернувши до Майя голову, — що в метро ніхто не боїться бомби, яка може впасти йому на макітру.
42
— Я ніяк не можу зрозуміти, чому вони бомбардують кораблі, а не нас.
— Я на це не скаржуся, — відказав чоловік. І підвів голову. — Можеш собі уявити, скільки тут було б м'яса, якби два-три юнкерси випорожнилися на цю масу.
— Таке ще може бути.
Натовп почав посуватися трохи швидше. Майя випередив сивоголового майора й подивився йому в вічі. Той ішов, похиливши голову, і по смаглявих щоках у нього котилися сльози.
Майя пройшов іще кілька метрів. Раптом натовп знову збився в щільну масу. Просуватися тепер уперед було дуже важко. Зчинилася штовханина, і Майя зачепив ліктем чоловіка, що йшов праворуч.
— Пробачте, — мовив він, обертаючись. Очі в чоловіка були заплющені, він, здавалося, спав. Йому було близько шістдесяти. Худе обличчя з посивілими скронями. Чудернацька зелена форма з темними металевими гудзиками, на голові стоячий кашкет, прикрашений спереду позолоченими літерами. Довга гімнастьорка, штани теж. Він ішов із заплющеними очима і ніби спав.
Майя пошукав очима чоловіка з Безьє, але того ніде не було. Вийняв з кишені сигарету й закурив.
— Як ся маєш? — почув він раптом біля вуха чийсь голос.
Майя обернувся і побачив чоловіка з Безьє. Той був дуже веселий.
— Скажи, — провадив він далі, — ти особисто віриш, що там стоять кораблі чи ні? По-моєму, нема там ніяких кораблів, можливо, стоїть якесь одне суденце.
Вийшли на перехрестя, посередині якого стояв високий англійський офіцер, і голова його стирчала над натовпом. Широко розмахуючи руками, він безперервно кричав — спочатку по-англійськи, а потім по-французьки:
— Англійці праворуч! Французи ліворуч! Та на його наказ ніхто не звертав уваги.
— Ми ж іще в Франції, так чи ні? — озвався мешканець Безьє. — Отож ніякий англієць не може наказати мені, що я повинен робити.
— Зараз я з ним поговорю, — сказав Майя.
Майя підійшов до англійця. Насправді офіцер був менший на зріст. Він стояв на невеличкій дерев'яній тумбі, якими користується англійська військова поліція, регулюючи на перехрестях рух.
— Ви, бува, не знаєте, — спитав його Майя по-англійському, — чи тут вантажаться французи на кораблі чи ні?
Офіцер ковзнув по ньому очима й тут же підняв їх угору.
— Англійці праворуч! Французи ліворуч!
— Я вас питаю, — повторив Майя, — тут вантажаться французи на кораблі чи ні?
Англієць знову опустив очі, і Майя здалося, що той наскрізь пронизав його своїм поглядом, неначе його тіло було зовсім прозоре.
— Англійці праворуч! Французи ліворуч!
— Я звертаюсь до вас із запитанням, — не здавався Майя. — Може, ви будете такі ласкаві й дасте на нього відповідь?
Англієць опустив очі і цього разу, здавалось, уперше помітив Майя.
— О! — вимовив він. І байдуже додав:— Ви добре володієте англійською мовою.
Майя мить помовчав. Він силкувався згадати, як на його місці зреагував би на такий комплімент англієць.
— О, що ви? — врешті відказав він. — Я навчився вимовляти тільки окремі слова.
— Англійці праворуч! Французи ліворуч!
Майя зрозумів, що виграв іще одно очко.
— Чи не могли б ви мені сказати, — знову почав він, — чи вантажаться тут на кораблі французи?
Англійський офіцер не відповів. Він вимахував руками, неначе полісмен-регулювальник.
Здавалося, він нітрохи не бентежився, що його накази не справляли ніякого враження на натовп. Минуло кілька хвилин, перш ніж він знову подивився на Майя.
— Де ви вивчали англійську мову?
— В Англії.
— О! — мовив англієць. І знову вигукнув: —* Англійці праворуч! Французи ліворуч!
Майя чекав. Англієць ніби зовсім забув про нього. Він витяг із кишені хустку кольору хакі й замріяно почав витирати шию. Раптом він півголосом щось задекламував. Майя почав прислухатися.
— Whether ‘tis nobler in the m'ind to suffer …— І замовк. Очевидно, згадував забуте слово.
— The slings , — підказав Майя.
— Вибачте, що ви сказали? — спитав англієць і подивився на нього.
— The slings.
Англієць сторопіло дивився на Майя. Раптом він зіскочив зі своєї тумби й радісно закричав:
— Потиснімо один одному руку!
Майя потис йому руку. Якусь мить вони мовчки дивились один на одного.
— Моє ім'я Габей, — мовив англієць, явно напускаючи на себе байдужий вигляд. — Капітан Деонард Леслі Габей.
Майя усміхнувся.
— А мене звати Майя. Сержант Жюльєн Майя.
— Сержант? — здивовано спитав Габей. — Сержант? То ви справді сержант?
— Атож.
— Ви хочете сказати, що ви не офіцер?
— Еге ж.
— То ви справді сержант?
— Так.
Габей засміявся, мов дитина, нестримно, весело і почервонів аж до кінчиків вух; на очах у нього виступили сльози.
— Вибачте, — нарешті мовив він, одсапавшись. — Вибачте, але це справді смішно!
— Що смішно?
— Це найкращий жарт за сьогоднішній день! Ви тільки уявіть собі! — провадив далі Габей. — Уявіть собі! Сержант декламує Шекспіра!
Здавалось, Габей знову зарегоче, але він стримався.
— Тут немає нічого дивного! В мирний час я не сержант.
— Англійці праворуч! Французи ліворуч! — нараз вигукнув офіцер. — Розумію, — сказав він, вилізши на тумбу, — мобілізація. Але й вона теж не допомогла: вас усе одно розбили.
— Цікаво, — жваво зауважив Майя, — а мені досі здавалося, що вам теж перепало.
Запала мовчанка. Англієць здивовано витріщив на Майя очі й, певно, намагався збагнути сенс його слів.
— Справді, — нарешті відповів він, — нам також дісталося.
Але в Майя склалося враження, що англієць уперше замислився над цим фактом і що навіть зараз він не приймав його беззастережно.
— Англійці праворуч! Французи ліворуч!
Майя глянув на натовп. Накази Габея, як і перше, ні на кого не діяли. Невже він цього не помічає?
— Я вже цілу годину стовбичу тут, — сказав Габей, — і всі французькі офіцери, які проходять мимо, ображають мене. Всі без винятку. Ще ні разу в житті я не чув стільки образ на свою адресу.
— Я дуже шкодую, — сказав Майя.
Це була, очевидячки, ще одна вагома фраза, яка сподобалася Габею. Він приязно глянув на Майя.
Розштовхуючи натовп, до Габея підійшов англійський солдат, віддав йому честь і щось запитав.
Його вимова була така своєрідна, що Майя не розібрав жодного слова.
— Звичайно, — відповів лагідно Габей. — Можете бути спокійні: ви сядете на кораблі — всі до одного.
Солдат пішов.
— Я хотів би теж почути таку відповідь, — сказав Майя. — Саме це й привело мене до вас.
Габей усміхнувся, на мить завагався, потім промовив з деяким жалем:
— Боюся, що вам я цього не відповім. Тут вантажаться на кораблі тільки англійці.
"Нарешті! — подумав Майя. — Нарешті спромігся відповісти! Треба було простовбичити тут мінімум чверть години, щоб почути, що тут вантажаться тільки англійці!"
— До побачення, — сказав він.
І крутнувся на підборах. Та не пройшов він і кількох метрів, як почув оклик офіцера:
— Мосьє Майя! Мосьє Майя!
Майя знову підійшов до нього.
— Послухайте, — сказав Габей, — я дещо можу для вас зробити.