— Я не можу більше тебе тримати на собі. Ти мене розчавиш.
— Зараз я тебе перев'яжу, — мовив П'єрсон і взяв Дері за зап'ястя.
— Ні, — рішуче відмовився Дері, — відведіть мене до Сана.
— З оцією подряпиною?-—спитав Майя. — Ти часом не здурів?
— Рану треба продезинфікувати, — відказав Дері. — Одведіть мене до Сана.
— Ти справді, бачу, здурів. Там і без тебе клопоту до біса.
— Гаразд, — відповів Дері. — Тоді я піду сам.
— Ти перебільшуєш, — сказав П'єрсон. — Через якусь подряпину…
— Іноді й така подряпина смертельна.
Александр стояв, граючись паском од
своїх штанів.
— Хай буде так, — сказав він, — ти переміг. Я піду з тобою.
І нерішуче подивився на халабуду.
Майя також підвівся.
— І я піду з тобою. Удвох ми цілком зможемо допровадити це тіло до Сана.
— Не кажи так, — злякано мовив Дері.
Александр нерішуче подивився на халабуду.
— Я залишаюся тут, — усміхнувся П'єрсон. — Можеш бути спокійний.
П'єрсон провів очима товаришів. Майя ішов посередині. Поруч кремезного Александра й гладкого Дері він здавався струнким юнаком. Вони пролізли крізь огорожу й пішли алеєю. Потім звернули вбік і щезли з очей.
П'єрсон відчув себе страшенно самотнім. Він витяг із кишені люльку, але тут же знову заховав. Сів на своє місце й прихилився спиною до муру. Так він просидів кілька хвилин, потім сперся ліктями на коліна, затулив руками обличчя і почав молитися.
Всі троє йшли центральною алеєю Сана.
"Посипали гравієм, — подумав Майя, — а по гравію йти приємно. Твердий і аж вищить під ногами. Не те, що пісок".
— Запитаєш асистента Сіріллі, — сказав Дері Александрові.
— Хто це такий?
— Знайомий знахар.
— Звідки ти його знаєш?
— Вчора познайомився. Я зробив йому невеличку послугу.
— Нічого не розумію.
— Одне слово, спитаєш Сіріллі, інакше доведеться ставати в чергу, а це забере добрих дві години. За цей час із мене видзюрить уся кров.
— Це ти вже перебільшуєш, — сказав Майя. — Кров майже не тече.
Він подивився праворуч. Двоє солдатів у самих тільки сорочках прибирали трупи. Збоку лежала купа ковдр і складених нош. Крові не видно було ніде — скрізь валялися тільки безформні рештки трупів у ганчір'ї кольору хакі. Солдати брали ковдру, навмання складали в неї останки, потім клали згорток на ноші. Все це вони робили повільно, без поспіху.
— Мати знайомого лікаря ніколи не завадить, — сказав Дері, — особливо в такий час. Думаєш, вони спроможні допомогти кожному пораненому? В Сана їх стільки, що всім вони не зможуть дати ради.
В перев'язочній їм у ніс ударив сморід сукровиці й поту, Майя аж занудило. Душ шістдесят чекали своєї черги. Більшість стояли, і тільки дехто сидів долі, спершись спиною на стіну. Якийсь солдат, білий як крейда, лежав на підлозі. Дехто був голий до пояса. Всі були мокрі від поту.
В кінці залу за столиком біля дверей у новісінький формі сидів старший капрал, безбородий, білявий, невисокого зросту. Стіл наполовину загороджував прохід. Перед старшим капралом лежав велетенський реєстр, різнокольорові папірці й великі друковані бланки. Коли зайшли Майя, Дері й Александр, він саме шкрябав щось на папірці — переписував щось із реєстру, потім приколював до нього папірець, брав бланк, розмашисто перекреслював його синім олівцем і теж чіпляв до реєстру. Час від часу він піднімав голову й обводив очима поранених з гордовитим, байдужим виглядом.
Троє товаришів попрямували до нього. Старший капрал тієї ж миті опустив голову.
— Мені потрібен асистент Сіріллі, — мовив Дері.
Старший капрал сидів, не підводячи голови.
— Він зайнятий.
— Мені потрібен асистент Сіріллі.
— Він зайнятий, — відповів дрібненький старший капрал самими кінчиками губ.
Дері, мов укопаний, стояв перед столом, затуливши його своєю дебелою постаттю.
— А ви не можете його покликати? Будьте такі ласкаві.
Дрібненький старший капрал підвів голову, але ні на кого не глянув.
— Якщо вас поранено, — мовив він самими кінчиками губ, — то станьте в чергу. Підійде ваша черга, і вам нададуть допомогу.
— Річ не в допомозі, — мовив Дері. — Скажіть, будь ласка, асистентові Сіріллі, що з ним хоче поговорити лейтенант Дері. Справу дуже нагальна.
Він говорив ввічливо, але голос його стьобав, мов батіг.
Дрібненький старший капрал окинув Дері уважним поглядом. Дері був у сорочці, гарних штанях і добротних чоботях. Старший капрал підвівся.
— Спробую його знайти.
— Отак би й давно, — підкреслено недбало кинув Дері. — Спробуйте.
— Я спробую. Але він справді дуже зайнятий.
— Скажіть, що його хоче бачити лейтенант Дері.
Старший капрал зник за дверима. Александр розсміявся.
— То ти вже лейтенант?
— Якщо треба, то треба.
— Що б ти робив, якби тобі цей номер не вдався?
Дері вийняв з кишені пачку "Голуаз".
— Треба все передбачати. Я одразу збагнув, що для цього курдупеля головне не гроші, а чин.
Незабаром з'явився старший капрал. Він ввічливо, мов камергер, уклонився Дері.
— Будь ласка, проходьте сюди, лейтенанте.
І провів друзів до маленької кімнатки, де все було пофарбовано в білий колір. За відчиненим вікном виднівся сад Сана. Раптом праворуч різко розчинилися двері і до кімнати зайшов молодик у заляпаній кров'ю білій куртці. Швидкими кроками підійшов до Дері. Молодик був гарний з виду.
— А! То це ви, Дері! — вигукнув він і блиснув в усмішці гарними зубами. — А черговий торочив мені про якогось лейтенанта. Я не знав, що це ви, і не хотів навіть виходити.
— Мабуть, він усе переплутав, — не задумуючись, відповів Дері. — Дозвольте, пане лікар, познайомити вас…
Сіріллі потис руку Майя та Александру. З-попід чорної лискучої чуприни на них дивилося вродливе обличчя.
— Я ще не лікар, якщо хочете знати. Я тільки вчився на лікаря в Біша до війни. — І всміхнувся, знову сяйнувши, мов блискавкою, білими зубами. — Що я можу для вас зробити?
— Піти з нами пообідати, — відповів Дері. —Трохи відпочинете. У нас чудовий шеф-кок. — І показав на Александра.
— Охоче, але трохи пізніше — десь близько шостої вечора. Викроїти вільну хвилинку просто неможливо. А що у вас із рукою?
— Та… пусте… — недбало відповів Дері. — Вибухнув снаряд із сімдесятсімки, а я саме йшов поблизу.
Сіріллі уважно почав оглядати рану. Він був такий вродливий, що скидався скоріше на молодого кіноактора, який грає свою першу роль — роль лікаря.
— Рана нестрашна й досить чиста.
— Її промили віскі.
— Он як? Ось на що ви марнуєте віскі. А я його просто п'ю!
— Для вас ми теж залишили, — квапливо мовив Дері. — Вип'єте з нами сьогодні ввечері.
Сіріллі всміхнувся.
— Все ж таки я зроблю вам невеличку перев'язку.
І повів їх до сусідньої кімнати. Троє чи четверо молодиків у білих халатах поралися біля поранених. Тут уже не смерділо ні сукровицею, ні потом. Усе забивав запах ефіру. Білява медсестра роздавала санітарам бинти. Коли зайшов Сіріллі, вона жваво повернулася до нього, і обоє обмінялись усмішками.
— У вас, бачу, роботи вистачає.
Сіріллі полив рану ефіром.
— Ще й питаєте, — мовив він, — щогодини прибуває душ п'ятдесят. Багато хто вмирає, перш ніж ми встигаємо його оглянути.
Білява медсестра підійшла й до них і тицьнула бинт Сіріллі. Він подякував, не підводячи очей.
— Ваша подряпина не страшна, скоро загоїться.
І лице його знов засяяло в усмішці.
— А ви хіба не зробите мені протиправцевої ін'єкції?
Сіріллі завагався.
— Воно б, звичайно, треба… Але в нас дуже мало сиворотки, а ми її заощаджуємо на випадок серйозних поранень.
Білява медсестра стояла біля Сіріллі, поклавши долоні на його круглі руки. Стояла непорушно й ні на кого не дивилась. Очевидно, чекала вказівок. Майя подивився на неї й раптом відчув, що його огорнула тепла хвиля. "Гарна дівка", — подумав він. Білява, рожевощока медсестра чекала, що скаже Сіріллі. Чекала всім своїм єством, мов спрагла земля життєдайного дощу.
— А ось і осколочок, — сказав Сіріллі. — Через кілька днів од рани залишиться тільки маленький шрам. Він стане гордістю усієї вашої родини, коли ви повернетесь додому.
— Жакліно! — покликав один з молодиків у білому халаті.
Медсестра крутнулась на підборах і пішла через зал. Майя подивився їй услід.
— Вибачте, — мовив Сіріллі, — але в нас робота…
— Отже, до вечора, — сказав Дері.
— До шостої вечора.
Та Дері все ще стояв на місці. Щоки його розп^ивлись у різні боки. Він усміхався такою ніжною усмішкою, якої Майя ще ніколи не бачив.
— Будьте ласкаві, пане лікар, прихопіть із собою сиворотку. Я буду спокійніший, коли ви зробите мені ін'єкцію.
Сіріллі всміхнувся.
— Гаразд, якщо ви так наполягаєте.
Надворі яскраво світило сонце, мов на
Блакитному Березі. І зовсім близько було море. Якщо добре прислухатись, то можна було почути, як зітхають хвилі на прибережному піску. Майя жадібно дихав на повні груди. Він раптом відчув себе щасливим. Дивувався, що його руки й ноги цілі і він більше не бачить крові, не відчуває запаху ефіру.
— Скажи, Дері, — озвався Александр, — навіщо ти запросив до нас свого знахаря? Та ще й на шосту годину. Ти ж не поратимешся коло вечері, бо в тебе болить рука! Навіть води не зможеш принести.
— Кругом вигода, — відповів Дері.
— Якби ще Сіріллі привів із собою Жакліну, — сказав Александр, — я б охоче попорався біля неї. Хай би мене згвалтувала.
Дері здивовано глянув на нього.
— Яку це Жакліну?
— Та оту маленьку блондинку, що приносила бинти.
— А я й не помітив її, — мовив Дері.
— Він її не помітив! — вигукнув Александр. — Чуєш, Майя, він її не помітив. А ти, Майя, помітив? Як вона тобі?
— Непогана. Хіба що груди трохи замалі.
— А мені однаково, — байдуже одказав Александр. — Вони мені ні до чого.
Всі троє зареготали. Потім, мов по команді, підвели голови: в прозорому полудневому небі кружляв канадський винищувач.
Перед гратчастою огорожею Дері зупинився й глянув на свою руку.
— Ну, тепер усе гаразд, справу цю залагоджено, — вдоволено мовив він. І обернувся до товаришів. — Вибачте, хлоп'ята, але я мушу вас покинути. Мені треба побачитися з однією людиною. Я дуже поспішаю. — І, не чекаючи відповіді, пішов.
Александр взявся руками в боки.
— Ось тобі й маєш. Цей теж продасть навіть рідного батька.
— Не хвилюйся, бо він цього не вартий, — мовив Майя. — Яз тобою цілком згоден.
Кілька хвилин вони йшли мовчки. Яскраво світило сонце, і настрій у друзів був піднесений. Під ногами в них вищав гравій.
— Александре, сьогодні пополудні я піду в Брей-Дюм.
— Мгм…
— Спробую сісти на корабель.
— Мгм.
Майя чекав чого завгодно, тільки не "мгм".
— Якщо ти мені про це кажеш, то, виходить, добре все обміркував.
— Так.
— Гаразд.