Зараз справи покращали. Значно покращали. Відколи вони прибули до Сана, все йде гаразд. Александр підрахував, що коли економити харчі, то їх вистачить ще днів на вісім. А то й на десять. Але ці чортові фріци, мабуть, прийдуть раніше.
— Це ж мільйони! — голосно мовив Дері.
Товариші подивились на нього, потім перезирнулись між собою. Дері нікого не помічав. Він весь заціпенів, нерухомий погляд очей спрямував перед собою.
— Боже праведний, це ж мільйони! — провадив він далі. — Тут можна загребти мільйони!
Очі його, уважні, холодні, з таким напруженням дивилися просто себе, що Александр, який сидів навпроти, озирнувся. Але побачив позаду тільки алею Сана, дерева обабіч неї та кількох солдатів.
— Де? — спитав Александр.
В нього був такий приголомшений вираз обличчя, що Майя зареготав. ГТєрсон повернув голову і подивився на Дері. А Дері нікого не помічав і далі дивився перед себе застиглими, нерухомими очима, мов риба крізь скло акваріума.
— Бачите? — спитав Александр.
— Так, на нього знову найшло, — відповів Майя і запропонував ГТєрсонові:—Штовхни його ліктем у пузо. Він прочумається.
— Послухай, Дері! — мовив Александр і взяв його за руку.
— Вліпи йому пару ляпасів!
— Бачите? — озвався Александр.
П'єрсон затермосив Дері за руку. Дері аж підкинувся й почав сторопіло озиратися довкола себе.
— Бачили? — повторив Александр. — Це в нього від віскі.
— Не може бути. Він же ковтнув усього кілька крапель.
— Послухайте, — озвався нарешті Дері, — доки ви будете говорити про мене так, ніби мене тут немає?
— О, диви! А ти хіба вже тут? — сказав Майя.
— Припустимо, що тут.
— О, він уже, здається, тут!
Александр зареготав.
— Може, я щось говорив?
— Ти говорив про якісь мільйони.
— А… — пожвавішавши, озвався Дері. — І що саме я сказав?
— Ти сказав: "Мільйони! Боже праведний, це ж мільйони! Тут можна загребти мільйони!"
— Я справді таке сказав?
Очі його знову заховалися за скельцями окулярів.
— Скажи, нарешті, що означають ці мільйони? — спитав Александр.
— Не знаю, — невпевнено відказав він. — То я просто мріяв уголос.
— Ти вважаєш нас за ідіотів, — мовив Майя. — Коли такий тип, як ти, про щось мріє уголос, то це вже щось означає.
— Як це розуміти —такий тип, як ти?
— Не ображайся, прошу тебе.
— Отже, що ж це за мільйони? — спитав Александр. — Де вони? Де мільйони, що їх можна взяти? Тут?
Дері всміхнувся, і Майя знову подумав, що йому не так легко це зробити — адже в нього такі товсті щоки.
— Я знаю про це не більше ніж ти, — відповів Дері. — Просто мріяв і все.
Запала мовчанка.
— Гаразд, — ображено мовив Александр. — Ніхто тебе не примушує відповідати нам. — І підвівся. — Що ж, треба помити начиння. А ти мрій собі далі, але піди спершу принеси води. Сьогодні твоя черга.
— Нема куди поспішати, — відказав Дері.
П'єрсон старанно вибив люльку. Майя підвівся і солодко позіхнув. П'єрсон глянув на нього.
— Що ти робитимеш сьогодні пообіді?
— Ти не думаєш, що це звучить смішно? Наче те, що ти робитимеш, має в даний момент якусь вагу.
— Дері, я чекаю на воду, — озвався Александр.
— Зараз принесу, — відповів Дері, але навіть не поворухнувся.
Тієї ж миті над головами в них щось просвистіло й торохнуло за кілька метрів. Все довкола заволокло димом. Всі четверо припали до землі.
— Сімдесятсімка, — сказав П'єрсон і закашлявся.
Дим почав густішати. Чулися крики й благання о поміч. Знову просвистів снаряд і вибухнув неподалік. Біля Дері впав уламок дерева. Він підняв його і тут же кинув:
— Ти ба, який гарячий!
— Це з нош, — сказав Александр, — на ньому клаптик полотна.
Майя підвівся навколішки й зазирнув у сад. Снаряд влучив просто в мертвих. Видовище було жахливе. Майя пошукав очима ноші з чоловіком у стоптаних черевиках. Той лежав на місці, прикритий короткою ковдрою, з-під якої стирчали ноги в стоптаних черевиках. Його не зачепило. Майя зрадів, сам не знаючи чому.
— Б'ють по них, — сказав він і знову ліг.
Дері кахикнув.
— Хай краще по них, ніж по нас.
— Добре тобі балакати! — сказав Майя.
— А ти хотів би, щоб влучило в нас?
— Ні.
— Я чомусь ніколи не боюсь артилерійського обстрілу, — зауважив Александр. — Бомби — оце справді страшно.
— Снаряди летять з такою швидкістю, що не встигнеш і подумати про страх.
Крики ліворуч все ще не вщухали. Минуло кілька хвилин. Скільки сягало око, скрізь лежали розпластані тіла в одязі кольору хакі. Праворуч од себе Майя помітив двох піхотинців, які залізли під машину. Він зовсім не відчував страху, під ним була земля, а для нього це було головне. Табір, нещодавно сповнений гамору й метушні, затих, мов від помаху чарівної палички. І він, Майя, теж мовчав. Лежав на землі, нічого не боявся й ні про що не думав. Він був солдат серед інших солдатів.
Александр звівся на лікті й голосно вилаявся, бо тільки тепер помітив, що ліг просто в попіл і забруднив усю сорочку. Вона в нього була ще зовсім чиста, він виправ її в Арку й надяг тільки сьогодні вранці. Клянучи фріців, він почав обережно обтрушуватись. Повернувши голову до П'єрсона, він поцікавився, чи П'єрсон молиться. Колись у нього був побожний товариш, який палко молився в такі хвилини.
— Послухай, П'єрсоне! — озвався він. — Ти віриш, що це була саме сімдесятсімка?
— Не вірю, а знаю, — відповів йому П'єрсон своїм ніжним голосом.
"Свята душа", — подумав Майя.
— А на яку відстань стріляє сімдесятсімка?
— Як і сімдесятп'ятка.
— А на яку відстань стріляє сімдесятп'ятка?
— Як? — здивувався П'єрсон. — Ти цього не знаєш?
— Я ж не святий, щоб усе знати.
— На десять кілометрів.
— О боже! — вигукнув Александр. — Десять кілометрів! Виходить, вони за десять кілометрів од нас!
— Може, й ближче. Десять кілометрів — це найдалі.
— Вони б'ють по Сана? — спитав Александр.
— Не думаю. Мабуть, хочуть намацати батарею сімдесятп'яток, яку поставили сьогодні вранці на Малому полі.
Майя глянув на Дері. Дері лежав блідий, верхня губа в нього тремтіла. "Боїться", — подумав Майя.
— Що це за Мале поле?
— Воно розташоване неподалік звідси, метрів за п'ятсот. Ми проходили ним позавчора.
— Зрозуміло, — сказав Майя. — Отже, ти кажеш, що там стоїть батарея сімдесятп'яток?
Дері й далі трясся, мов у пропасниці, і Майя стало за нього соромно.
"В тому, що він боїться, мабуть, я теж винен!" — подумав він.
— Батарею поставили там сьогодні вранці. Лейтенантик дострілює свої останні снаряди. Непокірний лейтенантик.
— Клятий тип! — озвався Александр. — Через нього фріци б'ють по нас.
— Вони пристрілюються, — сказав П'єрсон. — І, як бачиш, непогано.
— Ти так гадаєш? До Малого поля звідси п'ятсот метрів.
П'єрсон лежав поруч Майя. Майя ще ніколи не бачив так близько його лиця. П'єрсон усміхнувся своєю звичною усмішкою і опустив очі. В такі хвилини він скидався на непорочну діву. І не тому, що в нього були довгі вії й червоні щоки. Схожим з непорочною дівою його робив вираз обличчя, що з'являвся у нього, коли він опускав очі.
— Для артилерії п'ятсот метрів від цілі не так уже й погано, — усміхаючись, мовив П'єрсон.
— Можеш йому повірити, — сказав Александр. — Військову справу наш абат знає досконало.
— Може, по нас уже не палитимуть?
— Не знаю.
— Вистачить з нас і цього! — сердито відповів Дері. — Я не збираюсь валятися отак весь полудень. Я поспішаю. — І спритно, — наскільки це можливо для такого товстуна, — звівся на ноги.
— Ти куди?
— По воду.
— Ти що, зовсім очманів? — вигукнув Александр і підвівся.
Але Дері вже зняв з дверцят халабуди бідон і пішов уперед замашними кроками.
— Дерії — закричав Александр. — Не роби дурниць! Дері!
Але той навіть не обернувся.
— Ти ж узяв дірявий бідон! — сказав Александр. І тут же простягся на землі.
Цього разу свисту снаряда ніхто не чув, бо він злився з вибухом. І всіх знову огорнуло димом.
— Упав зовсім близько, —сказав П'єрсон.
Усі почали кашляти.
— Начебто там, біля криниць.
— Ти так гадаєш?
— Бач, який там дим.
— Твоя правда, — мовив ГГєрсон. — Там дим справді густіший.
Александр підвівся.
— О боже, якщо Дері…
Але той уже стояв перед ними веселий і з порожніми руками. Він голосно реготав, і щоки й шия у нього не переставали дрижати, мов желатин у тарілці, яку хтось трясе.
— Ой, хлопці! — захлинаючись од сміху, мовив він. — Якби ви знали, що зі мною було! — І зайшовся кашлем. —Це сімдесятсімка, хлопці! — У Дері від сміху почав трястися вже й живіт. — Снаряд упав так близько, що звалив мене… — І знов зайшовся сміхом. Шия його нараз роздулася, мов велетенське воло, зробилась аж фіолетова, потім раптом стухла, і в горлі у нього щось захрипіло, забулькало. — Підводжусь… цілий, неушкоджений! Цілісінький! Хоч би тобі де шкрябнуло! — Дері зареготав, наче закудкудакав. — Слухайте далі, хлопці. Нахилився, щоб узяти бідон… Немає! Туди-сюди — пропав! Обшукав скрізь! Навіть на дерева заглядав! — Він ніяк не міг перестати сміятися. — Чорт забирай! Був бідон і немає. Пропав…
Майя відвернувся. Од сміху Дері йому завжди ставало неприємно на душі.
— Отепер, думаю, Александр мені…
Троє товаришів, які обступили його, пильно дивились на нього.
— Що у тебе з рукою, Дері? — спитав раптом Александр.
— А що з нею може бути? — спитав той, усе ще регочучи.
Перехопивши погляди товаришів, Дері раптом замовк. Кров відхлинула у нього від щік і шиї. Він похитнувся,,та Александр встиг схопити його за плечі.
— Віскі! — крикнув він. — Принесіть віскі, швидше!
Дері стояв блідий як мрець. Його верхня губа тремтіла. Він дивився на свою руку. Вона була вся в крові. Внизу червоніла невеличка калюжа.
— Моя рука! О моя рука!
— Нічого страшного! — сказав Александр. і дав йому випити віскі.
— Моя рука! — стогнав Дері.
Александр вилив на рану рештки віскі з кухля. Але кров цебеніла далі. Дері зиркав то на руку, то на червону калюжу в пилюці.
— Стій рівно, — сказав Александр, — не вались на мене, бо розчавиш.
— Моя рука!
— Ми вже це чули!
— Ти можеш нею поворушити? — спитав П'єрсон.
Дері мляво похитав головою. Верхня губа його одвисла, він схожий був на дитину, що от-от заплаче.
— Рана ніби не страшна, — сказав Пирсон. — Ти можеш поворушити рукою?
— Чорт забирай! —вигукнув Александр. — Не хились на мене, бо звалиш з ніг!
— Моя рука! Моя рука! —заскиглив Дері.
— Ти можеш поворухнути нею чи ні?
— Можу.
— Сядь, — сказав Александр.