В центрі кола стояв бідон з вином, з якого вони по черзі пили кухлем. Один із солдатів, якого Майя ненароком зачепив, обернувся і послав йому вслід прокльон. "Це за мої чоботи", —всміхнувшись, подумав Майя і озирнувся. Солдат, що вилаяв його, був білявий, гарний, широкоплечий парубчак. Під нижньою губою в нього виднівся шрам. "Іще одне обличчя, — подумав Майя, — якого я більш ніколи не побачу. Така вже ця війна. Тут я зустрів багатьох хлопців, яких опісля ніколи вже не побачу.
В мирний час життя якесь гармонійніше, злагодженіше. Зустрічаєшся з одними й тими ж людьми сьогодні, завтра, через рік, потім губиш їх з очей, знаходиш знову. Все зав'язується й розв'язується, як по писаному, мов у класичній трагедії. А на війні кожна подія відбувається якось сама собою, окремо, без зв'язку й послідовності".
Те, що вони називали табором, розкинулося на Південному березі, за Сана, в невеличкому ліску. Величезна маса солдатів без зброї, без командирів. Підійшовши ближче, Майя побачив, що поміж деревами то тут то там в'ється дим.
— Здоров!
— Здоров, сучий сину! — відповів Александр. ?
Цей веселий бородань порався біля вогню за кілька кроків од їхньої халабуди. Рукави сорочки в нього були закачані, і Майя вкотре вже замилувався його могутніми мускулами.
— А де ж хлопці?
Майя сів на своє звичне місце під правим переднім колесом халабуди й закурив сигарету.
— Щойно тут був П'єрсон — читав свій молитовник. А це кудись подався. Сказав, що йде роздобувати хліб.
-— А Дері?
— Дері? Не знаю. Дері став дуже потайний. Дозволь зробити тобі зауваження: ти куриш перед їдою, а це шкідливо.
Александр відкривав консерви. Майя з усмішкою стежив за ним. Він знав, що Александр понад усе любить відкривати консерви. І справді, в нього це спритно виходило: він відкривав велике лезо складеного ножа, стромляв його в бляшанку і обводив понад краєм легко, спокійно, наче різав не метал, а масло. Так він викраював цілий кружечок— рівний, без жодної зазубринки, який тримався на вузесенькій смужці. Потім загинав його догори й вивертав усе з бляшанки в сковорідку. Далі так само спокійно кидав бляшанку в скриньку, яку поставив з цією метою метрів за п'ять від халабуди.
І рідко траплялося, щоб він не влучив у скриньку. Бляшанка торохтіла, падаючи на такі ж самі порожні бляшанки. Це приносило Александрові велике задоволення.
Александр підвів голову. Обличчя його розчервонілось, очі пекло. Йому важко було стояти в таку спеку над вогнем і ковтати дим. Великі краплі поту рясно вкривали його чоло. Він витер їх тильним боком долоні, взяв свій кухоль, зачерпнув вина з бідона, який стояв у холодку під халабудою, і з насолодою почав пити. Вино було прохолодне, кухоль теж приємно холодив губи. Крім цього, то був його кухоль. Він сам змайстрував його з консервної бляшанки: старанно обпиляв краї, угорі обв'язав ізоляційним дротом і кінець його загнув у формі вушка. У кухлі вміщалось більше як півлітра. До того ж, його можна було поставити на землю, і він не перекидався. Не те, що нові армійські кухлики, які перекидаються від найменшого поштовху.
Александр сполоснув кухоль у бідоні з водою, що стояв праворуч, і почепив на гвіздку з внутрішнього боку дверцят халабуди, що складалися з двох половинок. Місце цього кухля було тут, він висів тут поруч із кухлями товаришів, — тільки Майя не мав свого кухля, — сковорідками, котелками та порожніми бідонами, що їх роздобув Александр, коли вони приїхали до Сана. Нижче висіла лопатка, її власноручно вирізав Александр, щоб мішати тушковане м'ясо. Коли він куховарив, то розчиняв дверцята халабуди, і тоді в нього все було напохваті. Продукти він тримав у пригвинченій до підлоги скриньці з висячим замком, що колись призначалась для ліків. Александр витер очі і взявся руками в боки. Важко все-таки в таку спеку стояти, зігнувшись, над вогнем. Треба, мабуть, дістати плитку.
М'ясо вже майже готове. Ось-ось прийде П'єрсон. Дері трохи запізниться, як звичайно. Майя, як і завжди, сяде поруч нього, Александра. А П'єрсон навпроти, спиною до муру Сана. Дері вмоститься поруч з Пирсоном. Кожен займе своє місце. А він, Александр, стоятиме біля вогню, бідон з вином— праворуч, сковорідка з м'ясом — ліворуч. Він подаватиме товаришам. І дражнитиметься з П'єрсоном, бо П'єрсон — кюре, а він, Александр, антиклерикал. П'єрсон розводитиметься про армію й про війну. Дері розповідатиме про свої довоєнні афери. А Майя почне молоти язиком — це він уміє. Або ж не скаже й слова і сидітиме насуплено, як завжди, коли він мовчить. І знову все буде, як і не раз до цього.
Майя всміхнувся своїм думкам. Але раптом усмішка зійшла з його лиця. По той бік гратчастої огорожі Сана він помітив багато рядів нош, які стояли на землі, накриті ковдрами. Під ковдрами вимальовувались нерухомі людські тіла. На одних ношах ковдра була коротка, і з-під неї стирчали ноги, взуті в стоптані черевики; шкарпеток на ногах не було. Один черевик був зашнурований шпагатом. Майя ніяк не міг одвести очей від цих жалюгідних черевиків. За хвилину він підвівся й пересів на інше місце — спиною до огорожі.
— Слухай! Ти сів на місце Дері!
Майя сердито глянув на Александра.
— Місце Дері! Місце П'єрсона! Місце Майя!
— Ну й ще ти хочеш цим сказати?
— Просто смішно. Тільки позавчора прибули сюди, а вже кожен має своє місце.
Консервоване м'ясо смажилось на сковорідці. Александр примружив очі від диму, потім глипнув на Майя.
— Ти щось не в настрої?
— Ні, все гаразд.
— Що ти робив сьогодні вранці?
— Сто чортів! Перестань мене допитувати! Причепився гірше тієї баби.
— Мовчу, мовчу! — квапливо мовив Александр.
Він підкинув у вогонь дров і трохи згодом знову запитав:
— Ну, що ти робив сьогодні вранці?
— Нічого, — відказав Майя, і обличчя його раптом гидливо скривилось. — Справді нічого. Анічогісінько.
— Розповідай, ради бога, не тягни! З тобою завжди трапляється до біса пригод! Можна подумати, що ти влаштовуєш усе навмисне.
— Я вбив щура.
— Навіщо?
— І сам не знаю, — сумно відповів Майя.
— А потім?
— Потім зустрів одного типа, який віз на візку мертву жінку. Сказав, що його звуть Ніттель.
— І це все?
— Все! Ні! Стривай! Я ще спав з полькою.
— Що-о? — запитав Александр, випростуючись. — 3 полькою?
В його очах під довгими густими віями блиснула цікавість.
— З полькою? Це неможливо! Я з польками навіть не цілувався. Полька! Все-таки цікаво! Ну і як?
— Як і з іншими.
— Ні, ти розказуй, ради бога розказуй! Я з польками навіть не цілувався. А ти кажеш, що спав.
— Сталася помилка. Вона подумала, що я жандарм.
Александр зареготав.
— Майя — жандарм! Ха-ха-ха! Старенький Майя, бережися! Я завжди кажу, що мій сон…
— For God's sake
— Що це таке "for God's sake"? Ти щось хитруєш…
Майя підвівся й застромив руки в кишені.
— Так, — мовив він, — усе гаразд, так? Ти вважаєш, що все гаразд. Живемо собі потихеньку в халабуді поблизу Сана, на південному березі. Всі ми хороші, давні друзі. Спимо досхочу, їмо непогано, хитруємо; всі ми хороші друзі, а ти наша мама!
— Ну й що далі?
— Нічого, — відрубав Майя, —все гаразд!
Я просто констатую: все гаразд! Англійці
вантажаться на кораблі, фріци наступають, а французи сидять на березі. Звідти море, звідси фріци, а ми — посередині — на смужці берега, яка вужчає з кожним днем.
Александр випростався, взявся руками в боки й пильно подивився на нього. Якийсь час обидва мовчали, потім Майя сказав:
— Дай чогось випити.
— Вина? Чи, може, віскі Дері?
— Байдуже.
Александр виніс із халабуди пляшку віскі, налив у свій кухоль і подав Майя. Той нахильці випив.
— Я весь час думаю про те, що робить моя дружина.
Майя простяг кухоль Александров!, щоб той налив йому іще.
— Що робить твоя дружина, питаєш? Розкажи іще що-небудь про неї, Александре, а я послухаю! Вона в тебе гарна?
— Так, — відповів Александр, — дуже.
Майя засміявся:
— Розказуй, ради бога, розказуй! Ну як, добре я тебе передражнюю?
— Слова мої, а щодо голосу — треба ще трохи повправлятися.
— Розказуй, ради бога, розказуй!
— О, вже краще!
Майя жадібно випив віскі й підвів голову.
— Це не випадково, як ти гадаєш, що ми опинились на смужці, яка щодень вужчає? Я маю на увазі смужку землі між фріцами й морем.
— Про це ми з тобою ще не говорили.
— Говорили, але якось побіжно.
— Говорили про мою дружину.
— Не тільки. Я казав уже про цю смужку французької землі, що дедалі вужчає. Як ти гадаєш, це добре чи погано — опинитись на смужці землі, яка дедалі вужчає?
— Мелеш казна-що.
— Ні, любий мій старенький Александре. Я вважаю, що нам не поталанило, бо, уяви собі, на півдні Франції є невеличка смужка землі, яка зараз не вужчає.
— І що далі?
— Як що далі? Ми могли опинитися там, а не тут. Ти ніколи не питав себе, чому ти тут, а не там?
— Я не люблю безглуздих запитань.
— А здорово було б, якби ми зараз опинились на півдні, — знову озвався Майя. — Валялися б на піску, вигрівали б на сонці боки.
— Можеш вигрівати їх і тут.
— Е, тут не те. Тут навіть при гарній погоді не дуже погрієшся на сонці. — Він знову випив віскі. Його очі блищали, обличчя розчервонілось. — Ні, — заговорив він трохи перегодя. — В цій стороні можна нагрітися хіба в якомусь закапелку. Сумний край — оцей куточок Франції. Сумний. Навіть у сонячну годину.
— Це він тобі зараз таким видається.
— Я бачу його таким, яким він є. Це дуже сумний край. Брудний куточок на півночі Франції. Мокрий, брудний клаптик Франції, що дедалі меншає. Дай мені випити, — сказав він трохи згодом.
— Іще?
— Так. То про що ми до цього з тобою говорили?
— Про мою дружину.
— Ага, так! — згадав Майя. — Це дуже цікава тема. Гаразд! Розказуй, ради бога, розказуй! Я хочу ще раз послухати, яка в тебе гарна дружина.
— Що гарна, то гарна, — мовив Александр. — Але мене гнітить одне, — провадив він далі, — вона скаржиться, що я з нею мало розмовляю, коли буваю вдома. Каже, їй зі мною нудно. А про що мені з нею розмовляти?
— Говори з нею про її душу, — порадив Майя. — Жінки дуже люблять, коли з ними говорять про їхню душу, особливо коли ще до цього плескати їх по стегнах.
— Ти п'яний.
— Від чого? Від кухлика віскі?
— Від трьох.
— Пхе! Хоча б трохи ударило в голову!
— Ти п'яний.
— Я не п'яний. Я сумний. Я сумний, бо я дівчинка. Я сумна дівчинка.
Майя аж захлинався од сміху.
— І все ж таки у мене гарна дружина, — сказав Александр.
— В такому разі, — Майя підняв угору праву руку, — розкажи мені ще про неї, Александре! Твоя дружина чорнява чи білява?
Майя сміявся, але десь глибоко в душі відчував страх і тривогу.
— Вона брюнетка з голубими очима.
— А плечі в неї гарні?
— Так.
— І спина теж?
— Так.
— А ноги довгі?
— Дуже! — відповів Александр.