Впізнав дядьків натяк. Він давав мені можливість самому відповісти на це загадкове запитання. Чи не татова вина, бо він навернувся до "поганої" релігії? Може, моєї матері, яка мала таку вбогу душу? А може, абата Леби, який занадто доскіпувався до наших "тілесних гріхів"?
Я запитував себе також, чому дядько натякнув на свій прихід до Мальвіля під час моєї втечі. Щоб наголосити на тому дневі, коли я "приніс йому велику радість"? А може, він мав на увазі щось зовсім інше, але не зважувався відверто назвати? Я добре знав, що дядько полюбляв, коли його розуміли з півслова.
Я добув з кишені чималеньку в'язку дядькових ключів і одразу ж розшукав серед них ключа від дубової шафи. Я знав його добре, він, плескатий і зубчастий, замикав замок шафи за допомогою вертикального металевого засуву. Відчинивши шафу, побачив серед книжкових полиць, заповнених теками, одну полицю з томами енциклопедичного словника Ларусса й біблії — разом чотирнадцять книг, а біблія була монументальна, оправлена тисненою брунатного кольору шкірою і складалася з чотирьох томів. Я взяв з полиці всі чотири томи, поклав їх на стіл і почав один за одним гортати. Мене приголомшили ілюстрації. Вони були розкішні.
Митцеві й на думку не спало бодай трохи прикрасити святих. Навпаки, вій намалював їх огрубілими, а вождів племен — з дикунськими обличчями. Коли дивишся на кощавих, худих, з неотесаними обличчями, босих людей, то здається, що від них тхне лоєм, верблюжим кізяком, пустельними пісками. Навколо них вирує повнокровне життя. Навіть сам бог, як його уявив собі художник, не відрізнявся від цих страхітливих кочівників, які міряли свою маєтність кількістю дітей і стад, хоч він був дебеліший і страшніший. Коли дивишся на нього, то несамохіть думаєш, що він зробив цих людей "за своїм образом". Ні в якому разі не навпаки.
На останній сторінці біблії я побачив довгий перелік слів, написаний олівцем дядьковою рукою, й це мене зацікавило.
Мені впав в око штучний перелік цієї низки слів. Узяв перший том словника й розгорнув на слові "абрикотин". І тут, між двома аркушиками, зчепленими посередині сторінки скріпкою, побачив бону державної скарбниці вартістю в десять тисяч франків. Так, у десятьох томах між сторінками з рідкісними словами, що їх дядько виписав, були розкладені бони різної вартості.
Загальна сума — 315 тисяч франків — здивувала мене, але не засліпила. Зауважую, що цей посмертний дар ні на хвильку не викликав у мене почуття власника. Мені скоріше здалося, що я став депозитором цього капіталу, як і ферми "Сім буків", і мусив звітувати перед дядьком про те, як його використаю.
Я так швидко прийняв цю ухвалу, що запитав себе, чи вона не визріла в мене ще до того, як я знайшов гроші. Негайно став утілювати її в життя. Пригадую, що поглянув тоді на наручного годинника. Було пів на десяту, і я на хвильку зрадів, мов дитина, зрозумівши, що ще не дуже пізно і я можу зателефонувати. Розшукав номер телефону Грімо в дядьковому записнику й подзвонив йому по автомату.
— Пан Грімо?
— Я вас слухаю.
— Це Емманюель Конт, колишній директор Мальжакської школи.
— Чим можу бути корисний вам, пане Конт?
Голос у нього був щирий і добродушний, зовсім не такий, як я сподівався.
— Чи можу поставити вам одне запитання, пане Грімо? Замок Мальвіль ще й досі продається?
Запала тиша, відтак озвався той самий голос, але вже стриманіше, обережніше, черствіше:
— Наскільки мені відомо, так.
Я помовчав, і Грімо вів далі:
— Чи можу спитати вас, пане директор: ви не родич Самюеля Конта з ферми "Сім буків"?
Я чекав такого запитання й приготувався до нього.
— Я його небіж, але не знав, що мій дядько був знайомий з вами.
— Так, звичайно, так! — мовив Грімо таким же черствим і обережним тоном. — Це він дав вам мій номер телефону?
— Він помер.
— Ох, я не знав, — тон його змінився.
Я мовчав, щоб не заважати йому говорити, проте він не сказав більше нічого, не висловив ні співчуття, ні скорботи. Я мовив:
— Пане Грімо, чи можемо ми з вами побачитися?
— Якщо ваша ласка, пане директор, — відповів він лагідним голосом, яким говорив на початку розмови.
— Завтра перед обідом?
Він навіть не вдавав, що дуже зайнятий.
— Авжеж, приходьте, коли вам зручно. Я завжди тут.
— Об одинадцятій годині?
— Коли вам зручно, пане директор. Я до ваших послуг. Приходьте об одинадцятій, якщо ваша ласка.
І раптом він став такий люб'язний і ввічливий, що мені потрібно було ще п'ять хвилин, щоб скінчити розмову, в якій усе головне було сказане двома словами.
Я поклав трубку й подивився на червоні штори, що затуляли вікно в дядьковому кабінеті. Мене пойняли суперечливі почуття: я був щасливий за своє рішення й вражений розмірами свого маєтку.
Землевласник-абсентеїст, підозріла людина, рішучий покупець: тижнем пізніше Мальвіль змінив господаря. Шість наступних років були по вінця наповнені найрізноманітнішими справами.
Я просувався вперед широким фронтом: розводив коней на фермі "Сім буків", корчував ліс навколо Мальвіля, реставрував замок. Мав тридцять п'ять років, коли почав корчувати ліс і реставрувати замок, а в сорок один завершив усе це.
Рано встаючи й пізно лягаючи, шкодував, що не можна прожити кілька життів, які б я цілком присвятив своїм справам. А Мальвіль, супроти всього іншого, був мені винагородою, любов'ю, пристрастю. В часи другої імперії фінансисти мали своїх танцівниць. А я мав Мальвіль. Щоправда, була й у мене танцівниця, але про це розповім трохи далі.
До речі, купити Мальвіль — це була не тільки пристрасть, а й необхідність, якщо я бажав розширити дядькове діло, бо родинні чвари примусили мене продати ферму "Велика стодола", щоб віддати сестрам їхню частину спадщини. Крім того, бракувало вже місця в "Семи буках" для коней, кількість яких безперестану зростала: для тих, що їх вирощував сам, тих, що купував, аби потім знову продавати, й тих, що брав на відгодівлю. Купуючи Мальвіль, я мав намір поділити свою кінноту на дві частини: одну перевести до замку й водночас самому разом з Мену й Момо переселитися туди, а другу залишити під доглядом Жермена, мого робітника, на фермі "Сім буків".
Ось чому реставрація Мальвіля не була якимсь безкорисливим рятунком шедевра феодальної архітектури.
А втім, не посоромлюся визнати, що Мальвіль, хоч він вельми імпозантний і дуже подобається мені, не відзначається красою. Звичайно, з цього боку він відрізняється від багатьох тутешніх замків, що мають чудові пропорції й краще вписуються в пейзаж.
Бо тут пейзаж з холодними струмками, спадистими лугами, зеленими пагорбами, увінчаними каштанами, милує людське око. Посеред цієї ніжної пишноти суворо височить Мальвіль.
На березі Рюнів, які в середньовіччя, мабуть, були однією широкою рікою, він здіймається до половини стрімкої скелі, яка з півночі важко нависає над ним. Скеля неприступна з усіх боків, і я впевнений, що отой єдиний шлях із заходу було прокладено по насипу, щоб дістатися до кам'янистого майданчика, на якому вирішили спорудити замок і будинки для челяді.
По той бік Рюнів, навпроти Мальвіля, височить замок Рузі, також епохи феодалізму, але витончений, прикрашений докладно розташованими невисокими круглими баштами, й навіть бійниці на них мають вигляд орнаменту.
Коли дивитись на Рузі, з першого ж погляду завважуєш, що його сусіда Мальвіль якийсь "нетутешній". Каміння, з якого його спорудили, видобували в місцевих кар'єрах, але архітектурний стиль завезений з чужини. Мальвіль — замок англійський. Його збудували англійські загарбники під час Столітньої війни, й він правив за оселю Чорному принцеві.
Англійцям, що опинилися далеко від своїх туманів, либонь, сподобався цей край, його яскраве сонце, вино, чорняві дівчата. Вони прагнули тут утриматися. Цей намір видно з усього. Мальвіль був задуманий як неприступна фортеця, звідки жменька озброєних людей могла тримати в покорі великий край.
Ніяких заокруглень, ніякої витонченості. Все використане доцільно. Наприклад, надбрамна башта. У Рузі — це склепистий отвір з круглими башточками з обох боків. У Мальвілі англійці просто зробили під аркою ворота в зубчастій кам'яній стіні, а поруч спорудили прямокутний триповерховий будинок, у високих, голих і непривітних стінах якого вирубані продовгуваті бійниці. Він великий, квадратний і, я певен, у тисячу разів зручніший. Біля підніжжя зубчастих стін і надбрамної башти вони викопали рів, удвічі ширший, ніж у Рузі.
Коли ви входите до надбрамної башти, то ще не потрапляєте в замок, а тільки за першу огорожу, в двір п'ятдесят метрів на тридцять, де стояли будинки для челяді. В цьому її полягає хитрість: замок добре захищає ці будинки, але й вони також захищають його. Ворог, якому вдалося б захопити надбрамну башту і територію за першою огорожею, мусив би вести важку битву у вузеньких провулках.
Коли б ворог виграв цю битву, то на цьому його клопіт ще не скінчився б. Він наштовхнувся б на другу огорожу, що, як і перша, тулилася між скелею та гострим стрімчаком, захищаючи — вона й тепер захищає — власне замок.
Цей зубчастий кам'яний мур набагато вищий від першого, а рів також глибший. Якщо перед першим муром над ровом було перекинуто звичайний міст, то тут нападникові додаткову перепону створює звідний міст, перекинутий від квадратної башточки.
Квадратна башточка витончена, однак, на мою думку, англійські будівельники спорудили її такою ненавмисне. Треба було збудувати приміщення для механізмів звідного мосту. І їм поталанило: пропорції башточки їм вдалися.
Коли опустити звідний міст (я його реставрував), то ліворуч постає гігантська квадратна головна башта заввишки сорок метрів, обіч якої стоїть ще одна квадратна башта. Вона не тільки має захисне призначення. Вона постачає також замок водою, бо в ній джерело, що б'є зі скелі; надлишок води наповнює рови.
Праворуч можна натрапити на сходи, що ведуть до велетенського льоху, який так вабив дядька, й навпроти, посередині, перпендикулярно до головної башти — яке диво після такої суворості! — стоїть дуже гарненький двоповерховий будиночок, обіч якого височить чудова кругла башта із сходами всередині. Цього будиночка не було в часи Чорного принца. Його спорудив набагато пізніше, в епоху Відродження, — в спокійніші часи, — якийсь французький феодал.