Ще один біжить почитати оголошення, наліплене на палі, до якої пришвартоване їхнє судно: те оголошення обіцяє п’ятсот золотих винагороди за спіймання одного батьковбивці й містить опис його прикмет. Матрос читає оголошення й поглядає на Йону, а його товариші не гаючись обступають непевного чужинця, готові схопити його. Наляканий Йона весь труситься; силкуючись скорчити зухвалу міну, він тільки стає ще дужче схожим на боягуза. Йона не хоче признатися сам собі, що він має підозрілий вигляд, і через те здається ще більш підозрілим. Отож він поводиться так, як уміє, а матроси, упевнившись, що він не той, про кого мовиться в оголошенні, пропускають його, і він заходить до каюти.
"Хто там? — гукає капітан, не підводячи голови з-над стола: він квапиться приготувати папери для митниці. — Хто там?" О, як прикро бентежить Йону це невинне запитання! Він уже ладен повернутись і втекти. Але опановує себе. "Мені треба до Тарсіса. Ви візьмете мене, капітане? Чи скоро ви відпливаєте, сер?" Досі зайнятий капітан ще не зводив очей на Йону, хоч той уже стоїть перед ним; та почувши цей хрипкий голос, він пронизує гостя допитливим поглядом. "Ми відпливаємо з найближчим припливом", — нарешті відповідає він, не спускаючи з Йони пильного погляду. "Не швидше?" — "Для порядного пасажира це досить швидко". Ось тебе знов ушпигнули, Йоно. Та він хутенько відвертає капітанову увагу від підозри: "Я попливу з вами, капітане. Скільки це коштуватиме? Я заплачу зараз". Бо тут так і написано, браття мої, ніби це важлива подробиця, якої не слід проминати: "Він зразу заплатив за дорогу", — ще як корабель і не відплив. А в сполученні з усім іншим це набирає великого значення.
А Йонин капітан, браття моряки, був людина прониклива — міг бачити будь-якого злочинця наскрізь, — але й зажерлива, і виказав би він хіба якогось бідака. В цьому світі, браття мої, гріх, коли він платить, може подорожувати вільно й без паспорта, а праведність, коли вона вбога, зупиняють біля всіх застав. Отож Йонин капітан, перше ніж судити Йону відверто, надумує виміряти глибину його гаманця. Він називає суму, втричі більшу проти звичайної, і Йона погоджується. Тепер капітан твердо знає, що Йона втікач; але водночас вирішує допомогти втікачеві, який мостить собі дорогу до втечі золотом. Та коли Йона видобував гаман, капітана опановують нові підозри. Він дзенькає кожною монетою, випробовуючи: може, фальшива? "Ну, хоч не фальшівник", — буркає він нарешті й приймає Йону як пасажира. "Покажіть мені мою каюту, сер, — просить Йона. — Я втомився в дорозі, мені треба виспатись. — "Воно й видно, — каже капітан. — Оце ваша каюта". Йона входить, хоче замкнутися, але в замку нема ключа. Почувши, як він морочиться з замком, капітан тихо засміявся й промурмотів сам до себе, що камери засуджених ніколи не замикаються зсередини. Не роздягаючись, Йона падає на койку; стеля невеличкої каютки майже налягла йому на чоло. Повітря затхле, і Йоні важко дихати. В ту хвилину, в тій тісній норі, розміщеній нижче ватерлінії, Йона відчуває знаменне провістя тієї задушливої години, коли кит триматиме його в’язнем у найтіснішій з комірчин свого нутра.
Висяча лампа в Йониній каюті, прикріплена до шворня, що стримить зі стіни, ледь погойдується; під тягарем останніх пак вантажу корабель накренився в бік причалу, і лампа разом з язичком полум’я весь час, навіть у гойданні, висить не рівнобіжно стіні, вона трохи нахилена до неї. А що насправді прямовисна саме вона, то цим нахилом вона тільки підкреслює, які фальшиві всі поземні лінії довкола. Та лампа тривожить і лякає Йону; лежачи на койці, він обводить каюту неспокійними очима. Цей утікач, що досі вмів так успішно ховатися, тепер не може знайти схованки для свого неспокійного погляду. Отой дивний нахил чи то лампи, чи то каюти все дужче й дужче страшить його. Підлога, стеля, стіни — все перекосилося. "Ох! Отак зависло в мені моє сумління! — зітхає він. — Вогник його тягнеться просто вгору, але каюти моєї душі всі перекособочились!"
Наче той, хто після цілонічної п’яної гульні квапиться до ліжка, ще заточуючись, але вже відчуваючи жало власного сумління; наче кінь на римських перегонах, що, рвучись уперед, тільки глибше вганяє у власне тіло сталеві шпичаки на збруї; наче той, хто в нападі нестерпного болю корчиться розпачливо й безтямно, благаючи в бога смерті, аж поки не минеться напад, і ось нарешті серед найтяжчої муки на нього сходить глибоке отупіння, ніби на людину, що спливає кров’ю, — бо ж рани на сумлінні нічим не загоїш, — отак і Йона, попокрутившись у муках на койці, нарешті відчуває, що безмірний тягар недолі затягує його на дно сну.
Та ось уже настає час припливу; корабель віддає кінці і без гучних проводів, накренившись, відпливає від спустілого причалу в море. То, браття моряки, було перше контрабандистське судно в історії, і контрабандою на ньому був сам Йона. Але море бунтує, воно не хоче нести на собі таку мерзенну ношу. Зривається страхітлива буря, кораблеві загрожує загибель. І саме тоді, коли боцман скликає всіх облегшувати судно, коли ящики, паки та дзбани падають із гуркотом за борт, коли вітер завиває, а люди голосять і кожна палубна дощечка гуде від тупоту над самою головою Йони, — в усьому тому несамовитому гармидері Йона спить своїм огидним сном. Він не бачить чорного неба й роз’ярілого моря, не відчуває, як двигтить корпус судна, не чує й не зважає, що вже з далини суне величезний кит, уже, роззявивши пащу, ріже хвилі в погоні за ним. Так, браття, Йона заховався внизу, глибоко під палубою, і, як я вже сказав, міцно спить на койці у своїй каюті. Та переляканий шкіпер вбігає до нього й гукає йому в сонне вухо: "Що ти собі думаєш, сплюх! Уставай!" Розбуджений цим жахливим криком зі своєї летаргії, Йона зводиться на непевні ноги, спотикаючись вибирається на палубу, хапається за якусь снасть і кидає погляд на море. Та саме в цю мить на нього, мов лютий тигр, наскакує бурун, що перехлюпнув через фальшборт. Отак хвиля за хвилею стрибають на судно і, не маючи куди швидко збігти, з ревом прокочуються від носа до корми, і моряки вже захлинаються, хоч судно ще тримається на воді.
А тільки-но в розривах густої чорноти над головами показує свій наляканий вид блідий місяць, скутий жахом Йона бачить, як гордий бушприт корабля то підноситься вгору, то пірнає вниз, у збаламучений глиб.
Нестямні страхи, голосно виючи, тиснуться в його душі. Тепер Йона так гнеться й щулиться, що добре видно: він — утікач від гніву божого. Морякам це впало в очі, вони все більш упевнюються у своїх підозрах і нарешті, аби вже до кінця з’ясувати правду й віддати все на розсуд небес, вирішують кинути жереб і в такий спосіб дізнатись, через кого наслано на них оцю жахлиру бурю. Жереб випав Йоні; побачивши це, моряки розлючено засипають його питаннями: "Хто ти такий? Звідки ти? З якої країни? З якого народу?" Та зверніть увагу, браття мої, на поведінку бідного Йони в ту хвилину. Нетерпеливі моряки допитуються тільки, хто він і звідки; одначе дістають відповідь не лише на ці запитання, а водночас і на те, котрого не ставили: ту непрохану відповідь вимогла від Йони тверда рука господня, що тяжить на ньому.
"Я іудей, — гукає він, а потім: — Я тремчу перед господом богом небесним, що сотворив небо й землю!" Ти тремтиш перед господом, о Йоно? Так, тепер тобі є чого тремтіти перед ним! Тут-таки Йона сповідається морякам у всій своїй провині, і моряків охоплює все більший і більший ляк, але водночас і жаль до Йони. Бо коли Йона, ще й не благавши в бога милосердя — адже він аж надто добре знає всю чорноту свого гріха, — коли нещасний Йона гукав їм, щоб вони взяли його й кинули за борт, бо він певен, що це через нього на них упала така грізна буря, вони милосердно відвертаються від нього і пробують урятувати судно іншими засобами. Та все намарне: гнівний буревій реве ще гучніше; і нарешті, заклинально піднявши одну руку до неба, другою вони неохоче хапають Йону.
Уявіть же собі, як того Йону взяли, мов якір, і кинули в море; і як умить зі сходу наче хто розлив по воді олію, хвилі вляглись, а Йона немовби забрав бурю з собою, лишивши позаду спокійну гладінь. Сам він поринає на дно серед такого розбурханого вирування, що навіть не вловлює тієї миті, коли він сторчголов упав до роззявленої пащеки, що чигає на нього. А потім кит змикає позад нього всі свої білі зуби, немов грати в’язниці. І тоді Йона посилає з черева китового свою молитву до господа бога. Та прислухайтеся до тої молитви — і здобудьте з неї важливу науку. Адже Йона, хоч який він грішний, не лементує, не благає слізно негайного порятунку. Він відчуває, що ця страхітлива покара заслужена. Він полишає свій рятунок на розсуд божий, удовольняючись тим, що, попри всі свої муки й страхи, він іще зводить погляд до святого храму небесного. Оце, браття мої моряки, і є правдиве й щире каяття: воно не вимагає прощення, а дякує за покарання. А яка мила богові така поведінка Йони, видно з того, що врешті бог визволив його і з черева китового, і з моря. Браття мої, я вивів Йону перед вас не на те, щоб ви наслідували його гріх, а на те, щоб він став для вас зразком каяття. Не грішіть; та коли вже впали в гріх, зумійте покаятись так, як Йона.
Завивання вітру ніби додавало цим словам проповідника ще більшої сили; коли він змальовував бурю, наслану на Йонин корабель, його самого наче шарпала буря. Широкі груди його здіймались і опадали, мов розхвильоване море, руки були наче розбурхані стихії, а громи, що вились круг його чола, і блискавиці, що били з очей, сповнили простосердих слухачів гострим страхом, звичайно їм не знайомим.
Та ось буря в його душі і в очах неначе вщухла, і він, замовкнувши, опустив погляд на сторінки Біблії, а тоді заплющив очі і якусь хвилину стояв непорушно, ніби розмовляв із самим богом.
І знову він нахилився до нас, низько схилив голову з виразом найглибшої, але водночас і мужньої покори, й промовив так:
— Любі мої браття моряки, на вас бог наклав лише одну свою руку, а на мені тяжать обидві його руки. Я в міру свого знання, хай мізерного, переказав вам ту науку, що її вділяє Йона всім грішникам, отже, й вам, А ще більше — мені, бо я більший грішник, ніж ви.