К о р о л ь Ф і л і п
О, страднице прекрасна, заспокойтесь!
К о н с т а н ц і я
Не змовкне голос, доки подих є!
Якби він був, неначе гуркіт грому,
Скорботним словом потрясла б я світ
І смерть від сну тяжкого розбудила,
Що на мої слабкі жіночі зойки
Не поспішає встати і прийти.
П а н д о л ь ф
Не горе ваша мова, а – безумство.
К о н с т а н ц і я
Твої слова – це наклеп, отче мій.
Я не безумна. В горі рву волосся
З нещасної своєї голови.
Констанцією змалечку зовуся.
Я Готфріда дружиною була.
Артур – мій син, я втратила його
І, мабуть, він загинув. Я б хотіла
І розум втратить свій, щоб ні себе,
Ні відчаю свого не пам'ятати!
Позбав мене ти розуму, прелате,
І будеш зарахованим в святі.
Я не безумна, горе пам'ятаю,
І розум цей підказує мені,
Що кращий шлях позбутися скорботи –
Саму себе позбавити життя.
Безумною була б – забула б сина
І тішилась би лялькою з тряпок.
Я не безумна: надто вже болюче
Мені шматує душу ця біда!
(Рве на собі волосся.)
К о р о л ь Ф і л і п
О, заплетіть свої прекрасні коси!
Як горнуться в одне окремі пасма!
Там, де з'явилась нитка сивини,
До неї, поділяючи нещастя,
Неначе вірні і надійні друзі,
Без ліку інші туляться нитки,
Що нерозривно з'єднані в скорботі.
Пустіть мене до Англії, молю!
К о р о л ь Ф і л і п
Прошу вас коси заплести.
К о н с т а н ц і я
Навіщо?
Я розпустила їх, коли кричала:
"Якби ці руки вирвати могли
З полону сина, як дають свободу
Вони волоссю, пасмами рвучи!"
Тепер мене обтяжує ця воля;
Своє волосся знову я зв'яжу,
Як у полоні зв'язаний мій син.
Ви, отче-кардинале, говорили,
Що рідних ми зустрінемо в раю:
Якщо це так, то сина я побачу!
Від Каїна, від першої дитини,
До тих дітей, що народились вчора,
На цій землі, я певна, не було
Для матері прекраснішого сина!
Та квітку цю згризе хробак скорботи,
І зникне із лиця його краса,
І стане він худим, слабким, поблідлим,
Як після лихоманки, і помре,
І я його на небі не впізнаю,
І, отже, вже ніколи і ніде
Не бачити мені мого синочка!
П а н д о л ь ф
Подібний відчай – то великий гріх.
К о н с т а н ц і я
Слова людини, що не мала сина.
К о р о л ь Ф і л і п
Вам горе ваше дороге, як син.
К о н с т а н ц і я
Для мене сина горе замінило,
Лежить в його постелі, як дитина,
Зі мною розмовляє так, як він,
Мені в обличчя дивиться привітно,
І рухами, і одягом його
Нагадує для серця милий образ.
Я полюбила горе, наче сина.
Прощайте! Я б вас краще утішала,
Якби зазнали ви подібних втрат.
В моїй душі і в помислах сум'яття.
О Боже! Мій Артуре, хлопчик мій!
Ти – радість і життя, ти – все на світі!
Ти – втіха для невтішної вдови!
(Іде геть.)
К о р о л ь Ф і л і п
Піду за нею, щоб біди не сталось.
(Іде геть.)
Л ю д о в и к
Нема й для мене щастя на землі.
Нудне життя, як вислухана двічі
Тужлива казка, що вганяє в сон.
У світі десь поділась насолода –
Лишилися ганьба і гіркота.
П а н д о л ь ф
Буває перед зціленням недуги,
Перед відновленням життєвих сил,
Хвороби злісний напад найсильнішим:
Болюче зло приречене вражає.
Скажи, що втратив ти, програвши бій?
Л ю д о в и к
Всю славу, щастя, радість днів майбутніх.
П а н д о л ь ф
Якби ти переміг, то все програв би.
Якщо ласкава доля до людей,
Суворіший тоді у неї погляд.
Хоч дивно це, та сумніву немає,
Що, перемігши вас, британський Джон
Насправді втратив набагато більше.
Ти засмутився, що Артур в полоні?
Л ю д о в и к
Не менше, ніж британець торжествує.
П а н д о л ь ф
Твій розум юний, як і кров твоя!
Дослухайся до слів моїх пророчих
І пам'ятай, що можуть ці слова,
Як вихор, до останньої піщинки
Змести весь бруд і порох на шляху,
Що приведе тебе на трон британський.
Задумайся: забрав Артура Джон,
Та поки в жилах у цього хлопчиська
Нуртує кров, ні на одну годину,
Ні на хвилину, навіть ні на мить
Злочинець вже не матиме спокою.
Той скіпетр, що зухвало він здобув,
Не втримати інакше, ніж насильством.
Для того, хто обрав слизьку дорогу,
Огидної опори не буває.
Щоб встояв Джон, впаде слабкий Артур.
Хай буде так, якщо це неминуче.
Л ю д о в и к
Яка для мене користь, як умре він?
П а н д о л ь ф
А ти, принцеси Бланки чоловік,
На володіння ті пред'явиш право,
Які вважались власністю Артура.
Л ю д о в и к
Щоб і життя я втратив, як Артур?
П а н д о л ь ф
Який ти юний у старому світі!
Хай Джон хитрує, та за тебе час.
Хто проливає кров, щоб врятуватись,
У ній і захлинеться врешті-решт.
Дитину вбивши, цим діянням злісним
Остудить він серця свого народу.
І ледь можливість з'явиться найменша,
Повстануть всі, щоб скинути його.
У явищах природних на землі
І в небі, – що б не трапилось раптово:
Шалений смерч, буран чи градобій, –
Розумну відкидаючи причину,
Побачать диво, натяк, передвістя,
Зловісний метеор, небесний знак,
Який віщує кару королю.
Л ю д о в и к
То, може, він Артура й не зачепить:
Йому достатньо буде і тюрми.
П а н д о л ь ф
Хоча б він був живий, коли король
Дізнається, що ти ідеш війною, –
Він в той же час помре. Серця людей
Обурення охопить; всі захочуть
Негайних змін, і привід для повстання
Надасть кривавий злочин короля.
Я так і бачу цей народний вибух,
Який повинен нам допомогти.
Якраз тепер безбожний Фоконбрідж,
Байстрюк безрідний, у англійських землях
Церкви грабує і плюндрує віру.
Була б там тільки дюжина французів, –
До себе приманили би вони,
Як дудка птахолова, десять тисяч.
Так грудка снігу, скочуючись вниз,
Стає невдовзі сніжною горою.
Дофіне мій, ходім до короля!
Ти ще не знаєш, що здобути можна
З людського невдоволення й образи.
На Англію! Король нам згоду дасть.
Л ю д о в и к
Смілива думка – поміч у борні.
На ваше "так" король не скаже "ні".
Ідуть геть.
Д І Я Ч Е Т В Е Р Т А
Сцена перша
Кімната в замку.
Входять Х'ю б е р т і два к а т а.
Х'ю б е р т
Залізо розпечіть і станьте тут,
За килимом. Коли ногою тупну,
Біжіть до мене: схопите хлопчину,
Якого ви побачите зі мною,
І до стільця прив'яжете. Ідіть!
П е р ш и й к а т
Я сподіваюсь, є у вас наказ?
Х'ю б е р т
Не сумнівайся. Будьте наготові.
Кати виходять. Входить А р т у р.
Іди до мене. Мушу щось сказати.
А р т у р
День добрий!
Х'ю б е р т
І тобі також, малий.
А р т у р
Так, я малий, хоча права я маю,
Щоб стати більшим. Ти чому сумний?
Х'ю б е р т
Це правда. Я бував і веселішим.
А р т у р
О Господи, а я чомусь вважав,
Що тільки я сумним повинен бути.
У Франції у молодих дворян –
Я пам'ятаю – десь взялася примха
Здаватися похмурими, як ніч.
Коли б я був на волі пастухом,
То, присягаюсь, цілий день сміявся б!
Веселим був би й тут, коли б від дядька
Не сподівався підступів нових.
Його боюсь я, він мене боїться.
Чи винен я, що Готфрід – батько мій?
Якби насправді був для мене батьком
Ти, Х'юберте, то ти б мене любив.
Х'ю б е р т
(на бік)
Мовчати треба. Цей дитячий лепет
У серці здатен пробудити жалість.
Пора кінчати.
А р т у р
Х'юберте, чому
Такий блідий ти нині? Ти не хворий?
Нехай би ти хоч трохи занедужав,
Щоб міг я ніч просидіти з тобою.
Я більш тебе люблю, ніж ти мене.
Х'ю б е р т
(на бік)
Його слова мені шматують серце.
(Простягає йому папір.)
Читай, Артуре.
(на бік)
Сльози із очей
Мені виносять біль душі назовні.
Кінчати треба, бо моя рішучість
Спливе із мене бабськими слізьми.
(голосно)
Не добереш? Погано написали?
А р т у р
Для злої справи – аж занадто добре.
Повинен ти розпеченим залізом
Мене позбавить зору?
Х'ю б е р т
Так, дитя.
А р т у р
Ти виконаєш це?
Х'ю б е р т
Зробити мушу.
А р т у р
І зможеш це? Чи пам'ятаєш ти,
Як розболілась голова у тебе
І хусткою її я пов'язав?
Була вона найкращою у мене;
Її мені принцеса вишивала,
І я назад ту хустку не забрав.
На голові твоїй тримав я руку
До півночі, як маятник старанний,
Щоб час для тебе швидше проминав.
Питав тебе: "Де боляче? Чи краще?
Чи можу чимось я допомогти?"
Син бідняка тебе не доглядав би
І не знайшов для тебе слів ласкавих,
А принц оберігав тебе вночі.
Ти, може, скажеш, що моя любов –
Брехня, облуда; думай, як захочеш,
І що тобі завгодно, те й роби.
Ти хочеш очі випекти мені,
Які на тебе, Х'юберте, ніколи
Не подивились гнівно?
Х'ю б е р т
Я поклявся
Їх випекти розпеченим залізом.
А р т у р
Можливі тільки в наш залізний вік
Такі діла! Але саме залізо,
Хоч на вогні його ти розпечеш
І піднесеш розжарене до мене,
Нап'ється сліз моїх, і згасить жар,
І виконати злочин не зуміє.
Воно іржею вкриється само
Від сорому за намір свій жорстокий.
Якби з'явився ангел і сказав,
Що Х'юберт осліпить мене бажає,
То я б йому нізащо не повірив.
Х'ю б е р т
(тупає ногою)
Сюди!
Входять к а т и із залізом і мотузками.
Зробіть скоріше, що звелів!
А р т у р
Врятуй мене, мій Х'юберте! Я сліпну
Від їх звірячих поглядів. Врятуй!
Х'ю б е р т
Подайте прут, а хлопчика зв'яжіть!
А р т у р
Навіщо? Не в'яжіть мене, не треба!
Я не здригнусь, стоятиму, мов камінь.
Заради Бога, не в'яжіть мене!
О Х'юберте, почуй і прожени
Оцих людей! Я буду як ягнятко;
Не ворухнусь, не крикну, не погляну
На це страшне залізо. Прожени їх –
І муки всі я вибачу тобі.
Х'ю б е р т
Залиште нас. Чекайте за дверима.
П е р ш и й к а т
Я – з радістю: подалі від злодійства.
Кати виходять.
А р т у р
О горе! Друга звідси я прогнав!
Хоч він страшний, та має добре серце.
Хай вернеться і жалістю своєю
Твою пробудить…
Х'ю б е р т
Хлопче, приготуйся!
А р т у р
Нема надії?
Х'ю б е р т
Ні: осліпнеш ти!
А р т у р
О Боже! Та коли б тобі у око
Потрапила піщинка, мошка, волос –
Ти зрозумів би, що й дрібниця здатна
Замучить нас, і намір твій лихий
Тобі б жахливим і злочинним здався.
Х'ю б е р т
Ти обіцяв мовчати, тож мовчи!
А р т у р
Мій Х'юберте, щоб захистити очі,
Двох язиків не вистачить мені.
Не затикай мені, будь ласка, рота,
Або вже краще вирви мій язик,
Та очі збережи, щоб міг я бачить,
Щоб хоч дивитись я на тебе міг.
Поглянь, твоє залізо захололо
І очі вже не випалить.
Х'ю б е р т
Його
Я знову розпечу.
А р т у р
Не зможеш, ні,
Бо і вогонь уже погас від жаху.
Він людям даний був колись на радість,
Не хоче сам вогонь робити зло.
Уже вугілля не палає злістю,
Небесний подих жар охолодив,
І попіл каяття укрив вугілля.
Х'ю б е р т
Мій подих знову оживить вогонь.
А р т у р
Але вуглини знов почервоніють
Від сорому за тебе, і тоді,
Можливо, сором і тебе охопить.
Так часом пес господаря кусає,
Який його на іншого цькує.
Усе, що готував мені для муки,
Служити відмовляється; вогонь,
Як і залізо, милості не знає,
Та зжалився.