Він молодий, завзятий, мов жеребчик,
Якого гарячити небезпечно.
К о р о л е в а
Як поживає любий дядя наш?
К о р о л ь Р і ч а р д
Старий наш Ганте, як твоє здоров'я?
Г а н т
Так, Гант – сухий дослівно – вже старий.
Це прізвисько мені і справді личить.
Моя печаль в мені постійно постить,
То як не бути через це сухим?
Спить Англія, а я позбувся сну;
Безсонниця ж худим людину робить,
А худорба і сухість – нерозлучні.
Батькам приносять щастя їхні діти,
Але на мене й тут наклали піст:
Ти вигнав сина – і змарнів я зовсім;
В мені, як у труні, одні лиш кості.
Я сам сухим зробився, мов труна.
К о р о л ь Р і ч а р д
Чи не занадто вміло, хворий дядьку,
Смієшся ти над іменем своїм?
Г а н т
Ні, це печаль сміється над собою:
Моє ім'я в мені ти вбити хочеш,
І я сміюсь над іменем своїм,
Щоб підлестити королю хоч цим.
Навіщо зайві лестощі потрібні
Живому від вмираючого?
Г а н т
Ні,
Лестить живий вмираючому зараз.
К о р о л ь Р і ч а р д
Вмираєш ти – і ти мені лестиш?
Г а н т
Так, хворий я, але вмираєш ти.
К о р о л ь Р і ч а р д
Та я здоровий, бачу – ти при смерті.
Г а н т
Клянусь тобі Творцем, я чітко бачу
Твою хворобу. Сам я через це
Страждаю теж, бо передсмертне ложе
Для мук твоїх – увесь наш рідний край.
Твоя хвороба – втрата слави й честі.
Ти, пацієнт безжурний, доручив
Тим лікарям помазане чоло,
Які тебе підступно отруїли.
Підлесники кишать в твоїй короні.
Хоч невеликий цей обруч, та міцно
Ти ним усю державу охопив.
Якби твій дід умів передбачати,
Що внук його синів почне губити, –
То від ганьби тебе він врятував би,
Не залишивши в спадок свій престол,
Який і осквернив ти, і знеславив.
Племіннику! Якби ти цілим світом,
А не єдиним краєм володів,
І то цей край здавати у оренду
Було б тобі ганебно. Острів наш –
Усе, чим ти на світі володієш,
І сором твій ганебніший стократ.
Ти не король британський, ти поміщик,
Що в найми здав занедбане помістя.
Твій сан, що був опорою закону,
Рабом законним став тепер, А ти…
К о р о л ь Р і ч а р д
А ти зійшов із розуму, старий!
Під приводом хвороби ти надумав
Кров короля відхлинути від щік.
Я присягаюсь величчю престолу:
Коли б не був ти сином Едуарда,
То голова, покарана за те,
Що в ній язик белькоче так свавільно,
Злетіла б швидко із твоїх плечей.
Г а н т
О, не щади, онуче Едуарда,
Мене за те, що батькові я – брат.
Ти вже давно почав, як пелікан,
Точити рідну кров. Бо Томас Глостер,
Наш старший брат, – ця праведна душа,
Пошли Господь їй мир поміж блаженних, –
Тобою вбитий! Чи потрібне ще
Свідоцтво, як сміливо, безсоромно,
Ти вмієш лити Едуарда кров!
Додай сюди мою хворобу, грубість,
З якою ти, зі старістю сумісно,
Прискорюєш кінець мого життя,
Спішиш підрізать колос перезрілий.
Живи з ганьбою! Хай твоя ганьба
З тобою не помре! І хай довіку
Мої слова твою шматують совість!
Дай Боже зрозуміть йому вину!
Кладіть мене до ліжка чи в труну.
(Іде з покою, підтримуваний слугами.)
К о р о л ь Р і ч а р д
Нехай загинуть дурні посивілі!
Старим безумцям місце у могилі.
Й о р к
Володарю, благаю вас вважати,
Що викликали ці гіркі слова
Лише хвороба й безпорадна старість.
Хоч є для невдоволення причина,
Я впевнений: він любить вас, як сина.
К о р о л ь Р і ч а р д
Вигнання не пробачать королю
Ні він, ні син. І я їх не терплю.
Входить Н о р т у м б е р л е н д.
Н о р т у м б е р л е н д
Іду, мій повелителе, від Ганта.
Вам довго жити герцог наказав.
К о р о л ь Р і ч а р д
Що він сказав?
Н о р т у м б е р л е н д
Нічого. Ані слова.
Став арфою без струн його язик:
Життя і мову втратив наш старик.
Й о р к
Нехай, як Ганта, смерть мене поборе!
Вона гірка, та з нею зникне й горе.
К о р о л ь Р і ч а р д
Прийшла пора і буркотливий дід
На землю впав, як перезрілий плід.
Про це вже досить. Думати потрібно,
Як нам війну з ірландцями вести.
Патлатих кернів треба розчавити,
Які гніздяться, мов отруйні змії,
На острові, де зовсім змій нема.
Оскільки ця тяжка й велична справа
Від нас великих витрат вимагає,
То вирішили ми в свою казну
Маєтки, гроші й цінності забрати,
Якими володів наш дядько Гант.
Й о р к
Чому моя надмірна терпеливість
Виправдує твою несправедливість?
І справді, ані Глостерова смерть,
Ні Гірфорда невинного вигнання,
Ні перешкоди шлюбу Болінгброка,
Ані тяжка образа брата Ганта,
Ні те, що сам немилості зазнав, –
Ніщо ознаки гніву на обличчі
Не викликало в мене: я собі
Насупитись ніколи не дозволив При королі. Я – наймолодший син
Уславленого батька Едуарда,
А принц Уельський, батько твій, – найстарший.
У дні війни він грізний був, як лев,
В дні миру – незлобивий і спокійний.
Ти зовнішністю дуже схожий з ним,
Коли він був такого ж віку, тільки
Не марнував він батьківське добро:
Що у бою здобув, лиш те він тратив.
Ворожу кров нерідко проливав,
Та рідна кров його не плямувала.
О, Річарде! Якщо собі дозволив
Про це згадати я, то лиш тому,
Що глибоко засмучений тобою.
К о р о л ь Р і ч а р д
У чому справа, дядьку?
Й о р к
Мій король,
Пробач мені, як зможеш, це зухвальство.
Якщо не зможеш, – обійдусь і так.
Бажаєш ти відняти й захопити
Законний спадок Гірфорда-вигнанця?
Чи Гант не вмер? Чи Гірфорд не живий?
Чи, може, Гірфорд був тобі не вірний?
Чи Гант перед тобою завинив?
Чи Гант не може мати спадкоємця?
Чи прав спадкових Гірфорд не здобув?
Що ж, ці права у Гірфорда віднявши,
Ти їх у часу також відніми:
Хай завтра не наслідує сьогодні,
Нехай за ранком не надходить день.
Ти сам тоді від себе відречися:
У спадок ти одержав свій престол.
Я присягаюсь, – і не дай нам Боже,
Щоб все, що передбачив я, збулось, –
Як тільки ти у Гірфорда віднімеш
Його права законні, заперечиш
Ті грамоти, що стряпчим він пред'явить
Для введення його у володіння
Осиротілим батьківським майном,
Позбавивши англійського підданства,
Накличиш ти велику небезпеку
На голову свою, відразу втратиш
Тобі покірних тисячі сердець.
Мене ж про те задуматись примусиш,
Про що не може вірність міркувать.
К о р о л ь Р і ч а р д
Що хочеш, думай! Нам усе одно.
Я заберу собі його майно.
Й о р к
Прощай, король! Майбутнього боюся.
Що буде далі – я не поручуся.
Сумую я, бо ясно нам обом:
Добром не закінчиш, почавши злом.
(Іде геть.)
К о р о л ь Р і ч а р д
Мій Буші, їдь до графа Уілтшира,
Хай з'явиться негайно в Ілі-Гауз,
Щоб наглядати за будинком цим.
Ми завтра до Ірландії рушаєм,
І доки не повернемось з походу,
Хай править у державі дядько Йорк.
Він відданий мені і справедливий.
Тепер ходімо звідси, королево.
Розвеселись! Розлуки час мине.
Лише частіше згадуй ти мене.
Сурми. Король, королева, Омерль, Буші,
Грін і Бегот ідуть геть.
Н о р т у м б е р л е н д
Що ж, лорди, ось Ланкастер і помер.
У і л л о б і
За титулом, проте не за майном.
Н о р т у м б е р л е н д
По праву володів би тим і другим,
Коли б у нас дотримувались прав.
Р о с с
Хоча на серці в мене накипіло,
Та хай воно розірветься в мовчанні,
Ніж я надам свободу язику.
Н о р т у м б е р л е н д
Ні, говори! І хай тому заціпить,
Хто іншим передасть твої слова.
У і л л о б і
Про Гірфорда, напевне, піде мова?
Якщо це так, розпочинай сміливо:
Він, безперечно, вартий добрих слів.
Р о с с
Та що зробити доброго для нього
Я зможу? Спом'янути лиш добром
Та пожаліти, що зазнав грабунку.
Н о р т у м б е р л е н д
Ганьба, ганьба – вчинить таке насильство
Над роду королівського нащадком,
Над принцем крові! Та не він один!
Багато хто зі знаті постраждав
В країні, що приходить у занепад.
Король наш – не король, бо правлять ним
Підлесники мерзенні. Що нашепчуть
Вони йому на вуха, – чи зі злості,
Чи з розрахунку, – те беззаперечно
Він робить, віднімаючи у нас
Без жодних прав життя, дітей і спадок!
Р о с с
Громади він довів до зубожіння,
За що його зненавидів народ;
Караючи за чвари між родами,
Любов дворянства втратив він також.
У і л л о б і
І що ні день, то все нові побори:
То бланки, то пожертви добровільні –
Лиш Бог єдиний знає, що іще?
Н о р т у м б е р л е н д
Не від війни у нас такий занепад;
Він війн не вів: у темних оборудках
Роздав усе, що предків довгий ряд
З відвагою мечами добував.
Нам мир його обходиться дорожче
За їхні війни.
Р о с с
Графу Уілтширу
Віддав він королівство у оренду!
У і л л о б і
Король, як виявляється, боржник!
Н о р т у м б е р л е н д
Ганьба йому загрожує й загибель.
Р о с с
Немає грошей на війну ірландську,
Хоча його податки непосильні, –
То він звелів вигнанця грабувать!
Н о р т у м б е р л е н д
Свого кузена! Де у нього совість?
Чому б нам, лорди, вчувши посвист бурі,
Від неї не шукати укриття?
Ми бачимо, як рве вітрила вітер,
І гинемо, безсилі зняти їх.
Р о с с
Загрожує біда, бо надто довго
Мирились ми з причинами її,
І через це біди нам не минути.
Н о р т у м б е р л е н д
Не згоден я. Життєвий світоч нам
Сіяє навіть крізь очниці смерті.
Я не наважусь тільки вам сказати
Одну таємну звістку рятівну.
У і л л о б і
Відвертим з нами будь, як ми з тобою.
Р о с с
Не бійся говорить, Нортумберленде:
Ми троє – все одно, що ти один,
І все одно – чи думаєш, чи кажеш.
Н о р т у м б е р л е н д
Отож, отримав звістку я сьогодні
Із Пор-ле-Блана, гавані в Бретані,
Що герцог Генріх Гірфорд, Ренольд Кобгем
І брат його, раніш архієпископ
Кентерберійський, Томас Ерпінгем,
Сер Норбері, сер Рамстон, сер Куойнт,
Сер Уотертон, зібравшися до купи,
Від берегів французьких відпливли;
І на восьми могутніх кораблях
Трьохтисячне пливе із ними військо,
Яке Бретонський герцог їм надав.
Споряджене воно усім, що треба,
До бою підготовлене цілком.
Планується на півночі країни
Пристати, та чекають слушний час,
Коли король в Ірландію поїде.
Чи хочете ярмо ганебне скинуть,
Звільнити дужі крила батьківщині,
У лихварів корону відібрати,
Зі скіпетра відмити пил і бруд,
Своїй державі повернути велич?
Тоді негайно їдьмо в Ревенсперг.
Якщо ви боїтеся так вчинити,
Мої слова тримайте в таємниці,
А в Ревенсперг поїду я один.
Р о с с
На коней! Хто не їде – боягуз!
У і л л о б і
Я з вами! Непорушний наш союз!
Ідуть геть.
Сцена друга
Лондон. Покої в королівському палаці.
Входять к о р о л е в а, Б у ш і та Б е г о т.
Б у ш і
Сумуєте ви дуже, королево;
А з королем прощаючись надовго,
Ви обіцяли відганяти сум,
Бадьорість духа завжди зберігати.
К о р о л е в а
Для короля я обіцяла це,
Але для себе виконать не можу.
Навіщо сум у мене у гостях?
Тому, що Річард, милий гість, поїхав?
Ні, чує серце, що велике горе
У надрах долі визріває десь.
Тремтить душа моя, – а перед чим, –
Сама не знаю, та сумую більше,
Ніж з королем прощаючись моїм.
Б у ш і
У кожної печалі сто відбитків,
І кожен з них готові ми вважать
Окремою печаллю.