Свої гріхи – важкий тягар душі.
М о у б р е й
Ні, Болінгброку! Хай, коли я зрадник,
Моє навік забудеться ім'я
І небо відцурається від мене!
Та що є ти – про те відомо трьом:
Мені, тобі та Богові. Боюся
Що і король дізнається про це,
Розкаявшись занадто запізніло.
Прощайте, повелителе! Відкритий
Мені весь світ: що хочеш – обирай,
Нема лише дороги в рідний край!
(Іде геть.)
К о р о л ь Р і ч а р д
У кришталі очей твоїх, мій дядьку,
Я бачу біль засмученого серця.
Шануючи печаль твою, вигнання
Я на чотири роки скорочу.
(до Болінгброка)
Ти чуєш? Через шість холодних зим
У батьківський повернешся ти дім.
Б о л і н г б р о к
Як мало слів – і скільки в них вмістилось:
Чотири зміни довгих зим і літ!
Сказав король – від них пропав і слід.
Г а н т
Вам дякую, володарю, що сину
Вигнання милосердно скоротили.
Ви зглянулись на батькову печаль,
Але мені мала від того користь.
Допоки день за днем і рік за роком
Підійде строк вигнання до кінця,
Не стане масла в цій старій лампаді
І пересохлий гніт її погасне,
Як серце батька, змучене, нещасне.
До краю швидко добігають дні,
І сина вже не бачити мені.
К о р о л ь Р і ч а р д
Примножить Бог твої літа на світі.
Г а н т
Та ти не владен дарувати й миті!
Та не даси хоч день, не те що – рік.
Перебування у земній юдолі
Залежить дійсно від твоєї волі,
Але часу затримати потік
Не здатен жоден смертний чоловік.
Указу королівського стаття
Мені не зможе повернуть життя.
К о р о л ь Р і ч а р д
Та чи не ти підтримав покарання,
Коли ішлось на раді про вигнання?
Не ремствуй і відміни не проси.
Г а н т
Що звариш сам, те, часом, не з'їси.
Хоча дітей судити ми не раді,
Суддею бути мусив я на раді.
Коли б він був не сином, а чужим,
Я, певне, м'якше б обійшовся з ним.
Його вину пробачив би стороннім,
Та намагався бути безстороннім
І присуд ради знехотя схвалив.
На жаль, ніхто мене не зупинив.
Даремно я чекав і сподівався,
Щоб хтось із запереченням вмішався,
Що син безчестя скоїти не міг.
Ніхто із вас мені не допоміг.
І мій язик зробився мимоволі
Причиною безрадісної долі.
К о р о л ь Р і ч а р д
Прощай, кузене! Суд відбувся. Йди!
Шість років пройде – просимо сюди.
Сурми.
Король Річард і почет ідуть геть.
О м е р л ь
Прощай, кузене! Напиши з вигнання.
Ми будемо чекати на послання.
(Іде геть.)
Л о р д – м а р ш а л
Мілорде, я прощатися зажду:
До рубежів землі вас проведу.
Г а н т
Чому ж мовчиш і не відповідаєш,
Немов для друзів ти шкодуєш слів?
Б о л і н г б р о к
На жаль, мені не вистачає їх,
Щоб, як належить, попрощатись з вами.
Щедрішим має бути мій язик
Для виразу душевного сум'яття.
Г а н т
Ти не сумуй! Вигнання строк недовгий.
Б о л і н г б р о к
Коли в вигнанні радість, в серці сум.
Г а н т
Всього шість років? Час минає швидко.
Б о л і н г б р о к
У щасті не рахуємо годин,
Година смутку тягнеться, як десять.
Г а н т
Ти на своє вигнання подивись,
Як на мандрівку довгу для розваги.
Б о л і н г б р о к
Примусить цей обман стискатись серце:
Вигнанцю в чужині не до розваг.
Г а н т
Вважай свій шлях тернистий за оправу,
В яку ти вставиш дивовижний перл
Жаданого повернення додому.
Б о л і н г б р о к
Боюсь, що навпаки: мій кожен крок
Нагадувати буде, як далеко
Лишився скарб, що серцю дорогий.
Невже я мушу ремесло бурлаки
Вивчати лиш для того, щоб колись,
Одержавши свободу, міг сказати,
Що був я там поденником печалі?
Г а н т
Мудрець будь-де під неосяжним небом
Надійний порт чи пристань відшукає.
Нас необхідність міркувати вчить.
Розважливість – найбільша перевага.
Вважай, що не король тебе прогнав,
А ти його. Печаль гнітить сильніше
Того, хто їй покірно піддається.
Вважай, що не вигнанець ти, – що я
Послав тебе у світ шукати слави.
Чи припусти, що в Англії чума
Міазмами повітря отруїла,
І ти біжиш в чужий, здоровий край.
Вважай, що все, що миле для душі,
Ти залишив не там, де жив ти досі,
А стрінеш там, куди тепер ідеш.
Ти уяви, що птахи – музиканти,
Що луг, яким ідеш, – чертог розкішний,
Що квіти лугові – красуні дивні,
Твої ж блукання світом – то танок.
Того, хто насміхається над горем,
Чий дух бадьорий і міцний, як сталь,
Недовго буде мучити печаль.
Б о л і н г б р о к
Хто може взяти полум'я у руки,
Хоча б кавказьку кригу уявив?
І хто втамує голод свій видінням
Столів бенкетних та найкращих страв?
Спекотний день липневий пригадавши,
Хто ляже голим у січневий сніг?
О, ні! В нещасті згадуючи щастя,
Гостріше відчуваємо біду!
Болючіше гризуть скорботи зуби,
Коли не здатні ми здолати згуби.
Г а н т
Ходімо, сину! Їхать час настав.
Будь я тобою, я б не сумував.
Б о л і н г б р о к
О, Англіє! Прощай! Як рідна мати,
Ще держиш ти мене. Тебе лишати
Я змушений бурлакою простим.
Та я твій син, і я пишаюсь тим.
Хоч де б я був, поїду хоч куди,
Англієць я усюди і завжди!
Ідуть геть.
Сцена четверта
Зала в королівському замку.
Входять крізь одні двері к о р о л ь Р і ч а р д,
Б е г о т і Г р і н, крізь інші О м е р л ь.
К о р о л ь Р і ч а р д
(до Бегота і Гріна)
Так, дещо ми помітили тоді…
(Омерлю)
Кузене мій Омерль, зізнайтесь – довго
З великим вашим Гірфордом прощались?
О м е р л ь
Великого, як висловились ви,
Провів я до великої дороги
І повернув назад.
К о р о л ь Р і ч а р д
Багато сліз
Було пролито вами при прощанні?
О м е р л ь
Холодний вітер дув в обличчя нам.
Я підхопив при цьому сильний нежить,
І лиш тому холодне розставання
Нам мимоволі скрасила сльоза.
К о р о л ь Р і ч а р д
Що на прощання вам сказав кузен?
О м е р л ь
Сказав лише: "Прощай!" Не побажав я,
Щоб мій язик те слово осквернив
Своїм не дуже щирим уживанням,
І не сказав нічого, зобразивши
Печаль велику виглядом своїм.
Коли б моє "прощай" могло додати
Роки чи дні до терміну вигнання,
Я повторив би сотні раз "прощай".
Але немає сили в цьому слові,
Тому я не сказав ні одного.
К о р о л ь Р і ч а р д
Він – наш кузен. Одначе, сумніваюсь,
Щоб родич наш, відбувши строк вигнання,
Із друзями зустрітись побажав.
Ось Буші, Бегот, Грін, та й ми самі
Помітили, як лестився до черні,
Як в душі їм старався він пролізти,
Як він поштиво кланявся рабам,
Ремісникам ласкаво посміхався,
Страждальцем виставляючи себе.
Він помахав торговці капелюхом,
Двом візникам, що побажали щастя,
Він низько уклонився і сказав:
"Спасибі вам, шановні земляки!"
Немов би наша Англія у спадок
Повинна відійти йому, немов би
Єдина він надія для усіх!
Г р і н
Та він далеко; киньте ці думки.
Пора на заколотників ірландських
Послати сильне військо, мій король,
Бо зволікання наше їм на користь,
А нам на шкоду.
К о р о л ь Р і ч а р д
Військо повести
Ми хочемо самі. Та наша щедрість
І двір великий сильно спорожнили
Скарбницю нашу. Мусимо тепер
Віддати королівство у оренду.
На військо має вистачити грошей.
На випадок, якщо їх буде мало,
Намісникам залишимо листи
За підписом своїм. Хай розшукають
Багатіїв, що позики дадуть.
А не захочуть дати, хай примусять
І гроші нам негайно відішлють
В Ірландію.
Входить Б у ш і.
Що нового, мій Буші?
Б у ш і
Старий Джон Гант раптово занеміг
І дуже вас, володарю, він просить,
Щоб ви його відвідали скоріш.
К о р о л ь Р і ч а р д
Куди ж нам треба їхать?
Б у ш і
В Ілі-Гауз.
К о р о л ь Р і ч а р д
О Боже, лікарів його навчи,
Як старика покласти в домовину.
На гроші, що лежать у скринях Ганта,
Ми зможемо озброїти солдат.
До хворого поквапимось. Дай Боже
Спішити – й запізнитися!
У с і
Амінь!
Ідуть геть.
ДІЯ ДРУГА
Сцена перша
Лондон. Покій в Ілі-гаузі.
Сидить хворий Г а н т, круг нього стоять
г е р ц о г Й о р к с ь к и й та інші.
Г а н т
Чи встигне наш король сюди прибути,
Щоб я вложити міг останній подих
В поради безрозсудності його?
Й о р к
Свій подих не розтрачуйте даремно:
Глухий король до будь-яких порад.
Г а н т
Та, кажуть, мають силу таємничу
Промови передсмертної слова,
Гармонії подібні урочистій.
Кому дається важко кожне слово,
Той істину одну вкладає в мову,
Життєву мудрість, досвід свій, знання
Віддаючи до смерті настання.
Тож старця помираючого шепіт
Гучніший за пустий юнацький лепет,
Як музики прекрасної фінал.
Останній звук, який наповнить зал,
Або слова, які живий почує,
Міцніше наша пам'ять закарбує.
Хай вже давно для Річарда я – тлін,
Вмираючого вислухає він.
Й о р к
О ні! Для нього милі інші звуки:
Підлеслива хвала його правлінню,
Любовні вірші, чий отруйний смак
Так полюбляє юність, оповідки
Про італійські моди, – наче мавпи
Італію наслідуємо ми, –
Оце й усе, що короля цікавить.
Хоч де б з'явилась забавка якась, –
Нехай дурна, аби лиш найновіша, –
Про неї вже дзижчать йому у вуха.
А що для нього мудрості слова?
Не має той потреби у пораді,
У кого примхи розуму не раді.
Якщо тобі вмирати час наспів,
Не витрачай на нього сил і слів.
Г а н т
Немов пророк натхненний, в смертний час
Я Річарда передбачаю долю.
Вогонь його безпутства скоро згасне:
Пожежа, все спаливши, догорить.
Коротка злива, дощик сіє довго;
Що надто скоре, те не до ладу;
Пусте і ненаситне марнославство:
Пожерши все, пожре само себе.
Не віриться, що цей величний острів,
Цей королівський трон, обитель Марса,
Цей дивний рай, воскреслий на землі,
Ця створена природою фортеця,
Що від війни й зарази боронить,
Цей племені щасливого притулок,
Цей світ окремий, дивний цей алмаз
У сяючій оправі океану,
Який, немов би ровом захисним,
Надійно острів наш оберігає
Від заздрості заморських ворогів,
Благословенний край, країна рідна,
Вітчизна наша, Англія, земля,
Що соками цілющими зростила
Могутній рід британських королів,
Прославлених діяннями своїми
По всій землі на славу християнству
І лицарству аж до найдальших меж,
До краю тих упертих іудеїв,
Де гроб Господній сховано колись,
Країна душ високих, житло слави –
Не віриться, що все це, наче ферму
Чи дім порожній, віддано в оренду.
О, як не вмерти, вимовивши це!
Та Англія, що скована була
Лиш хвилями розбурханого моря,
Бо береги завжди давали відсіч
Царю морському, грізному Нептуну, –
Вона ганьбою скована тепер
Чорнильних плям і заставних паперів!
Та Англія, що ворогів своїх
Зі славою завжди перемагала,
Без сорому знеславила себе.
Якби зі мною разом міг померти
І сором цей, – радів би смерті я!
Входять к о р о л ь Р і ч а р д, к о р о л е в а, О м е р л ь,
Б у ш і, Г р і н, Б е г о т, Р о с с і У і л л о б і.
Й о р к
Ось і король.