— Перестань брати слово, коли мені спиться, а то на тебе заяву подам! Не турбуйся — адже сон теж як зарплата вважається, там тобі вкажуть ...
Сафронов прогугнявив в роті якийсь повчальний звук і сказав своїм сугубим голосом: — Звольте, громадянин Козлов, спати нормально — що це за клас нервової інтелігенції тут присутній, якщо звук відразу в бюрократизм зростає? .. А якщо ти, Козлов, розумову начинку маєш і в авангарді лежиш, то підхопися на лікоть і повідом: чому це товаришеві Вощеву буржуазія не залишила відомості всесвітнього мертвого інвентарю і він живе в збитку і в такий сміхотворності? ..
Але Козлов вже спав і відчував лише глибину свого тіла. Вощев ж ліг долілиць і став скаржитися пошепки самому собі на таємниче життя, в якому він безжально народився. Всі останні не сплячи лягли і заспокоїлися; ніч завмерла світанком — і тільки одна маленька тварина кричала десь на горизонті, що світлішав теплом, сумуючи або радіючи. Чиклин сидів серед сплячих і мовчки переживав своє життя; він любив іноді сидіти в тиші і спостерігати все, що було видно. Думати він міг насилу і сильно тужив про це — мимоволі йому доводилося лише відчувати і безмовно хвилюватися. І чим більше він сидів, тим густіше в ньому від нерухомості накопичувалася печаль, так що Чиклин встав і уперся руками в стіну барака, аби тиснути і рухатися у що-небудь. Спати йому ніяк не хотілося — навпаки, він би пішов зараз в поле і танцював би з різними дівчатами і людьми під гілочками, як робив в старі часи, коли працював на плиткове-кахельному заводі.
Там дочка господаря його одного разу моментально поцілувала: він йшов в глином'ялку по сходах в червні місяці, а вона йому йшла назустріч і, підвівшись на прихованих під сукнею ногах, охопила його за плечі і поцілувала своїми опухлими, мовчазними губами в шерсть на щоці. Чиклин тепер уже не пам'ятає ні обличчя її, ні характеру, але тоді вона йому не сподобалася, ніби була стидкою істоткою, — і так він пройшов в той час повз неї не зупинившись, а вона, може бути, і плакала потім, шляхетна істота. Одягнувши свій ватний, жовто-тифозного кольору піджак, який у Чиклина був єдиним з часів підкорення буржуазії, укутавшись на ніч, як на зиму, він зібрався піти походити по дорозі і, зробивши що-небудь, заснути потім в ранковій росі. Невідома спочатку людина увійшла в нічліжне приміщення і стала в темряві входу.
— Ви ще не спите, товариш Чиклин! — сказав Прушевський. — Я теж ходжу і ніяк не засну: все мені здається, що я когось втратив і ніяк не можу зустріти ...
Чиклин, поважав розум інженера, але не вмів йому співчутливо відповісти і із соромом мовчав. Прушевський сів на лаву і схилив голову; вирішивши зникнути зі світу, він більше не соромився людей і сам прийшов до них.
— Ви мене вибачте, товаришу Чиклин, але я весь час турбуюся один на квартирі. Можна, я просиджу тут до ранку?
— А чому ж не можна? — сказав Чиклин. — Серед нас ти будеш відпочивати спокійно, лягай на моє місце, а я де-небудь прилаштуюсь.
— Ні, я краще так посиджу. Мені в будинку стало сумно і страшно, я не знаю, що мені робити. Ви, будь ласка, не думайте тільки що-небудь про мене неправильно.
Чиклин і не думав нічого. — Не йди звідси нікуди, — сказав він. — Ми тебе нікому не дамо чіпати, ти тепер не бійся.
Прушевський сидів все в тому ж своєму настрої; лампа висвітлювала його серйозне, чуже щасливого самопочуття лице, але він уже шкодував, що поступив несвідомо, прибувши сюди; все одно йому вже не так довго залишилося терпіти до смерті і до ліквідації всього. Сафронов відкрив від розмовного шуму одне око і думав, яку б йому найбільш благополучну лінію вжити щодо представника інтелігенції, що тут сидить. Зметикувавши, він сказав: — Ви, товаришу Прушевський, наскільки я маю відомості, свою кров псували, щоб вигадати за всіма умовами загальнопролетарську житлоплощу. А тепер, я спостерігаю, ви з'явилися вночі в пролетарську масу, як ніби ззаду вас лють яка знаходиться! Але раз курс на спеців є, то лягайте проти мене, щоб ви постійно бачили моє обличчя і сміливо спали ...
Жачев теж прокинувся на візку. — Може, він їсти хоче? — запитав він Прушевського. — А то у мене є буржуйська їжа.
— Яка така буржуйська і скільки в ній поживності, товариш? — дивуючись, вимовив Сафронов. — Де це вам представився буржуазний персонал?
— Стихни, темна дрібниця! — відповів Жачев. — Твоя справа цілим залишитися в цьому житті, а моя — загинути, щоб очистити місце!
— Ти не бійся, — говорив Чиклин Прушевському, — лягай і закривай очі. Я буду недалеко, як злякаєшся, так кричи мене.
Прушевський пішов, пригнувшись, щоб не шуміти, на місце Чиклина і там ліг в одязі. Чиклин зняв з себе ватний піджак і кинув йому на ноги одягатися.
— Я чотири місяці внесків до профспілки не платив, — тихо сказав Прушевський, який відразу змерз внизу і укриваючись. — Все думав, що встигну.
— Тепер ви механічно вибула людина: факт! — повідомив зі свого місця Сафронов.
— Спіть мовчки! — сказав Чиклин всім і вийшов назовні, щоб пожити одному серед нудної ночі.
6
Вранці Козлов довго стояв над сплячим тілом Прушевського; він мучився, що ця керівна розумна особа спить, як нікчемний громадянин, серед лежачих мас і тепер втратить свій авторитет. Козлову довелося глибоко міркувати над такою зчудованою обставиною, він не хотів і був не в силах допустити шкоду для всієї держави від невідповідної лінії виконроба, він навіть захвилювався і поспішно вимився, щоб бути напоготові. У такі хвилини життя, хвилини небезпеки, що загрожує, Козлов відчував у собі гарячу соціальну радість і цю радість хотів застосувати на подвиг і померти з ентузіазмом, щоб весь клас його впізнав і заплакав над ним. Тут Козлов навіть змерз від захвату, забувши про літній час. Він зі свідомістю підійшов до Прушевського і розбудив його від сну.
— Ідіть на свою квартиру, товариш виконроб, — холоднокровно сказав він. — Наші робочі ще не підтягнулися до всього поняття, і вам буде некрасиво нести посаду.
— Не ваша справа, — відповів Прушевський.
— Ні, вибачте, — заперечив Козлов, — кожен, як то кажуть, громадянин зобов'язаний нести дану йому директиву, а ви свою кидаєте вниз і рівняєтесь на відсталість. Це нікуди не годиться, я піду в інстанцію, ви нашу лінію псуєте, ви проти темпу і керівництва — ось що таке!
Жачев їв яснами і мовчав, вважаючи за краще вдарити сьогодні ж, але трохи потім Козлова в живіт, як сволоту, що рветься вперед. А Вощев чув ці слова і вигуки, лежав без звуку, як і раніше не осягаючи життя. "Краще б я комаром народився: у нього доля швидкоплинна", — гадав він. Прушевський, не кажучи нічого Козлову, встав з ложа, подивився на знайомого йому Вощева і зосередився далі поглядом на сплячих людях; він хотів вимовити слово або прохання, що томило його але почуття смутку, як втома, пройшло по обличчю Прушевського, і він почав уходити.
Чиклин, що йшов з боку світанку. сказав Прушевському: — Якщо ввечері знову здасться страшно, то нехай приходить знову ночувати, і якщо чогось хоче, нехай краще говорить.
Але Прушевський не відповідав, і вони мовчки продовжували удвох свою дорогу. Понуро і жарко починався довгий день; сонце, як сліпота, байдуже знаходилося над низовою бідністю землі; але іншого місця для життя не було дано.
— Одного разу, давно — майже ще в дитинстві, — сказав Прушевський, — я помітив, товариш Чиклин жінку, що проходить повз мене, таку ж молоду, як я тоді. Справа була, напевно, в червні або липні, і з тих пір я відчув тугу і став все пам'ятати і розуміти, а її не бачив і хочу ще раз подивитися на неї. А більше вже нічого не хочу.
— В якій місцевості ти її помітив? — запитав Чиклин.
— У цьому ж місті.
— Так вона, мабуть, дочка кахельника! — здогадався Чиклин.
— Чому? — вимовив Прушевський. — Я не розумію!
— А я її теж зустрічав в червні місяці і тоді ж відмовився дивитися на неї. А потім, через термін, у мене нагрілося до неї щось у грудях, однаково з тобою. У нас з тобою була одна і та ж людина.
Прушевський скромно посміхнувся: — Але чому ж?
— Тому що я до тебе її приведу, і ти її побачиш; аби вона жила зараз на світі!
Чиклин з точністю уявляв собі горе Прушевського, тому що і він сам, хоча і більш забудькувате, сумував колись тим же горем — по худій, чужорідній, легкій людині, яка мовчки поцілувала його в лівий бік обличчя. Значить, один і той же рідкісний, чарівний предмет діяв поблизу і вдалині на них обох.
— Мабуть вже вона літньою тепер стала, — сказав невдовзі Чиклин. — Напевно, змучилася вся, і шкіра на ній стала бура або кухарчина.
— Напевно, — підтвердив Прушевський. — Часу минуло багато, і якщо жива ще вона, то вся зчорніла.
Вони зупинилися на краю яружного котловану; треба б набагато раніше почати рити таку прірву під спільний дім, тоді б і та істота, яка знадобилася Прушевському, перебувала б тут в цілості.
— А скоріше за все вона тепер свідомниця, — сказав Чиклин, — і діє для нашого блага: у кого в молодих літах було незліченне почуття, у того потім розум є.
Прушевський оглянув порожній район найближчої природи, і йому шкода стало, що його втрачена подруга і багато потрібних людей зобов'язані жити і губитися на цій смертній землі, на якій ще не влаштовано затишку, і він сказав Чиклину одне засмучене міркування: — Але ж я не знаю її обличчя! Як же нам бути, товариш Чиклин, коли вона прийде?
Чиклин відповів йому: — Ти її відчуєш і дізнаєшся — хіба мало забутих на світі! Ти згадаєш її по одній своїй печалі!
Прушевський зрозумів, що це правда, і, побоявшись не вгодити чимось Чиклину, вийняв годинник, щоб показати свою турботу про близьку денну працю. Сафронов, роблячи інтелігентну ходу і задумане обличчя, наблизився до Чиклина.
— Я чув, товариш, ви свої тенденції тут кидали, так я вас попрошу стати трохи пасивніше, а то час виробництва настає! А тобі, товаришу Чиклин, треба б установку на Козлова взяти — він на саботаж лінію бере.
Козлов в той час їв сніданок в тужному настрої: він вважав свої революційні заслуги недостатніми, а щодня принесену суспільну користь — малою ... Сьогодні він прокинувся після півночі і до ранку уважно нудився про те, що головне організаційне будівництво йде без його участі, а він діє лише в яру, але не в гігантському керівному масштабі.