Проте я не хочу, — додала дівчина, — винуватити вас у тому лихові, що мене спіткало; я винна, я одна! Мені не годилося слухатись вашої ради й приймати залицяння графа, не сказавши спершу про це батькові. Хоч би як лестило мені його сватання — слід мені було б його знехтувати, слід було б з погордою відвернутись од Бельфлора, а не важити задля нього честю; зрештою, я не повинна була довіряти ні йому, ні вам, ні собі. Я ненавиджу себе — бо ж повірила його підступним клятвам і цим завдала тяжкого горя батькові та збезчестила всю нашу родину. Я ненавиджу себе і не тільки не боюсь ув'язнення в монастирі, а й бажала б сховати мою ганьбу в найжахливішому місці!
Отак говорячи, Леонора гірко плакала й навіть рвала свої густі коси та одяг, мовби зганяла на них серце за те, що коханець підступно її скривдив. Дуенья, показуючи, що й вона сумує, теж кривилася, навіть пролила кілька сльозинок і лаяла-проклинала всіх чоловіків, а найбільше — Бельфлора.
— Горенько, горе! — вигукувала вона. — Граф, якого я мала за чесного й порядного, обдурив нас обох! Який негідник! Я здивована, я вражена, я не можу в це повірити!
— І я так само, — сказала Леонора. — Я бачу його біля своїх ніг... Яка дівчина не повірила б його благанням, його клятвам — адже він клявся небом! — його коханню, чимраз палкішому? А очі його промовляла ще більше, ніж слова: в них променів захват. Здавалося, він був зачарований мною... Ні, він не дурив мене, я ні за що в це не повірю! Певно, мій батько говорив з ним не досить гречно; певно, вони зайшли в сварку, і граф повівся як вельможа, а не як коханець. А втім, чи не марно тішу я себе надією? Ні, треба покінчити з цією невідомістю; я напишу Бельфлорові, що чекатиму його сьогодні вночі — хай він заспокоїть моє бідне серце, або сам підтвердить свою підступність.
Дуенья схвалила намір Леонори; в неї навіть заворушилася надія, що графа розчулять сльози дівчини, яка, звичайно, плакатиме на цьому побаченні, — і він, забувши про шанолюбство, вирішить одружитися з нею.
Тим часом Бельфлор сидів у себе в кабінеті й думав про те, до яких наслідків може призвести прийом, який він виявив старому. Він був певен, що Сеспедеси, обурені образою, мститимуться йому, але майже цим не турбувався. Куди більше хвилювали його амурні справи. Вій гадав, що Леонору або відвезуть у монастир, або день і ніч пильнуватимуть — тож він ніколи більше її не побачить. Він журився цією думкою й міркував, як би запобігти біді. Аж тут увійшов слуга й подав листа, якого принесла Марсела, сказавши, щоб його віддали Бельфлорові у власні руки.
Ось що писала Леонора:
"Завтра я маю покинути світ і поховати себе в святій обителі. Я збезчещена; я себе ненавиджу; вся родина ненавидить мене. Ось до якого жахливого стану дійшла я тому, що піддалася вам. Чекатиму вас сьогодні вночі — востаннє. Я в такій розпуці, що знову й знову шукаю собі муки; прийдіть і скажіть, що не з серця йшли ваші клятви, а тільки з вуст, — або ж підтвердіть ці клятви діями; тільки це може пом'якшити мою жорстоку долю. А що після того, як ви посварилися з моїм батьком, у нашому домі на вас може чигати небезпека, то приходьте не самі, а з ким-небудь, кому ви довіряєте. Хоч ви мене занапастили, ваше життя мені ще дороге.
Леонора"
Перечитавши кілька разів цього листа й уявивши собі розпач Леонори, граф стурбувався. Він замислився; порядність, благородство, гідність, розсудливість — почуття, що їх він зневажив задля сліпої пристрасті, почали брати в ньому гору. Полуда раптом спала йому з очей; як людина, прийшовши до тями після шаленого нападу люті, червоніє за свої слова та вчинки, так і граф почервонів: його обпік сором за ті виверти й хитрощі, до яких він удався задля задоволення своєї примхи,
— Що я наробив, нещасний! — вигукнув Бельфлор. — Який біс у мене вселився? Я обіцяв Леонорі, що повінчаюся з нею, небом їй у цьому присягався; я набрехав, якби король висватав мені наречену. Брехня, підступність, блюзнірство — нічого не знехтував я, щоб занапастити чисту дівчину. Яке страхіття! Чи не краще було б, якби я стримав пал серця і не вдовольняв би свою жагу в такий злодійський спосіб? Я звів чесну дівчину, я посварив її з родичами, честь яких теж заплямував; вона подарувала мені своє кохання — а я їй знівечив життя! О, я невдячний! Ні, я повинен спокутувати тяжку образу! Так, я мушу це зробити, і я це зроблю! Я візьму Леонору за себе заміж, як і присягався. Хто може стати проти такого наміру? Невже я сумніватимусь в її порядності тільки тому, Що вона була ласкава до мене? Чи ж не мені знати, як важко було зламати її опір?.. Вона повірила скоріше моїм клятвам, ніж моєму коханню... Проте, коли подумати гарненько, якщо я з нею повінчаюся, то зроблю для себе гірше. За мене б залюбки пішла будь-яка найбагатіша та найзнатніша дівчина в королівстві — а я візьму доньку простого, ще й небагатого дворянина? При дворі скажуть, що це дурний шлюб...
Так Бельфлор вагався між честю та пихою й не міг знайти ради. Однак, хоч і не знав він, чи одружиться з Леонорою, вирішив таки піти до неї вночі й послав до Марсели лакея — попередити.
А дон Луїс увесь день думав про те, як відомстити за ганьбу. Він розумів, що попав у дуже скрутне становище. Якщо він удасться до закону, то знеславить себе перед усім світом; до того ж він слушно побоювався: тут закон стоятиме по один бік, а судді — по другий. Впасти до ніг короля? Про це він не смів і думати. Адже був певен: можновладець нагледів Бельфлорові наречену й сам його висватає.
Лишався єдиний шлях: помста зброєю. І дон Луїс вирішив викликати графа на дуель.
В гнівному запалі він хотів послати виклик одразу ж, та, охоловши трохи, розважив: він надто старий і кволий, щоб покластися на силу своєї руки. Хай це зробить син; його рука не схибить.
Дон Луїс вирядив слугу до міста Алькала з листом, у якому наказував синові негайно їхати в Мадрід — помститися за кривду, якої заподіяно родині Сеспедесів.
Синові дона Луїса — звуть його Педро — вісімнадцять років; із себе він красень і такий хоробрий, що має в Алькала славу справжнісінького відчайдуха. Та ви я" його маєте знати, — докинув Асмодей, — нема чого мені про нього розводитися.
— Авжеж, — відповів дон Клеофас, — він напрочуд сміливий і має безліч чеснот.
— Цього юнака, — вів Кульгавець далі, — тоді не було в Алькала, як гадав батько. Він подався до Мадріда на побачення з дамою серця. Познайомився він з нею на бульварі Прадо, коли приїздив навідати батька. Студент навіть не знав, як її звуть; дівчина взяла з нього обіцянку, що він не робитиме ніяких спроб дізнатися, хто вона така; дон Педро підкорився цій суворій вимозі. Дівчина, якій і він припав до серця, була вельможного роду; вона не дуже вірила в скромність і вірність студента, тож зважила за краще спершу його випробувати, а потім уже сказати, що вона за одна.
Чарівна незнайомка цікавила студента куди більше, ніж філософія Арістотеля; а що від Алькала до Мадріда недалечко, то він, як і ви, часто нехтував університетські заняття; та тільки дама його більше варта кохання, ніж ваша донья Томаса. Щоб дон Луїс не довідався про його мандрівки, дон Педро звичайно зупинявся в заїзді на околиці й жив там під вигаданим ім'ям. Виходив він із заїзду тільки вранці, певної години, і простував до дому, куди приходила на побачення разом із покоївкою дама, через яку він мав нещастя занедбати навчання. Решту дня дон Педро сидів у заїзді; зате коли темніло, він гуляв по місту.
Якось уночі, йдучи глухою вулицею, він почув співи й музику. Дон Педро зупинився й став прислухатися. Це була серенада. Кабальєро, який керував нею, був п'яний. Побачивши студента, він швидко підійшов до нього й, замість привітатися, грубо сказав:
— Хлопче, йди своєю дорогою! Тут не люблять цікавих.
— Я міг би й піти, — відповів дон Педро, зачеплений цими словами, — якби ви попросили ввічливіше; але я залишуся. Хочу навчити вас гречності.
— Ну, котромусь із нас таки доведеться зійти з дороги! — вигукнув кабальєро, вихоплюючи шпагу.
Студент і собі вихопив шпагу; вони стали битися. Хоч кабальєро досить спритно орудував зброєю, він не встиг одбити дужого удару дона Педро й упав на брук. Всі співці й музики кинули свої інструменти, Теж повихоплювали шпаги й налетіли на студента, жадаючи помсти. Вони оточили дона Педро, і той мав гідну нагоду показати, на що здатен. Він не тільки встигав одбиватися, а й нападав сам, влучними ударами вражаючи супротивників.
Проте вони були такі затяті, й так їх було багато, що донові Педро, хоч який він був чудовий фехтувальник, не минути б загибелі, якби граф Бельфлор, що саме завернув на цю вулицю, не підоспів йому на допомогу. Граф, добрий і шляхетний на вдачу, не міг не вступитися, побачивши, як гурт озброєних людей нападає на одного. Він вихопив шпагу, став поруч з доном Педро й заходився орудувати нею так завзято, що за якусь мить усі музики кинулися врозтіч: одні — поранені, другі — злякавшися, що їх поранять.
Коли вони дременули, студент став дякувати Бельфлорові за поміч, але граф урвав його на півслові.
— Не варто про це говорити, — мовив він. — Вас не поранено?
— Ні, — відповів дон Педро.
— Мерщій ходімо звідси, — вів граф далі. — Я бачу — одного з них ви вбили. Небезпечно залишатися далі на цій вулиці; вас може заскочити патруль.
Вони квапливо подалися геть, звернули на іншу вулицю й зупинились аж тоді, коли були вже далеко від місця бійки.
Дон Педро, спонукуваний почуттям щирої подяки, спитав, як звуть кабальєро, що йому він зобов'язаний життям. Бельфлор, звичайно, сказав своє ім'я, а потім і собі спитав, як звуть студента. Дон Педро, не бажаючи розкривати своє справжнє ім'я, назвався доном Хуаном де Матосом і додав, що він ніколи не забуде того, що зробив для нього граф Бельфлор.
Вислухавши його, граф мовив:
— Хочу дати вам нагоду сьогодні ж прислужитися мені. Я йду на побачення; там на мене може чигати небезпека. Я оце правився до приятеля — хотів його просити, щоб він мене супроводив. Та я побачив, який ви хоробрий, доне Хуане. Коли ваша ласка, чи не підете ви зі мною?.
— Ваші сумніви ображають мене, — відповів студент. — Краще віддячити вам годі й думати! Ви врятували мені життя; розпоряджайтеся ним! Піду, куди скажете!
Бельфлор повів студента до дому Сеспедеса; вони залізли через балкон.
Тут дон Клеофас урвав Кульгавця:
— Сеньйоре Асмодею, та невже дон Педро не впізнав свого дому?
Він і не міг його впізнати.