Хіба ви не знаєте, що коли я засвідчу це на суді, то підступного коханця буде покарано?
Слухаючи мову Марсели, Леонора почала вагатися, а далі й зовсім забула про небезпеку, яка їй загрожувала.
Минуло кілька днів — і вона поступилася ницим замірам графа. Дуенья щоночі впускала його через балкон до Леонориної опочивальні й випускала аж на світанку.
Якось вона похопилася, що графові давно пора йти. Вже задніло, коли він став спускатися з балкова. На лихо, поспішаючи, він оступився й упав на землю.
Дон Луїс де Сеспедес, опочивальня якого була над Леонориною, цього ранку прокинувся вдосвіта — на нього чекали термінові справи. Почувши шум, він одчинив вікно — подивитися, що там таке, і побачив: з землі важко підводиться кабальєро, а на балконі стоїть сеньйора Марсела й відв'язує драбину, по якій Бельфлор піднявся до Леонори щасливіше, ніж спустився. Дон Луїс протер очі, подумавши, що це мана; та, придивившись, ураз збагнув, що йому нічого не ввижається і що вранішнього світла, хоч ще й кволого, досить, аби освітити його ганьбу.
Приголомшений тим, що побачив, дон Луїс спалахнув праведним гнівом і, як був, у халаті, квапливо подався до доньчиних покоїв із шпагою в одній руці та свічкою в другій. Його душила лють, і він хотів одразу ж вилити її на доньку та дуенью.
Він постукав у двері й наказав одчинити; Леонора й Марсела впізнали його голос і, похоловши від жаху, скорилися. Дон Луїс убіг до опочивальні й, люто вимахуючи шпагою перед розгубленими жінками, заволав:
— Я прийшов, щоб змити кров'ю ту ганебну кривду, якої завдала донька батькові, та покарати негідницю дуенью, яка зрадила мою довіру!
Вони попадали йому до ніг, і Марсела пробелькотіла:
— Сеньйоре, перш ніж покарати нас по заслузі, благаю, вислухайте мене!
— Говори, нещасна! — гримнув старий. — Я згоден на якусь хвилину відстрочити кару. Розкажи мені, як дійшлося до такого лиха! Та що це я — "Як дійшлося?" Я хочу знати одне: ім'я зухвальця, який зганьбив мій рід.
— Сеньйоре, цей кабальєро — граф де Бельфлор.
— Граф де Бельфлор! — уражено повторив дон Луїс. — Де ж він побачив мою доньку? Як удалося йому її звести? Кажи все, як є, мов на сповіді.
— Сеньйоре, я все вам розповім, не втаю нічогісінько, — мовила дуенья.
І вона почала переказувати все те, що начебто говорив граф Леонорі. Вона так і сипала облесливими словами: мовляв, він і напрочуд ніжний, і делікатний, і відданий Леонорі. Нікуди було дітися — довелось сказати й про те, чим скінчилося залицяння Бельфлора; але Марсела знайшла такі поважні причини того, чому Бельфлор і Леонора таємно покохалися, — одне слово, так хитро повернула справу, що дон Луїс, її слухаючи, поволі заспокоювався. Дуенья відразу це помітила і, щоб старий зовсім полагіднішав, мовила:
— Сеньйоре, ви довідались про все, що хотіли знати. Тепер карайте: встроміть шпагу в груди вашої доньки. Та що це я кажу? Леонора не винна: вона послухалась особу, якій ви доручили нагляд за її поведінкою — лише в цьому її гріх. Мене, одну мене повинні ви проколоти шпагою: це я відчинила перед графом двері Леонориної опочивальні, це я їх з'єднала. Я зневажила те, що шлюб, на який не дав свого благословення батько, — ганебний; але я хотіла, щоб ви мали вельможного зятя, за яким не знатимете горя-біди; я думала про щастя Леонори і всієї вашої родини, що його приніс би цей шлюб; одне слово, я хотіла зробити як краще; ось чому я знехтувала свій обов'язок.
Тим часом як хитра дуенья отак просторікувала, Леонора гірко плакала, ридма ридала. Вона мала такий сумний вигляд, що донові Луїсу, який був чулий на вдачу, стало жаль доньку; він поклав шпагу й, покинувши грати роль розгніваного батька, вигукнув:
— О моя донечко, кохання — це згуба! Ти, на лихо, ще не розумієш цього до пуття! Ти плачеш тільки від сорому, через те лиш, що батько тебе заскочив. Ти і в гадці не маєш, яка недоля може чигати на тебе; адже ти зовсім не знаєш свого коханого. А ви, необачна Марсело, що ви накоїли? В яку прірву кинула нас ваша безглузда запопадливість? Вас, ясна річ, засліпила думка про шлюб моєї доньки з таким вельможним сеньйором як граф; я хоч трохи виправдую вас цим. Але, нещасна, як це ви довірились такому залицяльникові? Саме тому, що він прийнятий при дворі, вам слід було б його стерегтися. Ану ж як він зламає слово, що дав його моїй доньці? Ану ж як він безчесний? Що тоді мені робити? Благати помочі в закону? Такий сеньйор як граф легко його обмине... Гаразд, хай навіть Бельфлор не порушить клятви. Однак він каже, що король хоче повінчати його з іншою дівчиною. Тож цілком імовірно, що він, у разі чого, присилує графа це зробити.
— Присилує? — перепитала Леонора. — Ні, цього не станеться. Граф нас запевнив, що король ніколи не піде супроти його почуттів.
— Я в цьому не сумніваюся! — притакнула Марсела. — Монарх надто прихильний до графа, щоб у чомусь його присилувати, і надто благородний для того, Щоб завдати такого горя високоповажному донові Луїсу де Сеспедесу, який усе життя своє вірно служив вітчизні.
— Дай боже, щоб марний був мій перестрах, — зітхнувши, мовив дон Луїс. — Я піду до графа й вимагатиму в нього пояснень; батьківське око проникливе; я зазирну йому в самісіньку душу. Коли я пересвідчуся, що наміри його чисті, то пробачу вам усе, що трапилося. Проте, — додав він уже суворіше, — коли я, розмовляючи з Бельфлором, виявлю, що він затаїв підступність, то негайно виряджу вас обох у монастир — на вічну покуту.
Сказавши це, дон Луїс узяв шпагу й пішов до себе п покої — одягатися.
Леонора й дуенья потроху приходили до тями.
Тут дон Клеофас урвав біса, вигукнувши:
— Хоч яка цікава ваша розповідь — я не можу слухати її уважно! В будинку недалечко я вгледів гарненьку сеньйору, а біля неї — двох кабальєро: молодого й підстаркуватого. Вони сидять за столом і п'ють вина, певно, дуже дорогі. Старий кабальєро цілує даму, а облудниця за його спиною простягає руку для поцілунку молодому. Це, безперечно, її коханець.
— Ба ні, — відповів біс. — Це її чоловік; коханець — отой дідуган. Він велике цабе: командор воєнного ордену Калатрави. Він тринькає на цю даму величезні гроші; а чоловік її займає дуже скромну посаду при дворі; свого старого любаса вона голубить задля користі, а зраджує його з власним чоловіком задля кохання.
— Оце так! — вигукнув Самбульйо. — ЇЇ чоловік часом не француз?
— Ні, — відповів Кульгавець, — він іспанець. — Проте і в славнозвісному Мадріді чимало несперечливих чоловіків, хоч і не так рясно, як у Парижі. Париж — місто, в якому їх без ліку!
— Даруйте, сеньйоре Асмодею, — мовив дон Клеофас, — я урвав вашу розповідь про Леонору. Прошу вас, кажіть далі — мені дуже цікаво. Тут дівчину зваблюють так спритно й делікатно, що я в справжнісінькому захваті.
І чортяка повів розповідь далі.
РОЗДІЛ V
ПРОДОВЖЕННЯ Й ЗАКІНЧЕННЯ
ІСТОРІЇ ПРО КОХАННЯ
ГРАФА ДЕ БЕЛЬФЛОРА
Дон Луїс вийшов з дому Дуже рано й подався до графа, який, і в гадці не маючи, що його викрито, дуже здивувався, побачивши гостя. Він поквапився назустріч старому, кілька разів обійняв його іі мовив:
— Який я радий, що бачу вас у себе, доне Луїсе! Чим я можу вам прислужитися?
— Сеньйоре, — відповів дон Луїс, — я хотів би говорити з вами сам на сам.
Бельфлор одіслав слуг. Вони посідали; дон Луїс почав розмову.
— Сеньйоре, я прийшов просити у вас пояснень, од яких залежить мій спокій і щастя. Сьогодні на світанку я бачив, як ви виходили з опочивальні моєї доньки. Вона у всьому призналася й сказала, що...
— Вона сказала, що я її кохаю, — підхопив граф, аби не слухати того, чого не хотів чути. — Але вона не сказала, як я її кохаю. Я обожнюю її; це чарівна дівчина, їй не бракує нічого — ні розуму, ні краси, ні доброчесності. І я знаю: є у вас ще й син — він учиться в Алькала. Чи схожий він на свою сестру? Коли він такий же гарний, як вона, і коли хоч трохи подібний до вас, то кращого кабальєро, мабуть, і на світі немає. Мені так кортить його побачити; якщо йому треба чимось допомогти — я буду щасливий взяти на себе цю турботу.
— Дуже вдячний вам за пропозицію, — з гідністю відповів дон Луїс, — але повернімося до того...
— Його треба негайно влаштувати на службу, — знову перебив граф. — Я потурбуюся про його кар'єру; він не довго пробуде нижчим офіцером — ось вам моє слово.
— Графе, я прошу відповісти на моє запитання, — гостро сказав дон Луїс, — не перепиняйте мене. Чи маєте ви намір дотримати своєї обіцянки?..
— Авжеж, авжеж! — утретє перебив його граф. — й дотримаю слова, яке вам оце дав: я подбаю про вашого сина. Покладіться на мене; я своїх обіцянок не ламаю.
— Це вже занадто, графе! — вигукнув дон Луїс і підвівся. — Ви занапастили мою доньку, і у вас ще стає зухвалості насміхатися з мене! Але я — дворянин; я вам не попущу! Ви будете покарані.
Сказавши це, обурений Сеспедес вийшов.
По дорозі додому він думав про те, як помститися Бельфлорові.
Повернувшись, він увійшов до покоїв Леонори й схвильовано мовив:
— Мої підозри щодо графа підтвердилися. Бельфлор — віроломець; я йому помщуся. А ви обидві завтра ж поїдете в монастир. Збирайтеся й дякуйте небові, що я вдовольняюсь цією карою.
По цих словах дон Луїс вийшов; замкнувшись у себе в кабінеті, він задумався над тим, як би розв'язати цю делікатну справу.
Тяжкий сум пойняв Леонору після батькових слів. Бельфлор — зрадник!.. Вона зблідла, як стіна, і мовби скам'яніла, а потім непритомна впала на руки дуеньї. Марсела заклопоталася біля дівчини, приводячи її до пам'яті. Нарешті Леонора опритомніла, розплющила очі й, побачивши біля себе стурбовану Марселу, сказала, глибоко зітхнувши:
— Які ви немилосердні! Навіщо привели ви мене до тями? Мені було так добре — адже я не відчувала страхітливості мого становища. Чому ви не дали мені вмерти? Ви знаєте, якою мукою буду я мучитись усе життя — навіщо ж хочете зберегти мені його?
Марсела намагалася заспокоїти свою вихованку, та даремні були її зусилля. Леонора впадала чимдалі п більшу розпуку.
— Не марнуйте слів! — вигукнула вона нарешті. — Я не хочу слухати вас. Ви не втішите мене. Краще б ви ще більш ятрили мені душу! Адже це ви штовхнули мене в жахливу безодню! Хіба не ви запевняли мене в щирості графа? Якби не ви, я б не піддалася почуттю, я б себе перемогла; граф не скористався б із моєї слабості.