Третя принесла мелісової води, ячмінного відвару з корицею, живої води та зілля від отрути з мускатником і сірою амброю, — для мозку й шлунку. Ця тримає напоготові бовтанку з анакарда та безоарів , а та — бальзам із гвоздики, коралового дерева, хрінниці, соняшника та смарагда. Святенниці одна поперед одною вихваляють своє зілля слузі інквізитора; вони по черзі відводять його вбік і, тицяючи в руку дукат, шепочуть: "Лауренсіо, любий мій Лауренсіо, благаю: зроби так, щоб його превелебність випив моє зілля".
— Сто чортів! — вигукнув дон Клеофас. — їй же право, ці інквізитори — найщасливіші з-поміж смертних.
— Атож, — відповів Асмодей. — Я сам часом майже заздрю їхній долі й, подібно до Александра, який сказав колись, що якби він не був Александром, то хотів би бути Діогеном, кажу: якби я не був бісом, то хотів би бути інквізитором.
— Ну, сеньйоре студенте, — вів чортяка далі, — а тепер покараймо невдячну даму, що так кепсько відплатила за вашу ніжність.
Самбульйо вхопився за врай Асмодеєвого плаща, вони злетіли в повітря й за якусь мить спустилися на дах будинку доньї Томаси.
Шельма сиділа за столом з тими чотирма розбишаками, від яких Клеофас нещодавно давав драла по дахах. Побачивши, що вони наминають двох куріпок і п'ють вино, студент — адже це він купив наїдки й кілька пляшок доброго вина! — аж затіпався з люті. Надто допекло його те, що бенкет був дуже веселий; товариство харцизяк, очевидно, куди більше подобалося підступниці, ніж його власне.
— Паскудники! — вигукнув студент, навісніючи. — Вони частуються за мої гроші! Чи в:ожу я таке стерпіти!
— Так, не дуже це приємне для вас видовище, — погодився чортяка, — Проте, якщо воловодишся з веселими молодичками — нічого дивуватися: любиш поганяти, то люби й коня годувати. У Франції таке щодня буває з абатами, судовиками та банкірами.
— Якби при мені була шпага, я б кинувся на цих мерзотників і зіпсував би їм учту!
— Один проти всіх? Було б вам непереливки, — заперечив Кульгавець. — Хай краще я помщуся за вас; мені спосібніше. Я посварю цих паскудників: навію на них шалену жагу. Вони затіють бійку. Ось побачите, яка зчиниться веремія!
Сказавши це, Асмодей дмухнув; і з рота його вихопилась фіолетова хмарка; звиваючись, мов фейерверк, вона спала вниз і розстелилася по столі. Тої ж миті один із суперників підскочив до доньї Томаси й палко поцілував — бісівські чари збудили в ньому хтивість. Решті від того повіву теж скортіло обіймати й цілувати кралю. Вони кидаються до неї; зчиняється сварка; суперники сатаніють. Вони б'ються навкулачки, потім вихоплюють шпаги — й починається баталія! Донья Томаса здіймає крик; прибігають сусіди; кличуть поліцію. Стражники висаджують двері, вдираються в кімнату й бачать: двоє суперників лежать уже долі. Вони зв'язують двох інших, зв'язують і повію и ведуть усіх до в'язниці. Нещасна голосить і в розпачі рве на собі коси. Та стражників це анітрохи не бентежить: вони аж заходяться з реготу, так само, як Дон Самбульйо й Асмодей.
— Ну, ви вдоволені? — спитав чортяка.
— Ні, — відповів Леандро Перес. — Як ви бажаєте, щоб я був по-справжньому вдоволений, перенесіть мене на в'язницю. Я хочу побачити зрадницю, яка наглумилася з мого кохання, — отоді я втішуся! О, моя ненависть до неї дужча за недавнє кохання!
— Охоче це зроблю, — сказав біс. — Я завжди ладен уволювати вашу волю, навіть якби вона суперечила моїй волі й моїм намірам, — щоб тільки зробити вам ласку.
Вони знялися в повітря й за мить опинилися на в'язниці. Незабаром до неї привели двох забіяк і замкнули їх у карцері. А Томасу кинули на солому в камеру, де вже сиділо кілька шльондр. Вранці їх мали відвезти до місця, в якому належало бути таким створінням.
— Отепер я вдоволений, — сказав Самбульйо. — Я втішився помстою. Моя люба Томаса провела ніч не так гарно, як сподівалася. Тепер несіть мене куди самі схочете.
— Саме тут і є на що подивитися, — відповів біс. — У в'язницях сидить багато злочинців, але багато й невинних. Для одних тут починається кара, для інших — випробування на порядність та мужність. Я покажу вам кілька в'язнів — і тих, і тих — та розповім, за віщо їх закували в кайдани.
РОЗДІЛ VII
ПРО В'ЯЗНІВ
Перш ніж я почну розповідь, погляньте на стражників, які стережуть ворота цього страхітливого місця. Стародавні поети поставили біля воріт пекла самого лише Цербера: тут їх, як бачите, куди більше. Ці стражники — люди, що втратили всі людські почуття; найжорстокішому з моїх побратимів далеко до будь-кого з них. О, ви з жахом дивитесь на ці кімнатки, де, крім убогих тапчанів, немає ніяких меблів, — докинув чортяка. — Певно, ці темпі камери здаються вам могилами. Вас, звичайно, прикро вразила їхня злиденність, і вам жаль безталанників, яких іменем закону тут ув'язнено. А втім, не всі з них варті співчуття; я вам розповім, хто є хто.
Почнімо з великої камери праворуч. Там на двох мульких тапчанах лежать четверо в'язнів. Один із них — корчмар; кілька днів тому в його заїзді помер чужоземець, і корчмаря звинувачують у тому, що він його отруїв. Гадають, що чужоземець сконав після того, як випив поганющого вина; але корчмар запевняє, що гість обпився вином, та й годі. І на суді йому, мабуть, повірять, бо небіжчик був німець.
— То хто ж усе-таки має рацію: корчмар чи ті, хто його звинувачують? — спитав дон Клеофас.
— Хто його знає, — відповів Асмодей. — Вино справді було розбавлене; проте, щиро кажучи, сеньйор німець надудлився так, що судді можуть з чистим сумлінням виправдати корчмаря.
Другий в'язень — найманий убивця, один із тих лиходіїв, яких називають valientes ; за чотири-п'ять пістолів вони охоче прислужаться всякому, хто намірився спровадити когось на той світ.
Третій — учитель танців; цей дженджик звабив свою ученицю.
Четвертий — зальотник, якого на тому тижні заскочила ронда , коли він ліз через балкон до опочивальні знайомої дами — її чоловіка саме не було вдома. Він міг би легко залагодити справу, сказавши, що дама — його коханка; однак він воліє, щоб його звинуватили в злодійстві, хоч і важить життям: честь дами йому дорожча.
— Оце делікатний коханець! — мовив студент. — Ніде правди діти: ми, іспанці, в амурних ділах шляхетніші за інших. Ладен битися об заклад, що француз, приміром, не дасть себе повісити з делікатності.
— Що ні, то ні, — відповів біс. — Він скоріше полізе на балкон, щоб знеславити даму, яка подарувала йому свою прихильність.
В камері, що прилягає до тієї, де сидять четверо оцих добродіїв, — вів далі Кульгавець, — замкнено велезвісну чаклунку. Кажуть, що вона навіює дивовижні чари. Після її ворожби юнаки палко закохуються у пристаркуватих удовиць, чоловіки вірно люблять своїх дружин, а веселі молодички серцем прихиляються до багатих кабальєро, які біля них упадають. Та все це — несусвітня брехня. Єдине, що вміє чаклунка, — це переконувати людей у тому, що вона вміє все, та ще спритно користуватися зі слави, яка про неї ходить. Інквізиція вимагає, щоб цю особу віддали їй до рук; цілком імовірно, що її спалять на вогнищі.
Під цією камерою — карцер; у ньому сидить молодий корчмар.
— Ти диви — знову корчмар! — вигукнув Леандро Перес. — Вони хочуть усіх потруїти, чи що?
— Та ні, — заперечив Асмодей, — тут зовсім інший І випадок. Бідолаху схопили позавчора; його теж мають віддати інквізиції. Розповім коротко, чим він завинив.
Один старий солдат, який радше терпінням, ніж хоробрістю домігся чину сержанта, приїхав до Мадріда набрати рекрутів у свою роту. Він зайшов у заїзд і сказав, що хоче стати на постій. Йому відповіли, що і вільні кімнати є, але його не пустять, бо до заїзду внадився привид; він з'являється щоночі й не дуже ; люб'язно обходиться з пожильцями.
Сержант, почувши це, анітрохи не злякався.
— Я оселюся в будь-якій кімнаті, — сказав він, — Принесіть туди свічку, вина, люльку й тютюну. Рештою не клопочіться: привиди шанують войовників, у яких чуприна посивіла в битвах.
Хороброго сержанта відвели до кімнати й принесли все, що він просив.
Перейшло вже за північ, але привида не було й близько. Мабуть-таки він пройнявся повагою до нового пожильця. В заїзді панувала тиша.
Аж десь між першою та другою годиною розлігся страхітливий грюкіт, дзенькіт і брязкіт; за якусь мить до кімнати ввійшов привид, загорнений у чорне сукно й обвішаний ланцюгами. Комусь іншому стало б моторошно, та наш сержант не був страхополохом. Він вихопив шпагу, кинувся до жахливого гостя й щосили вдарив його плазом шпаги по голові.
Дух, який, певно, не звик до таких відважних пожильців, скрикнув і, побачивши, що сержант знову піднімає шпагу, впав йому до ніг.
— Сеньйоре сержанте, змилуйтесь, не бийте! — вигукнув він. — Згляньтесь на бідака, який навколішках благає у вас милосердя. Заклинаю вас святим Іаковом — адже він був такий самий відчайдух, як і ви.
— Якщо ти хочеш залишитися цілим і здоровим, — відповів сержант, — скажи, хто ти є. Тільки кажи правду, а то я розітну тебе навпіл, як за давніх часів рицарі рубали велетнів, що ставали їм на дорозі.
Дух, зметикувавши, з ким має справу, зважив за краще в усьому зізнатися.
— Я старший слуга в цьому заїзді, — сказав вій. — Звуть мене Гільєрмо. Я закохався в Хуанілью, хазяйську доньку; вона в них одиначка. І вона мене вподобала. Але батько й мати важать на вигідніше заміжжя. Отож, щоб змусити їх оддати доньку за мене, ми з нею надумалися: я вночі ходитиму ось такою проявою, якою постав перед вами. Я загортаюся в довгий чорний плащ, вішаю на шию ланцюг од рожна й гасаю по всьому будинку — від підвалу до горища, — брязкаючи й скрегочучи залізом, як оце ви чули. Під дверима хазяйської опочивальні я зупиняюся й гукаю:
— Не сподівайтесь, що я дам вам спокій, коли ви не одружите з Хуанільею вашого старшого слугу! Не сподівайтесь на це!
Мовивши це гучним та уривчастим голосом, я чимчикую далі, гримочучи ланцюгом; кінець кінцем я лізу у вікно кімнати Хуанільї й розповідаю про свої походеньки. Сеньйоре сержанте, — провадив Гільермо, — ви ж бачите: я кажу щиру правду; я знаю, що, вислухавши мою розповідь, ви можете мене занапастити, розказавши все корчмареві; та якщо, з вашої ласки, ви мені прислужитесь, присягаюся, моя вдячність...
— Чим же я можу тобі прислужитися? — урвав його сержант.
— Тільки тим, що скажете, ніби бачили духа й дуже його злякалися...
— Як це, в біса, я злякався?! — заволав наш молодець, — Ти хочеш, щоб сержант Аннібал Антоніо Кебрантадор сказав, що він злякався? Та хай би й стонадцять чортів...
— Як ні, то й ні, — й собі урвав його Гільермо.